Кіровоградщина не межує ні з Чорним, ні з Азовським морями, але так сталося, що у ній кваліфікованих чи, як їх ще називають, «робочих» водолазів більше, ніж у будь-якій з областей України.

Той, хто думає, що професія водолаза — це майже розвага, має знати, що вага спорядження «робочого» водолаза — близько 60 кілограмів, ці спеціалісти занурюються у воду будь-якої пори року (до речі, на глибині 20 метрів вода навіть у спеку має температуру +4°С), і для того, щоб виконати певну роботу, мають півгодини-годину часу (залежно від досвіду: молодий водолаз вичерпає запас кисню швидше, а досвідчений буде «дихати через раз»). Працювати доводиться майже навпомацки: у водоймах Кіровоградщини лише в Петрівському районі видимість становить чотири метри, у решті районів — до одного метра. Зв’язок із поверхнею з допомогою сигнального троса. Розроблено низку сигналів, за допомогою яких керівник пошукової групи на поверхні керує водолазом. Цей само трос страхує водолаза: у критичній ситуації, наприклад, якщо водолаз заплутався у рибальських сітях і не встигає порізати їх ножем, бо закінчується кисень, сигнальний кінець — єдина надія на порятунок. Тож ця робота має дуже мало спільного з модним нині дайвінгом.

До компетенції водолазів входять пошукові, аварійні та ремонтні роботи. Кожен день роботи для них —навантаження не лише фізичне, а й емоційно-психологічне:

— Найчастіше водолазів викликають, коли трапилося лихо, — розповідає начальник водолазної служби Ігор Спірін. — Ми вже звикли, що, скажімо, двічі чи тричі на рік доводиться їхати в Петрове, допомагати дістати з річки машини, водії яких на мосту не впоралися з керуванням. А пошукові роботи — це найчастіше підйом на поверхню тіл загиблих людей.

Водолази витягують тіло до берега, точніше, до лінії води, і не мають права віддати його родичам загиблого, доки воно не буде обстежене представниками міліції чи прокуратури. Адже може виявитися, що людина загинула не внаслідок власної необережності чи нещасного випадку. Важко описати той крик, який виривається з грудей близьких загиблого, коли водолази підіймають тіло на поверхню...

А тепер уявіть собі, що ці вбиті горем люди кілька годин стоять і чекають, коли їм віддадуть тіло загиблого. Якось був випадок, коли нас викликали у Гайворон шукати тіло затонулого молодого чоловіка. У воді видимість погана, знайшли тіло, але з’ясувалося, що це дівчина, про яку ніхто і не знав, що вона потонула. За один день тоді підняли з дна два тіла... Але трапляються й інші випадки: наприклад, нас викликали у Новопавлівку шукати чоловіка, який нібито втопився. Підставою для таких висновків було те, що на березі ставка, де батько з сином розслабилися за чаркою, знайшли фуфайку, а сам батько безслідно зник. І доки ми шукали тіло, а сім’я готувалася оплакувати «загиблого», з’ясувалося, що він вирішив згадати молодість... і пішов до якоїсь жіночки у сусіднє село.

Та подібних веселих казусів мало. Щоденна робота водолаза — виснажлива праця, яку часто не помічають і не цінують. Для прикладу: нещодавно водолази на одній з водойм Кіровограда встановлювали шлюзи, бо ті, що були раніше, вкрали «підприємливі» особи. Та вкрасти шлюзи можна і не занурюючись під воду, а встановити можна лише за допомогою водолазів. До речі, оцінюється ця допомога чомусь зовсім дешево — оклад водолаза всього-на-всього 450 гривень. Треба бути фанатом своєї справи, щоб виконувати небезпечну, складну й фізично важку роботу за ці мізерні гроші. Водолази такими і є, та життя диктує свої умови, тому за останні три місяці шестеро з них звільнилися за власним бажанням з водолазної служби.

— Сумно, що люди приходять за покликом серця і йдуть через те, що не отримують достойної платні, —зазначає Ігор Спірін. — Не всі розуміють, яка важка наша робота. Часом здається, що водолази могли б працювати набагато ефективніше, проводити під водою більше часу, здійснювати більше занурень. Та насправді є нормативи, згідно з якими після підйому водолаз ще дві години не може бути навіть запасним водолазом.

Йому заборонено занурюватися після прийому їжі, працювати вночі — хіба що за наявності потужних освітлювальних приладів. Дотримання цих правил — це запорука його відносної безпеки, інакше організм може не витримати перевантажень. Бути робочим водолазом складно.

До речі, лише для того, щоб навчити людину навичкам дихати під водою, користуючись нашими апаратами, треба витратити 18 днів — і коштує це 11 тисяч гривень. А коли вона вже щось вміє, то не витримує життя на 450 гривень... Не забувайте, що водолази — це молоді здорові хлопці з якимись перспективами, вони мають сім’ї і повинні, як справжні чоловіки, їх утримувати. Тому нині прагнемо перейти під юрисдикцію Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, тоді зарплата у наших співробітників буде вища.

На знімку: кіровоградські водолази за роботою.

Фото надано прес-службою ГУ МНС України в Кіровоградській області.