Цю історію розповів мені наприкінці шістдесятих ветеран київського
«Зеленбуду».Після війни в будинку жовтого корпусу Київського університету квартирувало Міністерство освіти. Керував ним Павло Тичина. Виступи міністра часто звучали по радіо. Суто прозаїчні тексти він читав, як вірші, співучо.
Не секрет, що чиновники будь-якого відомства (народна освіта — не виняток) досить негативно сприймають керівників не зі свого середовища. А поетичне витання в хмарах для них узагалі гірше за червону ганчірку. Чиновники переконані, що для нормального функціонування управлінської вертикалі інструкції та суворі приписи важливіші за емоції й натхнення.
...Наближався квітень, а з ним традиційний ленінський суботник (це коли на заводах і фабриках безплатно пахали цілу зміну, а в інших організаціях прибирали на громадських засадах у кабінетах, а то ще й упорядковували окремі частини своїх міст, сіл і селищ). Наприкінці серйозної наради з приводу відсотків успішності міністр раптом запропонував частину алеї бульвару Шевченка навпроти міністерства засіяти соняшниками. Співробітникам ідея до душі не прийшлася. Досить, мовляв, тих тижнів і місяців, що працювали на руїнах Хрещатика під гасло поета-міністра. Але Павло Григорович стояв на своєму. Ніякої трави на газонах — тільки соняшники.
Потай від ініціатора
«опозиціонери» звернулися до зеленбудівців. Тим теж не припав до вподоби хід оліїстої культури центральним бульваром. Цвітуть соняшники тиждень-три, а потім що робити? Найдосвідченіший садівник порадив:— Погоджуйтеся, заготовте насіння. Але в ніч перед
«святом праці» трохи підсмажте його у духовці.На суботник співробітники міністерства вийшли дружно, копали старанно. Підпушили землю між тополями. Укинули насіння, полили зі шланга.
Ранок робочого дня Павло Григорович починав з обходу бульвару. Сусідні ділянки вкрила зелена вуаль, а на цьому жоден паросток не проклюнувся. У середині травня здався:
— Не родить тут земля, посійте хоча б траву.
