Відомому на Волині інженеру Володимиру Марушкіну 9 липня виповниться 70 років

Русочубий зухвалець

Сокальського заводу хімволокна, де в 70-х роках минулого століття ми працювали з Володимиром Марушкіним, вже немає. Залишилися напівзруйновані цехи, з яких вивозять усе, що притягується магнітом. Заросла бур’яном територія схожа на старе кладовище. А колись тут працював багатотисячний молодий колектив...

Січень 1972-го. Завод щойно став до ладу. Його відкриття підганяли до 100-річчя Леніна. Не встигли. Полетіли керівні голови. Неякісно виконані будівельно-монтажні роботи гарантували, що невдовзі знову керівні голови полетять. Саме тоді на підприємство, яке ледь дихало, з Красноярська на посаду головного механіка приїхав Володимир Марушкін.

Через декілька днів він доповідав програму своїх дій. План 35-річного фахівця не сподобався директору заводу Спартаку Калашнікову. Адже пишночубий зухвалець пропонував змінити систему роботи ремонтних служб. Замість одного цеху створити три: ремонтний, механічний і будівельний.

— Треба діяти не кількістю, а розумом, — скептично зауважив директор. При цьому був присутній і заступник міністра хімпрому СРСР. Він висловився про ідею Марушкіна дипломатично: «Як його послухаєте — завод працюватиме, не послухаєте — ваша справа...».

І сокальська хімія запрацювала. Завод давав за добу не по 20, як до цього, а по 80—100 тонн хімічного віскозного волокна, яке мало чим поступалося лляному і бавовняному. СЗХВ став найпотужнішим периферійним підприємством Львівщини. Тоді першим секретарем Сокальського райкому партії був Герой Соцпраці Тимофій Махоньок — вимогливий, справедливий. Він запитав у молодого фахівця про плани на майбутнє.

— Хочу підняти завод з колін, а потім повернутися до Росії.

— Що ж, я не проти. Тільки дотримай слова, — відповів Махоньок.

Заслання до зеленгоспу

У 1974 році Марушкін покинув Сокаль — запросили на Луцький завод синтетичних шкір. Завод лихоманило. Володимир Марушкін і тут реорганізував ремонтну службу. Неймовірно: 1 квітня він прийшов туди, а вже у травні завод уперше виконав місячний план. Марушкіна призначають головним інженером.

Він переводить завод з імпортної на власну сировину, щоб її завозили не з Японії, а з вітчизняних підприємств. Економія — мільйони доларів. Марушкін подбав про експериментальну лабораторія, перший в області впровадив автоматичну систему управління. Завод здобув всесоюзне визнання.

Але мінялися часи й цінності. З’явився бізнес, і не завжди чесний. А Марушкін залишався справжнім технарем. Довелося покинути завод. Допомогли, пришили справу... про зв’язок з іноземною фірмою в корисливих цілях! А йшлося про легально куплені за кордоном запчастини до «Мерседеса». Такі були часи.

Фахівця з масштабним мисленням запросили головним інженером у Луцький зеленгосп. Недоброзичливці зловтішалися. Та й на цій посаді Марушкін працював успішно. Хоч на душі було прикро.

І фізики, і лірики

Та найбільше людям запам’ятався Володимир Марушкін як начальник тролейбусного управління, а згодом — директор підприємства електротранспорту (1985—2003 роки). При ньому тролейбусів у Луцьку побільшало майже вдвічі, були прокладені лінії до села Гаразджа, цукрозаводу, по вулицях Володимирській, Конякіна, Бенделіані. В 90-х роках, коли все руйнувалося, він зберіг для Луцька електротранспорт, запровадивши капремонт машин на місці. Щоб не ганяти тролейбуси в Донецьк чи Одесу. Адже у власних майстернях витрати вдвічі-тричі менші!

Марушкін може пишатися й тим, що Луцьке підприємство електротранспорту перше на пострадянському просторі переобладнало один тролейбус для перевезення інвалідів. Він і досі ходить вулицями міста під номером 99.

Понад тридцять п’ять літ я знаю цього неординарного чоловіка. Солідний вік підтверджує лише паспорт. Душею Володимир Марушкін залишається молодим. Як і раніше, пише вірші.

Під час кожної зустрічі читає їх. Я терпляче слухаю. Як на мене, він передусім не поет, а Інженер. Пишу це слово з великої літери з поваги до людей цієї дивовижної професії, які вміють пускати і налагоджувати заводи, які придумують і виготовляють складні машини, які змушують їх працювати.

Мені приємно, що справжній русак, а народився Володимир Павлович на хуторі Ріпний Бековського району Пензенської області, полюбив наш волинський край, освоює, хоч це дається йому нелегко, українську мову. В його поетичному доробку вже сім виданих книжок.

«Волынь, Волынь — полей простор

И серпантины рек равнинных,

Край голубых и сказочных озер,

Озер божественно былинных,

Оазисов березок молодых

Среди дубов и сосен вековых.

Волынь, Волынь, твоих дубрав

Дары воистину безмерны:

В июне дар целебных трав,

А осенью грибник примерный

Охотой тихой запасает впрок,

Взяв у природы без вины оброк.

Треть века я с тобой Волынь...»

Тож привітаймо Володимира Марушкіна: Інженера, поета, батька двох дорослих синів і просто добру, щиру людину з 70-річчям.