Думки вголос — про кризу

Так, у нас начебто непогана ситуація з економікою. Була на перших етапах незалежності. І з менталітетом своїм ми начебто геть не схожі на ті країни, в яких мародери виносять з парламентської зали крісло голови, чим пишаються. Начебто не схожі. Проте самі теж наблизилися впритул до порога громадянської війни, про що вголос заговорила наша таки преса, відверто характеризуючи те, що відбувається в період кризи, як націонал-вандалізм. Куди відвертіше. Євросоюз офіційно заявив, і саме в пік кризи, що на членство в його структурах Україна не може розраховувати. Чесно кажуть, дивлячись нам у вічі. Але ми все одно тупцюємо тут, заздалегідь знаючи — біля цього порога розраховувати нема на що. У пік чергового українського політичного протистояння програли всі сторони. Партії, що виграла, немає. Всі «просіли» — до рівнів, коли і на нові вибори, яких так старанно домагалися, йти нема з чим — ні помаранчевим, ні блакитним, ні малиновим.

Кажу про це до того, що найнерозумніше в таких умовах — «дотискувати» парламент, наполягати на складанні його повноважень. В умовах, коли ніхто не може дати гарантій, що парламентські вибори справді відбудуться, що в країні не окреслиться ще яка-небудь криза. Наприклад, хлібна. В умовах, коли ми перетворилися на злиденну державу і ніхто не знає, як цей поріг здолати. Ми — відстала держава. Така ціна політичного диктату над реальною економікою. І виходів з цієї відсталості — саме на економічних шляхах — ніхто не пропонує. Зате глухих кутів скільки завгодно. То навіщо формувати нові, наполягаючи на «остаточній» депутатській самоліквідації? Навіщо збільшувати відрив від розвинених країн?

— І при цьому пишатися цифрою економічного зростання. Мовляв, вона в нас вища, ніж у розвинених країн, що нічого такого — надзвичайного, у нас не відбувається. Все під контролем.

— При поганих танцях завжди потрібна гарна міна на обличчі. Це саме той випадок. Тим паче що пересічному виборцю розібратися досконально в розгардіяші політичних перипетій дуже складно. Але й він не може не помітити, що вся наша економіка і розмови про неї зводяться лише до двох-трьох позицій — про зростання цін на бензин і на хліб. От і вся наша політекономія. Але чому тоді не чуємо заяв, що в умовах ринкової системи зростання цін — ситуація, адекватна стану справ у ринковій сфері? Адже пишаємося, що нас визнали країною з ринковою економікою. То через що паніка? Через те, що чітко усвідомлюємо — в держави немає резервних можливостей для нівелювання ситуації у справді гострий для неї, держави, період. Уже є розуміння, що з тим самим хлібом, після гострої весняної посухи, яка погубила цьогорічний врожай, самій державі не впоратися — без серйозних хлібних позик, поступок, без коректування всієї своєї політичної лінії. Як внутрішньої, так і зовнішньої. Ми довгий час намагалися диктувати умови власному населенню, своїм сусідам і потенційним ринковим партнерам, так глумилися з просторових особливостей Української держави як такої й історії, що викликала її до життя, що опинилися в ролі пушкінської старої біля розбитого корита.

— Як наслідок практики драчизму-мовчанизму?

— Практики оскаженілого націоналізму, яка реально поставила не тільки українське співтовариство, а й саму українську державу у вкрай складне становище —відразу в декількох аспектах. І на виправдання якої ми чуємо сьогодні всілякі нісенітниці. На кшталт: що гірше стан справ у політичній сфері держави, то краще справи в економіці і вище темпи економічного зростання. Це із заяв одного з ідеологів «помаранчевої опозиції».

— Козацьку, як при гетьманах. Коли голий, босий, п’яний, але з «шаблюкою» у руці, тобто з НАТО напереваги. Під батька Махно. А краще — мамку?

— Але економіка конкретна. Чому ж тоді ми геть бідні й геть злиденні, якщо все в нас на піднесенні? Чому ж тоді чуємо в оцінках, що ми в загальносвітових тенденціях розвитку відстаємо на п’ятдесят, якщо не на всі сто років. Від зовсім уже не високорозвинених країн.

— За високих темпів зростання.

— За стабільно високих. У чому причина, чому тоді відстаємо, якщо стабільно і впевнено ростемо? Тому що політичну еліту цікавлять сьогодні не так кількісні показники зростання, як фетишизація цих показників. Як доказ її, еліти, правоти. Але ж при цьому ніхто не каже, чи супроводжується це зростання структурними зрушеннями, серйозною приватизацією, збільшенням експорту, якісних показників суспільного становища.

У нас сьогодні головна модель економічного зростання будується за диригентським принципом. Хліб, бензин, цукор, м’ясо. Усе на випадок непередбачуваних реакцій населення зафіксовано державою. Інакше й бути не може, коли працюємо не в загальносвітовому просторі, оскільки власної геополітичної моделі як не було, так і не передбачається, а в замкненому маленькому світі ілюзій і власних уявлень. Частіше тих, що їх нав’язують ззовні і які хочемо почути. Якби економіка працювала справді на ринкових стимулах і механізмах, на засадах саморозвитку, тоді й результат був би інший. У тому числі політичний. Але вона, наша економіка, і сьогодні прикрита адміністративно-диригентською ширмою. Неврожай і посуха в країні, мільйони гектарів зернових згоріли. Та жодна високорозвинена країна не витримає такого природного тиску і змушена буде відмовитися від принципу непорушності споживчих цін на основний харчовий продукт. Якщо не знайде відповідних субсидій для нівелювання лиха. Скажімо, пустить на погашення результатів лиха мільярдів п’ять з резервного фонду. Але проблема в тому, що можливості нашого резервного фонду вкрай обмежені. Так, ринкова економіка регулює попит та пропозицію. І не можна влазити в цю сферу, якщо немає грошей під конкретне завдання. Тільки так можна ціну втримати. І не міністри тут винні, звинувачувані в якихось там гріхах. А наша модель розвитку, за якої втручання в економічну сферу стало наріжним каменем державної політики.

Це свідчить про те, що ми ще не вступили у фазу цивілізованих ринкових відносин.

— А «міжнародне визнання» нас країною з ринковою економікою?

— Наочне свідчення подвійних стандартів, ідеології, яка не зжита практикою західного співтовариства, — заради якихось цілей груп осіб або кіл, воно готове піти на будь-які констатації. Які навіть близько не відповідають дійсності.

Так, темпи зростання начебто високі, але що в них домінує? Торгівля і сфера послуг. Так, це важливі напрями для суспільства, але аж ніяк для його якісного розвитку, для сталих перспектив державного самоутвердження. Виштовхнули інтелігенцію середньої ланки і робочу еліту до убогих лавочок у підземних переходах і пишаємося цим. А де високотехнологічні й наукоємні сфери, де машинобудування — гордість України дореформенних років? Усе загинається. Бо убогими лавочками як наслідком самовиживання намагаємося позначити Україні якусь значиму роль у глобальному світі. Її й немає, цієї ролі. Бо для нас визнання важливіше від практичного результату.

— Тому й Європі стали нецікаві.

— Тому й посідаємо найнижчі рейтингові місця. За даними Всесвітнього економічного форуму, Україна сьогодні в глобальній конкурентоспроможності посідає соті місця — за валовим внутрішнім продуктом на душу населення, за показником терміну життя, за смертністю населення (гірше тільки в Грузії, Сьєрра-Леоне, Ботсвані). За рівнем розвитку технологій посідаємо 83-тє місце, за економічною свободою бізнесу замикаємо сотню. Або візьмімо частку технологічного експорту в загальному обсязі. Вона не перевищує в нас одного відсотка, що в багато разів нижче від аналогічного показника високорозвинених країн. У Німеччині — 50 відсотків, Китаї — 25 відсотків. Тому в нас і постійне випередження імпорту над експортом — удвічі-втричі, що ніяк не може бути показником економічного здоров’я нашої економіки. Не можемо знайти заміну імпорту навіть на низькотехнологічних, примітивних рівнях. Нічого нашого немає. Тільки Китай, Європа, Росія, Білорусь. Нашого — крихти. Один-два літаки на рік — і все технологічне наповнення. В країні, яка ще на пам’яті мала найкращі показники за рівнями виробництва. До нас навіть поляки перестали по ширвжиток їздити — нема сенсу.

Або йдуть посилання на наш стабілізаційний фонд, на золотовалютні резерви. Пишаємося — мало не 20 мільярдів! Але це такі фонди, які за надзвичайних обставин — наприклад, за посухи, проїсти можна за місяць або десять днів, щоб відразу не скотитися до інфляції в 30—40 відсотків. І вся стратегічна безпека. Це мізер — цей наш стабілізаційний фонд. При обтяженні нашими проблемами.

Коли говоримо про зростання, то треба мати на увазі, що воно в нас не якісне, а кількісне. Бо геть не вкладаємо в нього ні інвестиції, ні основний капітал. Немає капіталізації. У Росії тільки інвестиції в основний капітал уже перевищили сто мільярдів. Росія сьогодні в стадії економічного ривка. На неї рівняється не тільки Європа, а й увесь світ дивиться. Там іде серйозне переозброєння, модернізація виробництва, його відновлення на інноваційній основі. Величезні гроші держава вкладає. А ми цих джерел так і не нагромадили. Ми нічого не вкладаємо серйозного в основний капітал. Тому і підприємства не мають ні прибутку, ні рентабельності для виконання такого завдання. Для цього потрібен новий податковий кодекс, який повинен приймати парламент. А ми мріємо, як крісла з парламенту винести.

Давайте відповімо на таке запитання. Чому — високий темп і найнижчий у Європі життєвий рівень? Чому політики на трибунах з великим натхненням нам розповідають, як країна стрімко рухається вперед. І наздогнати нікого не може. Якщо тільки задніх. Валовий внутрішній продукт на душу населення України — 1,8 тис. доларів. У Казахстану близько 4 тисяч. У Білорусі більш як 3 тисячі. Нас обходять Туркменія, Азербайджан. Але хіба ми відносимо себе до держав цього ряду? Намагаємося порівнювати себе з Німеччиною, Францією, Великобританією. І з ким там ще? Хоча б за чисельністю населення і територіальним форматом, якщо за іншими показниками не можемо. Але при цьому і степові чорноземи маємо, яких в інших немає, клімат сприятливіший. І водночас наш загальний валовий внутрішній продукт становить 3—4 відсотки від ВВП тієї ж Німеччини. То кого і коли наздоженемо? Якщо порівняємо наші темпи із середньосвітовими? І зважимо, що в усіх країнах СНД темпи зростання практично на тих само рівнях — 7—8 відсотків, а середньосвітові темпи — 4—5 відсотків на рік? Не можна абсолютизувати ті досягнення, яких, за великим рахунком, і немає зовсім. Увесь світ розвивається сьогодні високими темпами. Але при інших базових показниках. І щоб нам когось наздогнати, потрібні темпи учетверо вищі від нинішніх. Є в нас такі? То про що мова? Про порожні пропагандистські фішки.

— Усе в дусі початку 90-х років, коли нам говорили, що в нас перше місце у світі по газу і нафті, електроенергії і сталі, приписуючи тільки Україні союзні рівні. Але саме ними обґрунтовували необхідність виходу із СРСР. І куди все поділося?

— Отож якщо й зможемо когось наздогнати, то тільки через 50—100 років. Але за умови відмови від такої ідеології. Вона й сьогодні, як бачимо, ще жива —витіювата політика, що цілком придушила економіку. В пошуках виправдання провалів обвинувачуємо все що завгодно. Навіть нашу нинішню вищу освіту — мовляв, не здатна дати фахівця потрібного рівня знань. Міністра лаємо з приводу і без. Та наша вища освіта набагато випереджає рівень реформ у сфері економіки. Вона вже давно вийшла на загальноєвропейські рівні відповідності кращим світовим стандартам. Не про освіту потрібно сьогодні говорити — жоден високоосвічений фахівець за нинішньої нашої політичної доктрини і презирливого ставлення до власне економіки нічого не зможе зробити. 7 мільйонів наших фахівців сьогодні працюють за кордоном. Хіба це не показник освіти і стану справ у нашій економічній сфері? Вони примножують і середній клас, і збільшують потенціал культури, інтелігентності суспільства. Але не нашого. Та такою освітою треба пишатися, а не лаяти її недосконалості — в пошуках крайнього. Наша освіта давним-давно увійшла в Болонський процес, а в економіці ще тільки говоримо, що треба б до СОТ вступити. В чому випереджальні результати в нас, то це саме в освіті.

— Та й не про освіту треба говорити сьогодні, вішаючи на неї собак, а про напрями ринково просторового розвитку. Про відсутність у країні геополітичної моделі й ув’язування її із загальносвітовими процесами. Але це завдання не для студентів, а для вищих рівнів влади. Увесь світ використовує простір як ринковий фактор. А ми його згортаємо. Від Союзу Україні перепало чимало багатств. Усе просаджено. Залишилося одне — територіальне. І те вже в крайній небезпеці.

— Щойно повернувся з Криму, де бачив на власні очі, як краща із частин України приходить у запустіння, занепадає. Та територія, де можна було б побудувати відкриту ринкову зону з усіма стимулюючими чинниками. Вона на очах деградує — туристів немає, економіки аграрної і промислової немає. Порожнеча. І ми все зробили, щоб саме до такого результату підвести конкретно цю частину української держави. Весь час гаємо на отримання дивідендів у політичній боротьбі навколо неї, але не на вирішення конкретних завдань господарства. Геть не думаємо про те, як цьому регіону вижити. Так само, як і іншим також. Бо не знайшли себе не тільки в зовнішньому глобалістичному світі, а й у внутрішньому теж.

Стабільно втрачаємо ринковий простір. Чому? Тому що немає бачення перспектив. При цьому втрачаючи усвідомлено російський ринковий простір, а європейський, як заміну йому, знаходимо темпами, що ніяк не можуть нас задовольнити. Динаміка експорту України і Росії сьогодні з украй негативними тенденціями. Експорт у Росію з України скоротився за десять років з 43,4 до 21,9 відсотка. Майже вдвічі. А яка структура заміщення втрат на ринках 15 країн ЄС? За десять років — 6,6 відсотка. Отже, вдвічі менше одержали, аніж втратили в одній тільки Росії. Ось і всі темпи зростання. А ми ж змушені іти і з інших ринків країн СНД. Це ціна нашої геополітики. Невміння оцінювати вигоди простору і працювати на ньому з належним ефектом. Наслідок окраїнної ментальності, точніше — націоналізму та ілюзій, з ним пов’язаних. Ціна нерозуміння суті векторів. Політичні розбіжності в країні — між Сходом і Заходом, не дають права Президенту приймати однозначні рішення по векторах. Це розколює країну, підриває її економічну базу. Втрата для України Росії буде занадто високою за ціною.

— І вона вочевидь буде неадекватна тим втратам, яких з відходом економічного поля України зазнає сама Росія. Це стане спонукальним чинником до її власної просторової перебудови. Уже стало.

— Росія про себе подбає. А нам треба думати про власний розвиток. Так, ми можемо домогтися деяких цілей націоналістичного характеру, але тільки ціною втрати країни. В кращому разі її цілісності. Оскільки забули про найважливіший принцип ринкової економіки — відкритість структур. Адже ринок не знає таких категорій, як держава погана чи держава хороша. Хоча б тому, що такі оцінки страждають крайньою суб’єктивністю і політизованістю. Ринок націлений тільки на вигоду і на перспективну вигоду. Люблю чи не люблю, подобається чи не подобається — це з голівудівських фільмів. Тим паче що адекватного заміщення на інших ринках ми не тільки не одержуємо, а й не можемо одержати. Бо є не тільки чинник єдиних ще порівняно недавно економік, а й чинник сировинної і ринкової залежності, є чинник мови і тритисячікілометрового кордону. Є, зрештою, чинник національної безпеки. Ціна програшу вкрай висока для української держави. А перспективи? Їх немає. Навіть у посилено насаджуваних нині націоналістичних стереотипах.

Звичайно, можна погодитися, що нескінченна низка українських криз поки що не зупинила темпи економічного зростання. Але власне економічні реформи ці кризи зупинили, вони паралізували структурні зміни в українській державі, впритул підвели її до межі диктату чужої волі.

— Економіка розвивається самопливом, інтуїтивно, за принципом, куди крива вивезе. Тобто за Фрідменом. Але проблема в тому, що сам автор цього ринкового «відкриття» був змушений визнати значну роль рівня державного регулювання в процесах, що відбуваються. Хто в нас переміг? Відомо...

— Тому й рейтинги України в такому жалюгідному стані. Тому доводиться проводити дострокові вибори до подолання інституціональної кризи — конституційної, що неминуче поставить під сумнів будь-які їхні підсумки. Ми ніколи їх не підіб’ємо, не погодимося з ними. Справжні демократія і суверенність потребують консолідації всіх політичних сил суспільства, вироблення ідеологій, які працюють. Наші політики нав’язали суспільству шлях розмежування, й одразу за декількома напрямами. Без врахування реальних чинників розвитку саме Української держави. Тому вона так і не змогла заявити про себе в повноцінному вигляді. І пішла шляхом саморуйнації.

Щоб вискочити з цієї колії, потрібен ривок. А ривок можна зробити тільки на принципах конвергенції — Сходу і Заходу власної держави, України і Росії як власника пакета ресурсів, технологій і простору, у тому числі ринкового, України і Європи як такого собі зразка для формування власних цілей. І все це з виробленням або хоча б зі спробою виробити якусь виразну геополітичну модель. Зрозуміло, що без ганебних для сучасності націоналістичних крайностей. На кшталт ігор у «голодомор», «окупацію» чи «національну винятковість». Президент як провідник таких ліній не має права ризикувати країною. У цьому зв’язку ми повинні всерйоз замислитися про федеративний устрій держави. З різних причин, у тому числі для досягнення максимально можливих економічних рівнів регіонами, що дедалі більше впадають в убогість і безпросвітність і тому змушених вступати з державою в конфронтаційний стан. Їх спонукають до цього — державний націоналізм і владне чиновництво.

Майбутнє України тільки у федеративному облаштуванні. Хочеться це комусь визнавати чи ні. Сьогодні тільки реалізація цієї ідеї здатна втримати Україну в рамках цілісності. Тим паче що час для твердої унітарності згаяно. На це перехворіли ще в Середньовіччі. А «віражі» з призначенням на регіональні посади «вірних» губернаторів тільки поглиблюють ситуацію на місцях, роблять її ще більш вибухонебезпечною. Без ривка на місцях — у регіонах — ніякого українського економічного дива не станеться. Суперечки про співвідношення владних відносин центру і регіонів занадто затяглися, перейшовши у фазу відторгнення, неприйняття. Та, схоже, ніхто і не збирається всерйоз займатися цими питаннями. Головне сьогодні для влади — як забезпечити потрібний висновок потрібного конституційного суду. Але не будуть регіони нескінченно ходити до влади на уклін. Центр сам утягує регіональних лідерів у велику політику. Вони змушені лягати — хто під Президента, хто під парламент. Але поступово усвідомлюють, уже усвідомлюють, що можна бути хазяїном і у своєму маленькому світі.

— Краще бути маленькою мухою, ніж хвостом великого слона? Так кажуть на Сході.

— Саме це і відбувається, коли змушуємо регіони ходити до влади з протягненою рукою. Це можна назвати демократією? Ми називаємо і цілком задоволені життям. Це не політика. Підтримувати існуючий порядок, коли значна частина суб’єктів держави залишається дотаційною, означає породжувати дедалі нові суперечності і різко загострювати старі. Потрібно створити спонукальні умови для роботи регіонів. А створити їх можна тільки через федералізацію. Та ми й не хочемо, щоб вони працювали, наші регіони. Ми хочемо, щоб вони підкорялися. Ми хочемо ставити їх по стойці «струнко». Як було при СРСР, так залишається і нині. Але СРСР приймав рішення з розвитку конкретних регіонів, хоча й не робив ставку на їхній саморозвиток. І чим закінчилося? Доти, доки держава не забезпечить демократичну свободу регіонів, вона приречена на животіння. Багаті регіони — багата держава.

— Унітарність себе вичерпала...

— Та вона й неможлива в конкретних умовах України. Як і адміністративні методи, що наочно доведено в дні чергової нашої кризи. Адже вона не у відносинах парламенту і Президента і того, хто хоче більше влади. Вона в ігноруванні базових проблем і процесів в економіці. Зухвалому ігноруванні. На рівні підозр в адекватності сприйняття дійсності. Стабільність і міцність унітарної держави забезпечити адмініструванням, приятелюванням, вірністю руці неможливо. І це добре розуміють усі керівники регіонів України. Ігнорувати цю вимогу — реорганізації країни на федеральній базі — означає позбуватися демократичних основ перетворення країни. Для досягнення якихось вищих стратегічних цілей. Уже час всерйоз думати про структури регіональної інтеграції. Скажімо, про створення спеціального банку регіонального розвитку. Про цілу низку інших заходів. Про спеціальні фонди вирівнювання доходів населення, націлені на зміцнення солідарності регіонів. Про ту ж внутрішню конвергенцію. В цьому уроки кризи.

У зв’язку з конвергенцією характерний приклад Балтії. Для її країн дедалі помітніший перехід від ідеологічної платформи антиросійського протистояння, характерного для періоду боротьби за незалежність, з якої ми теж ніяк не можемо вийти, до вироблення механізмів погодженої дії в рамках країн конкретно цього моря. По суті, йдеться про формування ідеології нового Ганзейського союзу, який об’єднує економічні інтереси Польщі, Данії, Німеччини, Норвегії, Фінляндії, Білорусі із загальноросійськими. Сьогодні у свідомості лідерів цих країн починає домінувати переконання, що серйозне прискорення темпів економічного зростання неможливе без взаємодії з Росією.

— Формування нового Ганзейського союзу неможливе без врахування вже очевидних економічних вигод категорії Суші як такої. Отже, російського напряму як її основного власника. Проблема України в тому, що вона не виходить прямо до Балтійського моря. Для того, щоб мати такий вихід, потрібно облаштувати, розвинути інфраструктуру, закладену Петром І. І співвіднести її з умовами сучасності. Але нічого цього немає, особливо в політичній сфері. Суто сухопутна держава Україна намагається знайти значимість в атлантичному факторі, що утопічно в самих основах. А звідси і запитання. А чи можливо було формування нових поглядів і підходів без Лузького нового порту в Пітері та без розширення, включення до системи економічних цінностей порту Калінінграда, які наочно показали, як країни Моря, відрізані від вигод Суші, починають втрачати економічну перспективу? За обвальним варіантом. Простіше кажучи, прибалти, побачивши Лугу і Калінінград, і змушені були коректувати політику. Перейти від конфронтації з Росією до пошуку шляхів співробітництва.

— Тому, доповню, і пролунала думка про реанімацію Ганзейського союзу як сполучної ланки між державами—членами ЄС і Росією. І темпи розвитку тут уже не можуть не дивувати. По цій лінії внутрірегіональна торгівля вже перевищує 100 мільярдів євро. Вони — свідчення того, що ми постійно спізнюємося, що в нас переважає містечково-політичне мислення. І коли Прибалтика тісніше зв’яже себе з Росією, притримуючи віжки колишнього неприйняття, то нам залишиться тільки визнати, що ми упустили свої можливості, формуючи помилкові напрями — НАТО, ГУАМ. Жодна держава, яка мріє просунутися вперед, не зв’язує свою долю зі слабкою, стосовно себе, державою. І державами, які самі себе, але не без зовнішнього тиску, поставили в позу скривджених. У цьому зв’язку зазначимо, що навіть Грузія починає подавати сигнали про готовність коректувань своєї позиції. Як і Молдова, вона вже дозріла до шляху пошуку шляхів з найглибшої кризи, куди ці країни потрапили з примхи власних націонал-радикалів. Вони знову повертаються обличчям до Росії, розуміючи, що ніяке НАТО не зможе забезпечити їм економічних гарантій розвитку. Економіка — категорія серйозна, і ставитися до неї потрібно належним чином. Але ми, схоже, так нічого і не навчилися. Не зрозуміли, що не можна економіку класти на одну плаху з політикою.

— Щодо упущених можливостей. Під час недавньої поїздки по країнах Південної Європи і до Туреччини В. Путін запропонував сформувати, на доповнення до Циркумбалтійської економічної зони, аналогічний їй Циркумпонтійський регіон економічної активності, що також уже мав місце в давньому історичному минулому. Знову-таки з тим само поєднанням геополітичних вигод Моря і Суші. Цілій низці країн, у їх числі Україні, запропоновано — облаштувати, цивілізувати Чорноморське узбережжя за периметром. До того ж з опорою на енергетичну підтримку сучасними російськими можливостями. Відмовитися практично неможливо. Якщо національні лідери справді піклуються про майбутнє держави, а не виношують чужі ідеї про силове протистояння.

— В умовах, коли власні Схід і Захід роз’єднано, це не тільки шанс утримати нашу державність, а й підвести базу під її реальний економічний розвиток. Адже для того, щоб усе зшити в державі, в нас немає ні структур, ні повноцінних ідей. Саме просторового рівня. А їх у сучасному загальконтинентальному контексті може бути чимало, що й демонструє пропозиціями і реальною практикою російський лідер. Для реалізації ідей таких масштабів потрібні гроші. В нас їх теж немає. Мало того, держава нездатна їх заробляти. То чому б не піти на співробітництво — заради власних вигод і цілей? Адже руку нам простягають. Тим паче тієї сторони, того потенційного партнера, який, за оцінками фахівців, найближчим часом увійде до п’яти найсильніших держав світу. То навіщо посилювати протистояння? Заради вкрай сумнівних вигод сателітного рівня? Нас дезорієнтували з малим і середнім бізнесом. Ми зруйнували велике виробництво і випали із загальносвітового технологічного процесу. Зруйнували підприємства, що давали змогу триматися на плаву. Росія вчасно спохопилася і сьогодні вивела свої підприємства на світовий ринковий простір, і ці підприємства стали на цьому просторі законодавцями. Росія свій успіх вибудовує на великих промислових корпораціях. І просуває їх на зовнішній ринок. Її пропозиція з економічного, просторового облаштування всієї Циркумпонтійської зони і є та сама «закуліса», на яку ви звернули увагу. Ця пропозиція дуже вигідна для України як власника значної частини цієї зони. У Росії лише її мала частина. Порівняно з нами. Пропозиція, від якої не можна відмовитися. І абсурдно відмовлятися. У тому числі тому, що вона реанімує відносини держави і ринку.

— У зв’язку з цим деталь. У пресі пройшло повідомлення — Україна починає активізувати Сахалінський газовий пласт. Але мова не про знаменитий острів, а про вичерпане Шебекинське родовище, що виходить на Харківську область.

— І до чого прийдемо з ідеями такого масштабу? Це є наша стратегія? Не залишитися б на узбіччі з такою стратегією? На інтеграційні процеси з Росією доведеться йти, про що і свідчить недавній візит до Москви В. Януковича. І якщо не зараз, то пізніше. Але вже в набагато гірших для нас умовах. Адже в Росії зростання експорту за останні півроку — 30 відсотків. Глобальне зростання зміщується не в бік Штатів, а Росії, Китаю... Цей процес запущено, а спроби йому перешкодити лише сприяють його прискоренню. То давайте подумаємо про процеси у власній країні, в якої під боком опиниться наймогутніша держава. Що робитимемо? Будемо дивитися на сусіда, як на картину? Не вийде. Уже не виходить. Ось цікава у зв’язку з цим цифра: у воюючому Іраку 4 мільйони внутрішніх біженців — за чотири роки бойових дій. А в нас таких біженців уже сім мільйонів — майже вдвічі більше. У порівнянні цих цифр суть усього, що відбувається в Україні.