Два самородки із села Солобківці Ярмолинецького району на Хмельниччині, брати Вадим та Євген Гжегожевські, засівають музичну ниву Поділля вже 30 літ. Але це невеселий ювілей.

«Співатимеш у рубці!»

Колись їхні імена звучали в одній обоймі зі «Свитязем», «Арнікою», «Черемошем». Дует подавав великі надії. У 1979-му Гжегожевським присвоєно першу категорію професійних артистів, що давало можливість працювати у програмах «Союзконцерту». Їх було чути на фестивалях «Молоді голоси», «Кримські зорі», співали брати на Днях культури СРСР в Польщі, на Олімпіаді-80, їх записували для популярної передачі «Ширше коло».

Педагоги за фахом, досить зайняті в школі, хлопці свої вихідні витрачали на те, щоб представити область на різноманітних республіканських заходах. Або підтримати піснею ліквідаторів аварії в Чорнобилі. А ще — невтомно творити свято для своїх земляків у районі. У братів-композиторів є дві пісенні збірки, ліцензований компакт та аудіокасета. Фільм про їхню творчість здобув І місце на всеукраїнському конкурсі в Миколаєві у 2005 році, є й документальна стрічка «Укрнаукфільму» на замовлення Міносвіти — «Уроки музики братів Гжегожевських»...

У їхній великій родині, буває, згадують, як братів-близнюків з надзвичайно тонким музичним слухом після закінчення вузу намагалися відпровадити в армію. «Ми хотіли б у вокально-інструментальний ансамбль», — попросив Вадим. «В радіорубці на атомному човні співатимеш!» — ляпнув військоматівський прапорщик. Хлопці були в розпачі. Могла б Божа іскра так і згаснути, якби не підказав хтось: пишіть в анкетах, що хочете навчатися у військовому вузі. І їх відпустили.

Після цього хлопці подалися вчителювати в сільську школу. І двічі щасливим було оте село Шарівка, де оселилися такі потужні таланти й чудові організатори. Тут вони створили музичну школу та дитячий духовий оркестр, підтримали батькову ініціативу мати родинний ансамбль, який тепер носить звання народного аматорського. І в нього цілий сніп перемог. Зокрема, сімейний колектив уже двічі занесено до Книги вшанованих родин України.

Долі мить жадана?!

Ця історія була б банальною, якби завершилася здравицями та побажаннями дожити до наступного ювілею. Учителі-методисти, відмінники народної освіти одного чудового дня наважилися на сміливий поворот: пішли працювати на державну службу. Сподівалися, так іще більше принесуть користі рідному краю. Євген очолив відділ культури, а Вадим — внутрішньої політики Ярмолинецької РДА. Шість літ тягнули вони цього воза. Концерти, театралізовані естафети пам’яті, муніципальний оркестр, фестиваль «Ярмолинецькі самоцвіти», ще один — творчих близнюків... Культурне життя району було насиченим. «Навіть партії не сварилися, бо ніколи було», — жартує Євген. Він домігся, щоб відремонтували районний Будинок культури, а працівникам усіх закладів культури повернули повні ставки. Де сільрада багатша, там додавала вона свою частку, а як ні — районний бюджет. В інших районах хибна традиція залишкового фінансування галузі зберігалася ще довго.

І тут грянула революція. Помаранчевий майдан замайорів і в Ярмолинцях. Коли ж у селище зігнали мешканців шести районів для зустрічі опонента Ющенка, братів Гжегожевських використали, як звикли. Кандидат спізнювався. А публіку хто розважить? Концерт треба було давати — кров з носа, і все! З того дня й почалися для братів справжні тортури: Євгена та Вадима внесли в «чорні» списки. Помінялася влада, їм порадили написати заяви за власним бажанням. Безробіття, цькування, погрози батькам... 80-літній мамі утовкмачували, що її діти — погані люди. Незатишно було й батькові. Його тато у 37-му розстріляний енкаведистами як ворог народу. А він був мирним, добрим чоловіком. Лиш тим і вирізнявся, що в жилах текла польська кров, а серце кохалося в музиці. Йосип Гжегожевський був бригадиром шевської артілі, яка забезпечувала округу добрими чобітьми, а ще служив регентом у Солобковецькому костьолі. Оце й стало причиною для розстрілу. А ти не знав, що це не наша музика, чоловіче?!

Коли в країні усіх втягують в політику, чи не найтяжче — культурі, якою маніпулюють політичні ділки, щоб виставити себе якнайкраще. Це робить талант заручником чиїхось амбіцій, хай вони будуть і правильного кольору. Коли політик дорветься до влади, чи згадає, чим зобов’язаний культурі?

Того дня, коли Вадим та Євген стали безробітними, якраз вийшла нова аудіокасета. Назва промовиста — «Долі мить жадана»...

Постскриптум

Тепер на Ярмолинеччині немає фестивалю близнюків, на який прибували позмагатися співці й музиканти з інших областей. Розпався муніципальний оркестр, лишилося з нього четверо музик. Не їздить селами і танцювальний ансамбль «Фламінго», в якому виступала донька Євгена — Леся, котра разом із партнером Олексієм Мусатовим не раз ставала призеркою різних турнірів спортивного бального танцю. Молодше покоління Гжегожевських — Руслан, Богдан, Артур співають на ярмолинецькій землі хіба що вдома. Амбіції чиновництва вкрали в народу істинно народне мистецтво. Бо їхні пісні давно стали улюбленими у слухачів. До того ж постійно звучать по радіо, телебаченню, на весіллях, вечорницях. Вони не мають жодних політичних забарвлень, бо вони — голос душі.

Брати Гжегожевські нещодавно стали солістами Хмельницької філармонії. Отримують менш ніж скромні зарплати. Звісно, могли б заробляти платними концертами. Не пропали б. Люди їм були б раді. Бо хто із співаків тепер їздить по селах та райцентрах?! Тільки як це робити після сотень, тисяч благодійних виступів?!

Отакий-от ювілей у дуету Гжегожевських, котрим 30 літ пишалася Хмельниччина.

Хмельницька область.

На знімку: дует Гжегожевських.

Фото автора.