Я вдячна долі, що дала такого Вчителя, перед яким ми схиляємо голову. Це великої душі людина — Григорій Денисович Панченко ( на знімку) — професор, кандидат педагогічних наук, викладач педагогіки у Національному педагогічному університеті імені Драгоманова.

... У 1979 році півсотні чарівних дівчат, жінок, бабусь були зараховані студентками оновленого вечірнього відділення.

Ми працювали у школі, мали сім’ї. Звичайно, було важко. Тому відвідували лекції за «своїм» графіком, домовляючись з єдиним начальником — методистом.

Та раптом з’явився Він — декан вечірнього факультету і викладач педагогіки Григорій Денисович.

На першій же лекції ми оцінили його як добру, м’яку людину і вирішили, що... керуватимемо ним. Тому, як завжди, зайнялися своїми справами: перевіряли зошити, писали плани уроків, їли моркву (це була привілея вагітних студенток), ділилися проблемами. І раптом викладач замовк, пильно подивився на одну із нас, назвав її прізвище, ім’я, по батькові, школу, в якій працювала, і поцікавився, чи всі там вчительки такі. Вона залилась рум’янцем, а ми всі принишкли. І, зрозуміло, всю увагу зосередили на лекції. Через деякий час він так само звернувся ще до кількох студенток, і тоді ми зрозуміли, що наш декан не буде жити за «нашими» правилами.

Промайнуло 23 роки, як ми отримали дипломи. Часто телефонуємо своєму Вчителю. Ділимось своїми успіхами та проблемами, питаємо поради. Кожні п’ять років зустрічаємось з ним, як з батьком.

Бо саме батьком він був для кожної з нас. Знав про справи на роботі, сімейні негаразди і радощі, хвороби дітей. Завжди розумів, підтримував, допомагав, а якщо треба було — ставив на шлях істинний.

Ми вдячні Григорію Денисовичу і висловлюємо щиру любов до нього.

Київ.

Фото автора.