Відкритий лист до читачів «Сільських вістей»

Шановні читачі та прихильники «Сільських вістей»!

У непростий час і з нелегкими думками беруся за перо, щоб звернутися з цим листом до вас, мої дорогі земляки-українці. Ми з вами вели заочний діалог протягом двадцяти років. Не приховуватиму: це були одні з кращих років у моїй журналістській роботі, хоч і до того я працював у доволі успішних виданнях, де зміг реалізувати свій творчий потенціал як журналіст і редактор. Найперше — як журналіст, бо, які б посади не займав, вважав і вважаю, що найвагоміше людина пера реалізує себе через те, що пише, з чим іде до людей. Так було в районних газетах, у «Комсомольці Полтавщини», у «Молоді України» і, зрештою, в «Сільських вістях».

Так сталося, що в «Сільські вісті» тодішні, як писалося, директивні органи послали мене в розпал редакційної кризи, коли частина редакції вела запеклу боротьбу зі своїм головним редактором Іваном Сподаренком, чи, радше, він із нею. Сьогодні він розповідає про переслідування ЦК, героїзує свою поведінку, хоча пишатися і тоді, і тепер нема чим. Була банальна чвара, і позиція редактора була не зовсім респектабельною. Разом зі світлої пам’яті Юрієм Давидовичем Моторним, моїм мудрим старшим колегою, ми, уважно вивчивши ситуацію, дійшли висновку: на бік жодної сторони конфлікту ставати не можна, треба дати можливість його розв’язку природним чином. Наше завдання полягало в тому, щоб не дати знизити рівень газети, щоб конфлікт не позначився на якості видання. З добрим почуттям згадую довгі бесіди і творчу підтримку ветеранів газети Михайла Михайловича Лисенка, Лариси Якимівни Шахової, Антона Григоровича Шатила (як з’ясувалося, мого однокурсника-заочника), котрі допомагали розібратися в непростій ситуації в редакції і в мобілізації творчих зусиль на діловий лад. Я дорожив і дорожу кожним добрим словом, яке чув від колег у тяжкі для мене часи, коли пішли з життя мої рідні, дорожив і дорожу тим довір’ям, яке мав від дружного колективу сільськовістян. І навіть пішовши 1998 року з редакції після обрання мене вперше народним депутатом України, я вважав себе членом редакційного колективу. І коли 2000 року Кучма заніс над газетою меч знищення, разом з колегами — депутатами з фракції соціалістів зробив усе, щоб порятувати «Сільські вісті». Волею долі — і я цим пишаюся — мені випало тоді відіграти головну роль у тому, що після трьох тижнів невиходу газета таки пішла до людей. І хоча через сім літ саме цей епізод стане опосередковано мимовільною причиною нашого з газетою розриву (про це пізніше), я й нині радію, що газету вдалося врятувати, що мої колеги не втратили роботу і можуть вільно висловлювати свою позицію, навіть коли вона сьогодні розходиться з моєю, що в газету прийшов потужний публіцист, Шевченківський лауреат Степан Колесник, що її поповнює молода зміна.

Гадаю, більшості сьогоднішніх читачів «Сільських вістей» моя творчість запам’яталася передовсім непримиренним протистоянням з режимом Леоніда Кучми. Не скажу, що мені, людині радше культурологічного складу, котрій звичніше розтинати естетичну суть літературного чи музичного твору, заглибленій в тонкощі поетичного слова від Пушкіна і до Ліни Костенко та Бориса Олійника, легко вдалося переламувати журналістські струни на політичний лад. Але — «не поет, хто забуває про страшні народні рани». Раз треба — мушу наступити на горло власній пісні. Я й сьогодні не каюся, що пішов саме таким шляхом. Мої численні зустрічі з людьми в різних регіонах України засвідчують, що вони оцінили цей мій крок як правильний. Мабуть, є й моя часточка в тому, що режим Кучми таки було повалено. І часточка «Сільських вістей», які всі ці роки надавали мені трибуну. Було б абсолютно нечесно заперечувати саме такий взаємозв’язок. І мені, безумовно, болить, що сьогодні газета зайняла позицію, протилежну тій, якій я чесно віддав третину свого життя.

Однак сьогодні змушений звертатися до вас уже не зі сторінок «Сільських вістей», а зі шпальт інших друкованих видань. Не для того, щоб спростувати всю ту брехню і напівправду, яку пишуть про мене «Сільські вісті» – ні, для цього треба було б уподібнитись тій пігмейській інтриганській руці, яка спрямовує всю цю пасквілянтську кампанію не так проти мене, як проти Соціалістичної партії України, до якої належу.

Ця кампанія не стихає ось уже майже півроку і особливо загострилася в останні місяці, перед можливими достроковими виборами до Верховної Ради України. У численних листах до мене як голови фракції СПУ у Верховній Раді і донедавна ще члена редакційної ради «Сільських вістей» багато читачів запитують: що сталося з газетою, адже керівник «СВ» Іван Сподаренко хоч і безпартійний, але був членом фракції СПУ? Невже він так різко змінив свою позицію, які для цього причини?

Чесно скажу: у нас, соціалістів, не було наміру вести якусь полеміку зі Сподаренком, зважаючи і на його вік, і на те, що в політиці він у принципі ніхто. Але він сам зараз зайняв таку позицію, яку, очевидно, людям треба пояснити, та й щоденні нападки на партію змушують до цього.

Те, що зараз пишуть у «Сільських вістях», щоб очорнити, спаплюжити Соціалістичну партію, Олександра Мороза та мене, істиною і не пахне. Правда, як це не гірко, банальна й прозаїчна, навіть брудна.

2000 року, коли Кучма закривав газету, Державна податкова адміністрація незаконно стягнула з редакції «Сільських вістей» десь 2,7 мільйона гривень. Після того, як удалося відвоювати газету, редакція не раз зверталася до урядів Ющенка, Януковича, Тимошенко, Єханурова, знову — Януковича, щоб ці кошти повернути редакції. І жоден з них не зміг знайти механізму законного повернення. Справа застряла в господарському суді.

Наприкінці 2004 року, якраз у розпал помаранчевих подій, відбулася зустріч М. Азарова, В. Литвина, І. Сподаренка й тодішнього начальника ДПА в м. Києві А. Брезвіна, після якої редакції цю суму компенсували, але — як компромісне рішення — у вигляді спонсорської допомоги одного з фондів. Сподаренко з цим погоджується, а за кілька тижнів раптом висуває претензію: то, мовляв, була спонсорська допомога, так записано в банківських документах, а мені поверніть уже п’ять з гаком мільйонів гривень. З часом сума претензій зростає, як і погрози опублікувати листування з усіма прем’єрами з цього приводу. Звідки взялися такі суми? А з розрахунку, що якби та перша сума лежала на депозиті в банку, то вона б подвоїлася. Але ж будь-яка грамотна людина, а тим паче народний депутат, знає, що в таких випадках згідно з законом повертається стягнена сума плюс сума, яка набігає з відсотками інфляції (в нашому випадку — ще півмільйона). І до чого тут банки, до чого депозити? Те, що зроблено 2000 року з наказу Кучми, — незаконна акція, це визнано всіма, але й наполягати компенсувати те, що не належить за законом, не що інше як вимагання, шантаж.

А до чого тут СПУ? З часу, коли О. Мороз став Головою Верховної Ради України, Сподаренко уявив собі, що саме Мороз повинен генерувати процес повернення уявленої ним суми редакції. Ну, і щоб партія щомісяця підкидала не менше мільйона на передплату газети. «У них грошей багато», — любив повторювати він, не маючи найменшого уявлення про доволі скромні партійні фінанси. Мороз, природно, не міг пристати на вимагацькі претензії Сподаренка, та в Голови Верховної Ради і повноважень для цього немає, і з того часу в Сподаренковій уяві став його ворогом. Це після всього, що СПУ та її фракція зробили для порятунку газети, після того, як двічі брала його у свій виборчий партійний список, після того, як двічі представляла його до високих державних нагород — зрештою, немає ніякої рації називати все, що було зроблено для Сподаренка і на що він сповна так і не відповів взаємністю. За високої депутатської активності членів фракції СПУ, що загальновизнано, Сподаренко ні разу за п’ять років не виступив на сесіях Верховної Ради (виняток — один раз на парламентських слуханнях), жодного разу — в пресі, на радіо чи телебаченні. І це — маючи в руках газету з доволі високим як для небагатої України тиражем! Ні творчим, ні політичним лідером Сподаренкові так і не судилося стати, як би він не тішився посадами. Як мовиться, лідерами стають не амбітним викладом, а живим прикладом, а де, де цей приклад? Тільки в його уяві.

Зрештою, Сподаренко знаходить для себе грошовитого спонсора — Луценка з його так званою «Народною самообороною». Мені як голові фракції довелося не раз вести з ним розмову про те, як усе це виглядає: він залишається у фракції соціалістів, а пропагує того, кого Ющенко і олігархи Жванія, Коломойський та Ко призначили головним нищителем Соцпартії. «Мені Луценко втридорога платить», — ось була головна відповідь на всі мої вмовляння не ганьбити газету і свою сиву голову. Мовляв, це все політична реклама, ось іще піде одна—дві публікації — і тоді все зупиниться. Але потік брудної брехні про СПУ зростав, Іван Васильович про свої обіцянки не пам’ятав. Він стає шостим номером у виборчому списку Луценка — отже, тепер буде в олігархічному мегаблоці Ющенка. Все закінчилося, як і мало закінчитись: фракція соціалістів виключила відступника зі своїх лав. Хоча, якби Сподаренко повівся чесно й порядно, він сам мав вийти з її рядів і звільнити місце для людини, яка дорожить довір’ям виборців і партії.

Чи випадковим є те, що відбулося зі Сподаренком? Коли я обдумую зараз роки спільної з ним роботи, в мені борються різні почуття. Я звик думати про людей, бачити в них хороше. І про Івана Васильовича не хотів би згадувати тільки лихе. Він здатний поспівчувати людині, допомогти їй — цього в нього не забереш. Але з першої зустрічі з ним на роботі мене вразили його слова: «А хіба головне — писати?» Що може бути головним для журналіста, як не вміння думати і писати? — запитую себе й досі. Гадаю, так він виправдував себе, адже не один десяток років він нічого не пише. Були поодинокі публікації, але у більшості їхні справжні автори інші (двічі ним був я). Не знаю, як хто, але я ніколи не вважав редакторство синекурою, не писати я не міг і не можу, навіть формально пішовши з журналістики.

Є в Сподаренка один недолік, який визначає практично все в його поведінці. Це — дивний як для його віку неприхований егоцентризм, гіпертрофоване самолюбство, схильність до самогероїзації, нетерпимість до будь-якої критики на його адресу. З цієї причини ось уже майже два десятки років у редакції не проводяться літучки. Іще один, який загострився особливо в останні роки. Це — самовозвеличення, яке набуло непристойних масштабів. Мабуть, не знайти сьогодні газети в Україні, де б цілий шестисторінковий номер присвячувався ювілеєві редактора — з великими портретами й фото сім’ї, виступами родичів, телеграмами, а потім цілий місяць публікаціями різних послань, пустими, як дірка від бублика, роздумами про надіслані привітання. Таке творилося тільки в дні ювілеїв Сталіна і Брежнєва, та й то не з таким розмахом. Недаремно деякі молоді журналісти, які не затрималися в редакції, називали її «брежнєвським політбюро» не тільки за вік верхівки, а й за звичаї. Сподаренко сам організовував собі пишні славослів’я. Якось, будучи в редакції, почув його діалог з одним із співробітників: «Ну, ти вже про мене написав?» — «Та не встиг». – «То поспіши!» Мене б правець ударив, якби я міг уявити свій діалог із кимось на таку тему, а тут хоч би тобі що.

Коли я зараз читаю деякі реляції в газеті про «героїзм» Сподаренка в боротьбі з режимом — і радянським, і Кучми, мене бере подив: він усе приписує собі, а більше ніхто, виходить, не боровся... Іван Васильович, очевидно, забув, як двічі, коли Кучма оголошував похід на «Сільські вісті» (в одному випадку зачепившись за явно провокаційні публікації), газету самовіддано захищали той же Олександр Мороз, Валентина Семенюк, Станіслав Ніколаєнко, академік Костянтин Ситник... Хто організовував демонстрації на захист газети? Соціалісти. Хто ходив у суд її захищати? Ті ж соціалісти. Ви хоч умієте пам’ятати добро, пане Сподаренко, пане Біленко, пане Грузін та інші нинішні паплюжники СПУ та Мороза?

Власне, з такої непам’яті, такого егоцентризму й виростають зміни в людині і її психології, та ще тоді, коли їй уже йде сімдесят сьомий рік. Та ще коли на додачу до зрілих літ захотілося стати капіталістом. Починалося нібито з дрібниці. Забачивши, що деякі «круті» хлопці приїздять до нього на мерседесах та джипах, загорівся як дитина: а хіба я гірший? Тепер уже й не порахувати, скільки машин обслуговують його й сім’ю.

Не всі в Україні знають, а надто селяни, що в грудні 2005 року Іван Сподаренко став одноосібним власником «Сільських вістей», порушивши тим самим Закон України про статус народного депутата України, який не дає права власникові представницького мандата бути засновником будь-яких бізнесових структур (а приватне підприємство «Сільські вісті» — саме така структура). Він привласнив створену поколіннями журналістів газету і відразу став мільйонером. Уявіть собі, якби сталося диво і без суду хтось повернув би оті шість мільйонів гривень, які вимагав Сподаренко, кому вони пішли б? Ви мудрі люди й здогадалися: в кишеню мільйонера Івана Сподаренка.

Дорікаючи мені за надану редакцією з його ж ініціативи квартиру, Сподаренко умовчує, скільки квартир він придбав коштом ще не привласненої тоді редакції собі, родичам, знайомим у Києві, Вінниці, Чернігові. Сам же з дружиною він живе нарізно у двох квартирах-хоромах у колишньому цековському будинку та в Царському селі. Цікаві й історії кількох дач: хто будував, у чиєму штаті бригади... Втім, каляти совість копирсанням у цих історіях у мене немає найменшого інтересу.

Зрозуміле переродження Юрія Луценка: він марить владою, кар’єрою, і йому байдуже, на чиї гроші його занесуть у високе крісло. Готовий навіть геїв залучити на свою підтримку. Не надто молодий цинік і любитель політичного хамства обрав собі в спонсори Жванію, Коломойського і ще цілу гоп-компанію олігархів. І на їхні гроші дурить народ, хоче поховати Соціалістичну партію і свого політичного вчителя Олександра Мороза, перебиваючи власну зраду клоунадою про нібито зраду СПУ. Такий наказ дав йому політичний син і вірний виученик Кучми Віктор Ющенко, а відома вдача Луценка дозволяє йому робити свій чорний політичний бізнес без будь-яких докорів сумління, не бачачи різниці між політиками і собакою Павлова.

На ці ж самі гроші як плату за політичну рекламу відкрито проституюють зараз і «Сільські вісті». Чи думали колись Остап Вишня, Дмитро Прилюк, Андрій Шевченко, Павло Наніїв, Олександр Матійко, Маркіян Винокуров, Лариса Шахова, Михайло Лисенко, що газета, якій вони віддали життя, волею новоявленого мільйонера Сподаренка, сина невинно убієнного в роки репресій селянина, стане фальшивою вірою і неправдою служити горе-президентові, який розтоптав парламентаризм, судову систему і веде молоду державу до тиранії, до влади кримінальних кланів? І за що? За те, що дав Героя, якого слізно виблагував через президентського земляка-радника?

У деяких публікаціях нинішні «Сільські вісті» докоряють мені, що я часто критикував Юлію Тимошенко. Критикував, між іншим, за повної згоди Івана Сподаренка. І ніколи в цьому не покаюся. Так, як обманює, водить круг пальця Юлія Тимошенко народ, не обманює його ніхто, куди там кучмам і лазаренкам. Хіба що навчився в неї це робити останнім часом ще Віктор Ющенко і з меншим успіхом — Юрій Луценко. Україна повинна перехворіти цими трьома людьми, щоб набратися імунітету від пошесті популізму й месіанізму, від сліпої довіри політикам, які мають її за об’єкт маніпуляцій.

Я завжди раджу юлелюбам і вітєлюбам пам’ятати слова Єжи Леца: «Ті, хто надів на очі шори, мають знати, що в комплект входять ще вуздечка й батіг».

І тим більше мене дивує, з якою легкістю Сподаренко надає слово таким класикам зради і підступності, як Юлія Тимошенко. Ще недавно він похвалявся, як гнав геть її емісара Губського. А нині друкує її листа як одкровення, де знов фігурують «зрада» і горезвісні «триста мільйонів», уже спростовані судом.

Я не ворог Вам, Іване Васильовичу, і мені щиро жаль, як легко ви заковтуєте живця. Ви забули, що дарам данайців, навіть дуже лагідних, вірити не можна. А в данайки, яка вам принесла свій дар, зубки хижі, як у піраньї.

У деяких редакційних заявах «СВ» є докори мені, ніби я об’єднався з кучмістами, і вся Соцпартія, мовляв, тепер із ними заодно. Мається, очевидно, на оці, що депутати-соціалісти в коаліції з Партією регіонів і КПУ. Побійтеся Бога, Іване Васильовичу, ви ж і самі член коаліції, а більшого агітатора за неї у фракції на час створення коаліції просто не було. Згадайте, як ви агітували саме за такий склад коаліції Олександра Мороза. Правильно агітували, бо ні з головним пасічником, ні з вертлявою модницею домовитися про коаліцію уже було не можна, а Україна котилась у прірву. Коаліція вдалася, зростання економіки і соціальних виплат ви ж не заперечите, то чому ж зараз ви проти коаліції? Не дали шість мільйонів? На Бога, пане мільйонере, що для вас вище — інтерес громадський чи власна кишеня?

І після всього ви ще друкуєте листи наївних, обдурених людей про те, що за Мороза голосували, бо він «був з Юлею»? Люди ж усього не знають, вони вірять тому, що дехто пише і показує, а ви ж то в курсі, що незаплямований і тим для декого неприйнятний Мороз з брехухами і брехунами ніколи разом не був. Чи ви сьогодні теж у маніпулятори народної свідомості записалися? Судячи з газети, так воно і є. Шкодую, що з вас зробили дешеву підтанцьовку в підлій грі заколотників і провокаторів, котрі розпинаються в любові до народу, а потім розпинають його як хочуть. Оце і є пігмейство.

А ви, Іване Васильовичу, робите такими підтанцьовками і декого з підлеглих. Колектив сільськовістян високопрофесійний, та не на добре діло ви штовхаєте журналістів. Якби ж то вони знали, що ви говорите про них у годину одкровення! Не бійтеся, я цього їм ніколи не скажу, зводин не буде, але ви ж то пам’ятаєте, як невисоко ставите декого зі своїх нинішніх захисничків. Як легко ви любите загрібати жар чужими руками.

А тираж «Сільських вістей» падає не через публікації Бокого — мені багато читачів пишуть, що не передплачуватимуть газету тільки тому, що вони, ці публікації, зникли. Газета стала всеїдною, втрачається її принциповість, з’явилося неприкрите прислужництво. Сповідуючи ніби ж православні цінності, надаєте слово людям нетрадиційних конфесій, навіть сект, підносите Романа Шухевича, який не бачив біди, якщо доведеться знищити половину українців, котрі не дотримуються його віри. Ви розумієте, у що встряєте, кому підспівуєте? Ви ж не такі примітивні, щоб не бачити різниці між патріотизмом і зоологічним націоналізмом. А взагалі, коли оркестр фальшивить, годі шукати винуватців серед оркестрантів, в таких випадках завжди треба шукати заміну диригентові. Ви боїтеся зізнатися в цьому самі собі, але, на жаль, це так.

Моє слово, зрештою, не до мільйонера Сподаренка, який перекинувся на службу в політично-комерційному проекті Ющенка та українських олігархів, котрі поставили на Луценка. Політичних грішників марно агітувати стати святими. Моє слово до читачів «Сільських вістей». Сьогодні з вами заграють, сьогодні вами маніпулюють хитро і витончено. Уважно читайте газету і думайте. В чому полягають хитрощі? На першій сторінці, чи й на другій, друкуються цілком правдиві матеріали про негаразди і проблеми села, про неможливість продажу землі, наприклад. А поруч устами людей, які не знають ситуації в державі, а сліпо вірять телевізорові й всіляким луценкам, кириленкам, тимошенкам та іже з ними, закликають голосувати за того ж зрадника Луценка, балакуна Кириленка, завзятого Кучминого радника Стецьківа — запеклого провідника якраз продажу селянської землі, невідомого читачу Катеринчука, до небес підносять Ющенка, готового продати нашу землю будь-кому, — і нема тому кінця. Оцей силос із правди і брехні вам подають як духовну й політичну поживу. Воістину, від такої ядучої суміші можна розлад не тільки шлунка, а й розуму отримати.

Звісно, все вирішувати на виборах вам, якщо вони відбудуться. Але я хотів би чесно вас попередити: не вірте сьогодні «Сільським вістям», котрі пішли на службу до олігархів. Скільки б не клялися вони вам у вірності, у патріотизмі, правдою залишається одне: мільярдери й мільйонери ніколи не думатимуть про вас, а лише про те, як набити власну кишеню, на ній замикається їхній патріотизм. Як бачите, і Іван Сподаренко, ставши доларовим мільйонером, по-єзуїтськи переставив газету на іншу політичну й комерційну колію. Ту колію, якою ось уже шістнадцять років наші президенти й олігархи котять Україну до погибелі. І на Мороза та соціалістів вони люті тільки тому, що ми їм цього не даємо робити. І, повірте, ніколи зробити не дамо, бо не торгуємо ні державою, ні землею, ні совістю.

Ми віримо у вас, як, хотілося б думати, ви вірите нам. За нами Україна, далі відступати нікуди.

Іван БОКИЙ, народний депутат України, голова фракції Соціалістичної партії України у Верховній Раді України, журналіст із 47-річним стажем, з них 20 років — сільськовістянським.