Прокурор, якого знав увесь світ

На Нюрнберзькому процесі в справі головних військових злочинців нацистської Німеччини (1945—1946 роки) Р. Руденко був призначений головним державним обвинувачем від СРСР. Як ніхто інший, він багато зробив для викриття злодіянь фашистів на окупованих територіях Радянського Союзу. Саме завдяки Руденку багатьом військовим злочинцям не вдалося уникнути справедливої кари. Свого часу, до речі, в американській пресі навіть пішла гуляти «качка», що Руденко прямо під час процесу ...застрелив Германа Герінга. Ось як описував цей курйозний випадок в одному з репортажів у газеті «Правда» письменник Борис Полєвой:

«Учора, дорогою до Трибуналу, колега Курт нахилився до мене і пошепки сказав:

— Чи правда, що вчора на закритому засіданні генерал Руденко вихопив на суді пістолет і застрелив Германа Герінга?

— Курте, я вас не зрозумів. Повторіть запитання.

Курт повторив і висловив подив, що я про це не чув. Ця новина гуляє Нюрнбергом. Зізнаюся, я геть остовпів, почувши таку дику плітку. І водночас дуже картинно уявив сцену, як спокійний Роман Андрійович, людина рідкісного такту і витримки, з прокурорської трибуни цілить у Герінга. Уявив, розсміявся і розчарував доброго Курта, людину серйозну, аж ніяк не охочу на всілякі плітки. Той був трохи збентежений.

— Сам я не бачив, але всі кажуть, що це було в американській газеті.

— Вас хтось добре розіграв».

Він показав нам номер наших знайомих «Звезд и полос» і в ньому замітку, позначену синім олівцем, «Трагическое происшествие в суде. Советский обвинитель генерал Руденко стреляет в Германа Геринга». У прес-барі тільки і розмов про цю замітку. Хто дивується, хто обурюється, хто регоче. Мій друг Ральф, якого я запитав, як могла з’явитися в пресі така дика нісенітниця, тільки знизав плечима: «Сенсейшен. Усе для сенсейшен».

І все-таки «сенсейшен» сьогодні була. Та яка! Через неї по всіх приміщеннях суду хвилин десять зумерила сигналізація, передаючи потрійні гудки, збираючи пресу, яка розійшлася по барах, курилках, коридорах. Кореспонденти неслися на свої місця, дожовуючи на ходу сендвічі, стираючи з губ пивну піну.

Представляючи обвинувачення за планом «Барбароса», головний радянський обвинувач зачитав і попросив суд залучити до справи афідевіт, тобто письмове показання фельдмаршала Фрідріха Паулюса, колишнього заступника начальника генерального штабу в дні, коли план «Барбароса» розроблявся, — людини, яка, за його власним визнанням, брала у цій розробці участь.

Читання цих письмових показань спричинило серед підсудних незвичайний ажіотаж. Вони весь час перемовлялися, писали своїм адвокатам записки. А ті перешіптувалися, крутилися на своїх місцях.

Ми розуміли, у чому суть цього ажіотажу. Гітлерівський уряд свого часу приховав від німців сам факт полону фельдмаршала Паулюса, який першим з німецьких вищих чинів поклав свій маршальський жезл до ніг Радянської Армії. Розгром німецьких військ під Сталінградом, знищення і полон трьохсоттисячного угруповання морально потрясло Німеччину. Приховати це було неможливо. Було оголошено триденну національну жалобу, приспускалися прапори, протяжно дзвонили дзвони, у церквах йшли жалобні меси. Народ сповістили, що командувач армії Паулюс загинув як істинно німецький солдат, борючись до останнього патрона. На його честь була влаштована пишна панахида. Весь генералітет був на цій месі, і Гітлер поклав вищу нагороду Німеччини на порожню труну. Судячи з усього, і деякі з підсудних не знали точно, що фельдмаршал здався в полон. І ось на суді читають його показання.

Не встиг обвинувач попросити про залучення документів до справи, як захисник Герінга — величний, солідний доктор Штаммер у своїй ліловій університетській мантії і маленький, тоненький, носатий доктор Зейдль, який офіційно захищав Гесса, але постійно перебував «на підхваті» у Штаммера, — обоє разом кинулися до трибуни і, перебиваючи один одного, звернулися до суду з клопотанням про те, щоб письмові показання не залучати, а викликати на суд самого свідка Паулюса. Вони мріяли: якщо Паулюса не буде, дуже істотні показання, зроблені від його імені, дискредитуються, а радянське обвинувачення буде осоромлено. Якщо ж Паулюс ще живий, то буде потрібно чимало часу, щоб доставити його в суд. І потім —одна справа давати письмові показання в Москві, а інша — тут, у Нюрнберзі, на очах своїх колишніх начальників і друзів.

Такий був, здавалося б, їхній безпрограшний розрахунок. Тому, передавши своє клопотання, обоє вони —масивний товстун і маленький, верткий чоловічок, —переможно глянувши у бік радянського обвинувачення, повернулися на свої місця. Колеги потиснули їм руки.

Судді перекинулися між собою декількома словами. Порадившись, лорд Лоренс звернувся до Р. Руденка із запитанням:

— Як дивиться генерал на клопотання захисту?

Настала тиша. Усі — обвинувачувані і захисники із зловтіхою, судді запитливо, ми, кореспонденти, з цікавістю — дивилися на Руденка.

— Радянське обвинувачення не заперечує, ваша честь, —відповів Руденко. Обличчя його залишалося спокійним, але ми, радянські кореспонденти, котрі добре пізнали за ці місяці характер нашого головного обвинувача, вловили якусь лукавинку в його погляді. Ось цієї миті по холах, залах, коридорах, їдальнях і барах пролунали потрійні сигнали, що сповіщали про велику сенсацію.

— Скільки часу буде потрібно для доставки сюди вашого свідка, генерале? — запитав лорд Лоренс.

— Я гадаю, хвилин п’ять, не більше, ваша честь, —неквапливо, підкреслено буденним голосом відповів Роман Андрійович. — Свідок тут, він зараз в апартаментах радянської делегації, тут, у Палаці юстиції.

Те, що настало в залі, можна порівняти хіба що з фіналом п’єси «Ревізор», з його німою сценою. Потім одразу все прийшло в судорожний рух. Підсудні заговорили між собою. Від них до адвокатів полетіли записки. Адвокати, забувши свою солідність, затіяли сердиту дискусію. Штаммер і Зейдль, піднявши подоли довгих мантій, ринулися до трибуни і знову дуетом, перебиваючи один одного, закричали в мікрофон:

— Ні-ні, захист, усе зваживши, на виклику свідка більше не наполягає. Він вивчив афідевіт і цілком задоволений письмовими показаннями. Для чого затягувати процес?

Ложа преси являла собою іншу гоголівську сцену —з «Вія». Ті, хто біг з коридорів у відповідь на сигнали, що обіцяли сенсацію, зіштовхнулися в дверях з тими, хто вже поспішав цю сенсацію віднести на телеграф, та так у дверях і застрягали — ні туди ні сюди. У цьому, завжди такому тихому, залі стояв базарний галас.

— Суд викликає свідка Фрідріха Паулюса, — оголосив, порадившись з колегами, лорд Лоренс. — Прошу вас, введіть свідка Фрідріха Паулюса!

...Свідки згодом згадували, що саме цей момент став кульмінаційним у всьому процесі. І такий «сценарій» розробив сам Руденко, котрий передбачав дії захисту і завчасно подбав про те, щоб Паулюс був таємно доставлений у Нюрнберг! У переносному значенні він справді убив і Герінга, і його сподвижників.

А ось уже сенсація наших днів.

Йосип Давидович згадує:

— Головним моїм завданням було забезпечити безпеку Романа Андрійовича. Я по черзі зі своїм напарником супроводжував його на процес і з процесу, у службові поїздки, і не тільки. Але коли я кажу, що був на прийомі чи полюванні, то це аж ніяк не означає, що я пив на брудершафт чи полював. Можу запевнити, що я завжди був готовий захистити Романа Андрійовича. Скажу без хвастощів: я на жодну секунду не задумався б, якщо обставини вимагали б закрити своїм тілом Романа Андрійовича від ворожої кулі. Я був готовий діяти в будь-якій позаштатній обстановці.

Мене, коли мова заходить про Нюрнберзький трибунал, часто просять розповісти про ставлення до мене Романа Андрійовича. Ставився він з повагою і дещо по-батьківськи. Міг, якщо в нього був гарний настрій, пожартувати: «Вказівки начальства підлягають виконанню, навіть якщо вони нездійсненні». Те, що Роман Андрійович написав після процесу лист командувачу 8-ї гвардійської армії генералу Чуйкову, в якому дякував мене за ретельність у службі і просив надати мені місячну відпустку, свідчить багато про що. У нього було стільки державних турбот, але він знайшов час подбати про мене.

Ще один приклад, що характеризує його ставлення до мене. Коли ми приїжджали після прийому, Роман Андрійович майже завжди казав комусь зі своїх помічників, щоб подбали про мене і додавав: «Ми відпочивали, а він працював». Про його такт говорить такий, здавалося, незначний штрих. Роман Андрійович виходить з кабінету і звертається до мене із запитанням: «Вам не хочеться прогулятися?». Звичайно, його бажання завжди збігалося з моїм. Але сама форма звертання свідчить про тактовність Романа Андрійовича, адже йшлося не про те, щоб я склав йому компанію — просто Роман Андрійович не повинен був виходити з дому один, без супроводу.

Я ніколи першим не починав розмову. Якщо в нього був гарний настрій, а це було нечасто — турбот у нього вистачало — він цікавився, як живеться мені. Чи немає питань, які потребують його втручання.

Аркадій Полторак дав дуже об’ємну і правдиву характеристику Р. Руденку: «Висококваліфікований і гострий юрист, людина, від природи щедро наділена почуттям гумору, дуже живий співрозмовник, що вміє розуміти і цінувати тонкий жарт, він імпонував усім своїм партнерам, і вони сповнювалися до нього почуттям глибокої поваги, щирою симпатією. Це, звичайно, дуже полегшувало спільну роботу».

...Після смерті Й. Сталіна Роман Руденко в 1953 році був призначений Генеральним прокурором СРСР. Саме він був одним з ініціаторів реабілітації жертв сталінських репресій і покарання винних. Однією з таких була і «справа Берії», який разом з деякими своїми колишніми співробітниками з органів держбезпеки (В. Меркуловим,

Б. Кобуловим та ін.), заарештованими протягом того самого року, постав перед Спеціальною судовою присутністю Верховного Суду СРСР під головуванням маршала І. Конєва. 23 грудня 1953 року Берія та його сподвижники були засуджені до страти й того самого дня розстріляні. Смертний вирок стосовно головного обвинувачуваного було приведено у виконання за кілька годин до страти інших засуджених, особисто генерал-полковником (згодом Маршалом Радянського Союзу) П. Батицьким у присутності Генерального прокурора СРСР Р. Руденко.

Уже в 1954 році Р. Руденко представив у ЦК КПРС дані про чисельність репресованих з 1921-го по 1954 рік і деякі інші матеріали, що стосувалися сталінських репресій. Після цього Хрущов поставив Руденку запитання: чи обгрунтовані обвинувачення, які висували на відкритих процесах видатним діячам партії? Руденко відповів, що «з погляду юридичних норм жодних даних для осуду цих людей не було. Усе ґрунтувалося тільки на особистих зізнаннях, а особисті зізнання, добуті шляхом фізичних і моральних катувань, не можуть служити базою для осуду людей».

Коли ж Хрущов заявив, що сам чув, як підсудні зізнавалися у своїх злочинах, Руденко посміхнувся: «Отут мистецтво тих, хто вів слідство, хто проводив суд. Мабуть, доводили людей до такого стану, що в них був єдиний спосіб покінчити зі стражданнями і знущаннями — зізнатися, а наступним кроком була смерть».

Після цього, за словами Хрущова, у нього «виникла потреба підняти завісу і довідатися, як усе-таки велося слідство, які існували вихідні матеріали для арешту, і що показало потім слідство по цих арештах». Ці питання Хрущов порушив на засіданні Президії ЦК, де було прийнято рішення створити комісію для докладного розслідування всіх цих питань.

...Руденко — учасник і організатор низки міжнародних конгресів і конференцій по боротьбі з нацизмом і мілітаризмом, його знали в усьому світі саме як одного з найактивніших учасників Нюрнберзького процесу. У біографії Романа Андрійовича вражає і ще один факт: його професійне «довголіття», адже Генеральним прокурором Радянського Союзу Руденко беззмінно був майже... 30 років — з 1953 року до самої смерті в 1981-му. Увесь цей час він був і депутатом Верховної Ради СРСР, у 1972 році став Героєм Соціалістичної Праці. Це свідчить тільки про одне: величезний авторитет Романа Андрійовича, зняти з посади якого після усунення Хрущова не ризикнув навіть Брежнєв, який зазвичай призначав на ключові посади в державі «своїх людей». Тому Руденко помер на 74-му році життя, залишаючись до останніх днів Генеральним прокурором СРСР.

Полтава.

На знімку: Р. Руденко виступає на Нюрнберзькому процесі.

Фото з особистого архіву Йосипа Гофмана.