Розмови про те, як добре працювала легка промисловість у радянські роки, зізнатися, уже оскому набили. Заперечувати не будемо. Обсяги товарної продукції у вигляді черевиків з босоніжками, спідниць і трикотажних кофтинок справді були величезні, і фабрики «з честю справлялися з доведеним виробничим планом», намагаючись одягти-взути «душу населення». Інша справа, що це не хотілося носити через погану якість і інкубаторський вигляд фасону.

Сьогодні у легкої промисловості інші проблеми, вирішення яких потребує наступальної активності, свіжої ініціативи, нової технологічної політики, грошей і самостійності. З останнього і почнемо.

У легкій промисловості Луганської області нині зайнято більш як 80 підприємств, більша частина яких працює на давальницькій сировині. Розміщення іноземного замовлення на «здихаючому» виробництві, як відомо, свого часу виручило галузь. За допомогою таких замовлень удалося не тільки зберегти трудові колективи, а й у технічному плані мати кращий вигляд, а головне — вийти на рівень європейської якості.

Сьогодні керівники задумуються над тим, як наситити внутрішній ринок товаром, який відповідає світовим вимогам, витиснувши тим секонд-хенд. Вихід очевидний: відмовитися від давальницької сировини. Але в цьому випадку потрібний інвестор, який спочатку допоможе економічно зміцніти і вийти на фінішну пряму піднесення. Саме ці проблеми протягом двох останніх років і доводилося вирішувати луганським виробникам. Не завжди виходило, але за цей період семи фабрикам удалося провести технічне переозброєння. Тепер вони зіштовхнулися з іншою проблемою — дефіцитом кваліфікованих кадрів. Сьогодні області не вистачає майже 1300 швачок.

Неприваблива сьогодні і сама галузь, як джерело бізнесу. Свердловську швейну фабрику, приміром, уже кілька разів виставляли на конкурс, але так і не знайшлося господаря. Нині її знову готують до продажу, і якщо не знайдеться покупець, її акції виставлять на біржі. Довго продавали «Зимогорянку», поки, нарешті, її не викупило об’єднання «Донвугілляпостачання». А взагалі останнім часом у Луганській області вдалося продати всього три фабрики, готуються до продажу ще чотири. Утім, щодо переходу виробництва легкої промисловості у приватні руки керівники області дотримуються такої політики: спочатку шукають інвестора, що допоможе підприємству економічно зміцніти, а якщо такий не знаходиться, тоді вже дають згоду на цілковиту приватизацію.

А з приводу дефіциту кваліфікованих кадрів мимоволі напрошується не зовсім оптимістичний прогноз. Грунтується він на реаліях сьогодення. За свою монотонну, скрупульозну працю швачка одержує у найкращому разі 700 гривень. Значного підвищення зарплати, судячи з усього, не передбачається. Стурбована проблемою, луганська швейна фабрика «Стиль», яку викупила ростовська фірма «Глорія джинс», наприклад, планує згодом підвищити оплату праці своїх робітниць до 1000 грн. Інші підприємства такої можливості поки що не мають.

Для розв’язання кадрових проблем «Глорія джинс» закупила кілька автобусів, щоб возити робітниць з прилеглих населених пунктів. Більше того, за кожну хорошу швачку, приведену на фабрику, робітницям виплачують солідну премію. Одне слово, власники цього виробництва намагаються не пропустити момент і зібрати у себе найбільш кваліфіковані кадри, поки їхні колеги переживають процес становлення. До речі, свого часу ростовського покупця луганської швейної фабрики, крім іншого, зацікавила і хороша ресурсна база регіону. Але щоб її мати, потрібно також вкласти чималі кошти.

Керівники області вважають, що легка промисловість регіону поступово починає оживати. Щоправда, економічні показники не на її користь. Ця галузь — єдина в області, що все ще працює з мінусом. Проте такий оптимізм дає підставу думати, що справа налагодиться. Тим більше що на Луганщині цього прагнуть.