Роздержавлення одного заводу

«Є легіони рвачів, в яких на язиці держава, а в голові шматок суспільного пирога»

Зазначені законодавчо встановлені вимоги до промислового інвестора не знайшли свого відображення під час приватизації Державної акціонерної холдингової компанії «Чорноморський суднобудівний завод», яка відбулася в жовтні 2003 року.

Саме тоді в суднобудівну галузь України прийшов російський «інвестор», через якого в подальшому держава втратила потужну корабельну верф, а судовий конфлікт навколо акцій цього суднобудівного велетня наразі широко та неоднозначно висвітлювався в різних засобах масової інформації.

Які ж «прийоми», за допомогою котрих чинне законодавство про приватизацію використовувалося та продовжує використовуватися в інтересах окремих олігархічних угруповань і компаній? Які перешкоди стають на шляху збереження вітчизняної суднобудівної галузі та робочих рук тисяч миколаївців, силоміць позбавлених своїх робочих місць?

Підозріла приватизація

Чорноморський суднобудівний завод, якому цьогоріч виповнюється 110 років, упродовж своєї славної історії завжди був флагманом військового та цивільного суднобудування в СРСР, посідав провідне місце у трійці лідерів світових виробників з будівництва потужних авіаносців та військових суден для зв’язку й управління супутниками та космічними ракетами.

А тому, коли влітку 2003 року Фонд держмайна оголосив експертну оцінку виставленого на продаж пакета акцій ДАХК «ЧСЗ» — лише 119,3 мільйона гривень, здивуванням незалежних експертів, які називали щонайменшу ціну продажу в 3,8 мільярда гривень, не було краю.

І коли після офіційних заяв високопоставлених київських чиновників про те, що на ЧСЗ накинули оком великі норвезькі, грецькі та російські машинобудівні компанії, з’явилася заявка на участь у конкурсі від нікому не відомого ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф», що орендувало лише одне приміщення в самого заводу, це спричинило загальний сумнів миколаївців у справедливості того, що чинилося, попри намагання влади відбутися замовчуванням можливих наслідків в разі придбання таким «ВАТом» потужного корабельного виробника.

Дивитися спокійно на те, що відбувається, не могли ні робітники заводу, занепокоєні стартом сумнівної машини роздержавлення, ні Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації Верховної Ради України, на той час очолювана мною.

Неодноразові звернення та запити до правоохоронних органів і посадових осіб Фонду та мої публічні заяви з трибуни Верховної Ради про взяття під особливий контроль проведення приватизаційної підготовки конкурсу з продажу 90,25 відсотка пакета акцій, через об’єктивні наслідки втрати державою унікального виробництва, повернути яке буде непросто, не знаходили підтримки в чиновницьких кабінетах.

Підозрілість двох дрібних суб’єктів підприємницької діяльності, що брали участь у конкурсі, дешевизну стратегічного об’єкта, до якого входило 7 дочірніх підприємств і 6 різнопрофільних товариств, на території якого було розміщено 988 споруд, в тому числі 198 виробничого, 461 невиробничого призначення та 92 складських приміщення, 12 набережних і стапелів та 173 об’єкти соцкультпобуту, і це все на території в понад 300 гектарів, — державний апарат керівництва Фонду та посадові особи міністерств і відомств, представники яких входили до конкурсної комісії, пояснювали «масштабністю» інвестиційних зобов’язань майбутнього власника, які йому доведеться виконати.

Таке замилювання очей в підсумку призвело до вкрай негативних наслідків, але про це далі.

Хоч як дивно, на арену переможців вийшло таки те саме ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» зі статутним фондом 2,6 мільйона гривень та річним обсягом виробництва 1 мільйон гривень, яке запропонувало за пакет акцій 119,305 мільйона гривень. Засновниками його виявилися російські бізнесмени брати Чуркіни, яким вистачило додати лише 5 тисяч гривень до стартової ціни продажу, щоб «умовити» державу у своїй безальтернативності щодо майбутнього власника суднобудівного велетня...

Фіксовані умови конкурсу, які взялися виконати російські інвестори, передбачали погашення заборгованості у заробітній платі та перед Пенсійним фондом в розмірі 11 мільйонів 459 тисяч гривень, протягом двох років погашення заборгованості заводу по кредитах комерційних банків у сумі 13 мільйонів 500 тисяч гривень, реалізацію програми комплексного технічного переозброєння та розвитку суднобудівних потужностей ЧСЗ на 2003—2007 роки на суму 49 мільйонів гривень та найголовніше — збільшення обсягів виробництва суден в еквіваленті металопродукції не менш як 60 тисяч тонн на рік та забезпечення беззбиткової діяльності з 1 січня 2006 року, що, в свою чергу, давало надію на новий потужний інвестиційний підйом вітчизняної суднобудівної галузі зі всіма наслідками щодо соціальних благ для працівників та збільшення надходжень до бюджету країни загалом.

Попри загадкові обставини та підозрілі деталі під час підготовки та проведення конкурсу з продажу 90,25 відсотка державної акціонерної холдингової компанії «Чорноморський суднобудівний завод», про які тоді писали всі центральні ЗМІ, конкурс було визнано таким, що відбувся.

Однак ще за три місяці до закінчення строку погашення інвестором повної суми за проданий пакет акцій, а саме в січні 2004 року, коли ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» ще не стало повноправним акціонером ЧСЗ, Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації Верховної Ради України проводить розслідування, за результатами якого приймається рішення, що доводиться до посадових осіб Фонду, Генеральної прокуратури та Кабінету Міністрів України про те, що покупець не відповідає ознакам промислового інвестора, та про махінації з коштами із залученням суб’єктів офшорних зон, якими погашається сума за придбаний об’єкт.

Проте явні ознаки фіктивності конкурсу та висновки спеціальної комісії залишились лише на папері.

«Господарі» стратегічного об’єкта

Те, що сталося із заводом на початок 2005 року за час управління російських «господарників» важко зрозуміти та оцінити.

Першим кроком «російського інвестора» для інвестиційного підйому вітчизняної суднобудівної галузі став продаж об’єктів масштабної соціальної сфери у вигляді будинку відпочинку «Суднобудівник» у Місхорі (Крим), бази відпочинку «Чорноморець» на курортному березі в Коблевому, піонерського табору в Рибаковці, не рахуючи гуртожитків і житлового фонду та підконтрольні братам Чуркіним господарські структури.

Другим кроком уже «корпоративного господарника» стало відчуження понад 90 відсотків виробничих потужностей цілісного майнового комплексу заводу на спеціально створені підставні ТОВ, з яких далі по ланцюгу майно передавалося на інші споріднені господарські одиниці з попередньою ліквідацією проміжних ланок, щоб розірвати в такий спосіб корпоративний ланцюг, відмивши його дочиста, та не допустити повернення майна до попереднього стану.

Третій крок узагалі унікальний. Навіщо чекати того часу, коли держава запитає про виконання інвестиційних зобов’язань та змусить повернути пакет акцій, що був об’єктом продажу? Звісно, такий пакет треба «розмивати».

У подальшому, всупереч забороні чинним законодавством маніпуляцій з державним пакетом акцій, ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» використовує ще одну «фішку» — передає його в заставу АБ «Брокбізнесбанк» згідно з договором застави цінних паперів, який, у свою чергу, в разі неповернення кредиту перейде у власність кредиторів.

Крок четвертий. З понад 5 тисяч робітників заводу на момент приватизації, під тиском невиплат бодай мізерної зарплати в разі незгоди на добровільне звільнення, чисельність працівників ЧСЗ скорочується до 700 осіб. Зазначені дії «піклувальників» трудового колективу прикриваються розмовами про необхідність оптимізації чисельності персоналу для виконання замовлень, про які нібито ведуться переговори із «солідними» закордонними компаніями.

І на завершення. Щоб уже «надійно» закріпитися на теренах суднобудівної галузі України, брати Чуркіни вирішують повністю знищити холдинг як юридичну особу, адже тоді й активи можна не повертати, і акції не буде кому віддавати, — збанкрутувати ЧСЗ.

Знаходиться кредитор — ТОВ «Алчевський металургійний комбінат», перед яким є заборгованість підприємства в сумі близько 300 тисяч гривень, запускається суддівська машина і залишається лише крок до знищення підприємства зі стратегічним значенням для економіки та безпеки держави, яке на той час і так уже перетворилося на офіс з печаткою та номінальним директором, як колись вихвалявся в одному з інтерв’ю Чуркін-старший.

У такому стані та на такій «інвестиційній мрії» промислового інвестора, Чорноморський суднобудівний завод, а донедавна головний годувальник півмільйонного Миколаєва та свого часу найбільший постачальник військових і цивільних суден Радянського Союзу вступає в 2005 рік.

Боротьба за повернення

Як уже йшлося, процес роздержавлення має головною функцією формування фундаментальних основ для ринкової економіки та створення потужної маси об’єктів бізнесу, заснованих на приватній власності.

Проте у всіх світових ринкових економічних системах використовується механізм регулювання структури власності в країні. А те, що трансформаційні зміни власності особливо актуальні для молодої української економіки, котра перебуває лише на початку формування свого нового економічного базису, завжди було моїм внутрішнім переконанням і в політичній, і в управлінській діяльності.

А тому, коли у квітні 2005 року я очолила ФДМУ, орган «винуватців» приватизації в країні, розпочалася відкрита боротьба за відновлення суднобудівної галузі та відновлення довіри народу до органу управління державним майном, не без участі якого Чорноморський суднобудівний завод перетворився на велетня соціальних, фінансових та техногенних проблем, вступивши в останню ланку ліквідації затяжного процесу банкрутства.

Процес приватизації заводу проходив не більш як чотири місяці, а процес його повернення наразі триває вже понад два роки.

Ті обставини та наслідки, які можливо було попередити ще 2004 року, доводиться по крихтах відновлювати сьогодні, вступаючи у протидію і з капіталом інвестора, і з специфічною діяльністю судових та правоохоронних органів, які, на жаль, здатні негативно впливати на перебіг приватизаційних процесів.

Сьогодні на розгляді в судах України перебуває понад двадцять судових справ, пов’язаних з поверненням майна до холдинга та пакета акцій до власності держави. За два роки затяжних судових спорів скасована додаткова емісія акцій Чорноморського суднобудівного заводу, визнано недійсним відчуження промислових активів підприємства.

За цей час інвестором не виконано й десятої частки інвестиційних зобов’язань, не побудовано не те що бодай одне судно, а навіть однієї тонни металу не спрямовано на виробництво, водночас власники приватизованого об’єкта досить активно роздають інтерв’ю та заявляють про «недружнє» ставлення Голови ФДМУ до їхньої «інвестиційної» діяльності, прикриваючись заявами окремих можновладців про нібито їх чесний бізнес.

Постає справедливе запитання, а чи можлива така «господарницька» відкрита діяльність далеких від суднобудівництва бізнесменів, якби не було в них за спиною великих покровителів?

У засобах масової інформації не раз з’являлися і продовжують з’являтися публікації про існуючі зв’язки Чуркіних із високопоставленими російськими посадовцями, на захист інвесторів публічно виступали і радники Президента Ющенка Маркіян Лубківський та Юсеф Харес. Останній володів навіть часткою «розмитого» пакета акцій холдинга та має тісні зв’язки у президентському секретаріаті.

Сам Віктор Ющенко, як кандидат у Президенти, обіцяв невдоволеним працівникам Чорноморського суднобудівного заводу, що відродження холдинга буде одним із першочергових його завдань на посту Президента...

Проте, мабуть, сьогоднішня діяльність Президента спрямована в зовсім інше русло й, очевидно, для відродження інших першочергових завдань...

Наразі лише Фонд державного майна та за його сприяння Верховна Рада України і Кабінет Міністрів України долучені до судового процесу з повернення суднобудівного холдинга до державної власності.

Саме ці державні органи підняли ще одну вкрай важливу в стратегічному плані проблему, з якою зіткнувся не лише Фонд держмайна, а й Україна загалом. Ідеться про науково-технічну, проектно-конструкторську, технологічну документацію із грифами «Таємно», «Військова техніка» на кораблі, побудовані ще за часів Радянського Союзу. Ця документація досі перебуває у братів Чуркіних, хоч і є власністю держави!

«Інвестори» змусили державу звернутися до господарського суду, щоб у суді вона доводила, що інтелектуальна власність країни, та ще такого змісту, не приватизовувалася Чуркіними, а була лише на зберіганні в холдинзі. Верхом цинічності є подання «інвестором» зустрічного позову до держави Україна про визнання зазначеної таємної документації власністю приватизованого підприємства!

Виникає підозра, що, можливо, справжньою метою приходу «інвестора» на вітчизняний ринок була не просто приватизація Чорноморського суднобудівного заводу, а його тотальне знищення як потужного конкурента неукраїнських суднобудівників, що є природним конкурентом російському оборонному комплексу, який наразі активно освоює ринки міжнародних військових замовлень та будує на експорт військові судна.

А це вже проблема державної влади, її політики.

Якщо конкуренція — річ об’єктивна, то чи не краще було б шукати умови співпраці, спільно боротися за зовнішні ринки, даючи «життя» високотехнічному виробництву, а тисячам і тисячам людей — роботу і пристойну зарплату?

Проте, доки не повернеться контрольний пакет акцій у державну власність, доти не зміняться і менеджмент та керівництво заводу, контрольоване на сьогодні так званим інвестором. Не зміниться і політика важливої галузі.

Оцінюючи зроблене для повернення стратегічного об’єкта та приведення потужностей заводу до попереднього стану, не можу не згадати про ті проблеми, з якими постійно стикається Фонд, чи відчужуючи об’єкти приватизації, чи здійснюючи контроль за виконанням інвестзобов’язань.

Проблеми ці полягають в недовершеності законодавства, що пов’язане саме з реалізацією державою її майна та ефективного контролю за його використанням.

Що показує системний аналіз приватизаційного процесу та договорів, за якими здійснювалося відчуження державного майна і контроль за виконанням яких у 2005 році прийняла я, склавши депутатські повноваження?

Реальний стан перших десяти років приватизації дає змогу стверджувати, що він супроводжувався численними недоліками концептуального, нормативно-правового, економічного, судового та інформаційного характеру, а часто й тіньовими, а нерідко й кримінальними методами. Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов’язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. Під час здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Сформований в Україні тип взаємодії бюрократії й частки капіталу визначив і умови зростання приватного капіталу, адже саме так утворилися тісно пов’язані із владними політичними структурами промислово-фінансові групи, що одержали назву олігархічних груп та регіональних кланів.

Факт значної ролі корупції в Україні в процесі приватизації та породження на її тлі «нових українців» офіційно визнаний у впливових економічних та політичних колах світу.

За роки незалежності в країні не відбулося головного — відділення бізнесу від влади, наслідком якого є гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, добробуту населення та формування середнього класу.

Приклад приватизації Чорноморського суднобудівного заводу наглядно показує, за допомогою яких прийомів чинне законодавство про приватизацію використовується в інтересах окремих олігархічних угруповань і компаній. Серед них: використання статусу «промислового інвестора» як прикриття фірмам, які, по суті, ними не є; залучення судових і правоохоронних органів для впливу на перебіг приватизаційних процесів в інтересах окремих покупців; обплутування приватизованих підприємств фіктивними боргами, кредиторською заборгованістю, що занижують ціну об’єкта й роблять об’єкт продажу заручником кредитора; проведення фіктивного банкрутства; розмивання державного пакета акцій за допомогою додаткової емісії з метою зменшення частки держави у статутному фонді; внесення об’єкта приватизації за заниженою оцінкою в заставу для одержання позикових коштів і в разі неповернення кредиту передача застави у власність «дружніх» банків.

А найголовніше те, що, знаючи такі способи використання законодавства на свою користь, понад десять років так звані покупці-інвестори під час приватизаційних торгів свідомо брали на себе виконання фіксованих умов, не збираючись їх виконувати. Унаслідок, не без допомоги судової системи та владного чиновницького апарату, це призвело до абсолютного заволодіння підприємствами за цілковитого невиконання взятих на себе інвестиційних зобов’язань. Простіше кажучи, до розкрадання державних багатств під прикриттям влади.

Той реальний стан речей та наслідків, що вплинули та продовжують впливати на економіку України і сьогодні, через спішну приватизацію великих промислових об’єктів (за часи перебування при владі багатьох нинішніх українських політиків), дає мені можливість стверджувати, що саме тому приватизація загалом не стала ні джерелом надходжень до державного бюджету, ні фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. Така приватизація лише перетворила окремих осіб від влади на потужний український «політикум», а покупців об’єктів — на не менш потужний бізнесовий клан на їх службі. Хоча, щоправда, хто в кого на службі — ще треба розбиратись...

Формування процесу приватизації як одного з головних центральних системоутворюючих процесів соціально-економічних відносин сьогодні — це довгі роки опозиційної боротьби та протистояння до офіційних політичних курсів президентів та кабінетів міністрів, протистояння тієї єдиної політичної сили соціалістів, яку завжди представляла я, та курс і програму діяльності якої дотримуюсь на посаді Голови Фонду вже при третьому уряді країни.

Дотримання чітких законодавчих норм та конструктивні і виважені засади приватизації, найголовнішим пріоритетом яких є соціальна складова умов працівників, — незмінна умова моїх політичних поглядів.

Не скажу, що все гладко вирішується за нового складу виконавчої влади та парламентської коаліції. Даються взнаки роки не кращих традицій. Однак, попри всю ідеологічну та політичну багатоманітність теперішнього Кабміну та парламентаріїв, одним із найголовніших чинників та критеріїв, що об’єднали такі несхожі політичні сили, є розуміння того, що в Україні має таки сформуватися ефективний власник, який не лише сприятиме інвестиційному підйому виробничого потенціалу країни, надбаного за радянських часів, а й дбатиме про соціальне становище працівників як найвищої цінності суспільства та найважливішої з умов у приватизаційному договорі купівлі-продажу державного майна, скріплювати підписом який вважаю своїм надзвичайно відповідальним обов’язком.