Про яке майбутнє України йдеться

Якщо оцінювати розвиток інспірованої політичної кризи за повідомленнями українських ЗМІ, то недосвідченій в політиці людині важко зрозуміти, через що, власне, розгорнулося опереткове протистояння. Справа в тому, що в них обговорюється все, що завгодно, крім головної причини.

Повідомляють про конфлікти навколо великих компаній, про боротьбу за владні повноваження, про плани різних фінансово-політичних угруповань зі зміцнення своїх позицій. Усі ці явища, безумовно, присутні, але не вони лежать в основі кризи. Питання розподілу власності, контролю над фінансовими потоками і розділення владних повноважень стоять на другому плані. Сьогодні насамперед на кін поставлене майбутнє України.

Наша країна стоїть перед остаточним вибором: залишитися у складі східнослов’янської цивілізації чи стати інструментом реалізації інтересів лідерів євроатлантичного світу. Уже на початку 2000-х років стало зрозуміло, що об’єднати ці два різноспрямовані курси в єдину зовнішньополітичну стратегію неможливо. Українське керівництво вело розмови про стратегічне партнерство з Росією (що надзвичайно рідко приводили до практичних результатів) здебільшого для того, щоб заспокоїти суспільну думку і приховати справжню спрямованість зовнішньої політики під розмірковуваннями про багатовекторність.

Сьогодні нас знову хочуть переконати, що ці два напрямки геополітичної орієнтації в принципі рівноцінні. Вибір між ними нібито має визначатися лише існуючою кон’юнктурою і поточними вигодами. Мовляв, євроатлантична цивілізація є світовим лідером із усіх точок зору — військової, наукової, технологічної. Вона дійсно визначає хід глобалізаційних процесів. Економічні структури, що виникли в її найрозвинутіших державах, контролюють більшу частину фінансових і природних ресурсів світу. На думку українських євроатлантистів, виходить, що бути її союзником надзвичайно зручно. Більше того, це давно треба було зробити, оскільки це дало б змогу зміцнити українську державу, одержати доступ до інвестицій і нових технологій, перейняти організаційні і технологічні досягнення. З такої точки зору історичний вибір, зроблений нашим народом за часів Богдана Хмельницького, здається їм прикрою помилкою, що перешкодила нам бути серед найвпливовіших країн світу. Відповідно, це непорозуміння необхідно якомога швидше виправити.

Безумовно, прихильники такої позиції розтоптують і зраджують світоглядні принципи східнослов’янської цивілізації. Але головна небезпека їхніх міркувань у тому, що вони геть відірвані від реалій сучасного світу і звернені до абстракцій, що позбавлені будь-якого конкретного змісту.

За останні п’ятдесят років усередині євроатлантичної цивілізації відбулися істотні зміни, украй небезпечні як для її подальшого існування, так і для всього людства. Ці зміни пов’язані з формуванням, зміцненням, а затим і перемогою світової олігархії, що включає керівництво провідних фінансових інститутів і транснаціональних корпорацій, а також частину політичної бюрократії. Саме світова олігархія взяла курс на руйнування СРСР, котрий після Другої світової війни зумів виробити принципи мирного співіснування з провідними капіталістичними державами. Її угруповання дратувала не стільки соціалістична суспільна система (хоча само її існування заважало їй відмовитися від соціальних зобов’язань у власних країнах), скільки те, що Радянський Союз витрачав колосальні ресурси, що були у його розпорядженні, на потреби власного розвитку і для зміцнення світової соціалістичної системи. Аналогічним чином у наші дні правляча еліта США і ЄС поки мириться із суспільним ладом Китаю, але постійно прагне до його ослаблення.

Сама можливість формування глобалістської ідеології з’явилася після того, як правлячим класом розвинутих капіталістичних країн була усвідомлена обмеженість природних ресурсів. Це не тільки дало можливість перебороти протиріччя між ними, а й значно прискорило інтеграційні процеси в євроатлантичному світі. Стало очевидно, що зберегти досягнутий рівень споживання можливо, лише об’єднавши зусилля для досягнення військово-політичного домінування у світі. При цьому на першому плані стояли не стільки соціальні завоювання країн Північної Америки і Західної Європи, скільки прибутки транснаціональних корпорацій і можливість їх подальшої експансії.

Тому світова олігархія, хоча і розглядає євроатлантичну цивілізацію як власну базу, але прагне до створення глобальної політичної й економічної системи, що дає змогу їй на власний розсуд розпоряджатися світовими ресурсами. Інтереси євроатлантичного світу тепер підпорядковані ширшим завданням, лише побічно пов’язаним з його розвитком і добробутом. Ця позиція прихильників глобалізації не є таємницею, вона докладно розкрита в книгах З. Бжезинського, котрий ненавидить усе, пов’язане зі східнослов’янською культурою, і Ж. Атталі, що здобули масову популярність.

Що ж з цього випливає? Найважливіший висновок полягає ось у чому: приєднатися до євроатлантичної цивілізації тепер не можна в принципі, можна лише інтегруватися у світову економічну і політичну систему, що створюється світовою олігархією. Точніше кажучи, у ці системи змушують увійти всі країни, що становлять інтерес у ресурсному або геополітичному відношенні, на умовах, що вигідні угрупованням, які вирішили, що їм дано право розпоряджатися долею світу.

Та євроатлантична цивілізація, що прагнула поширити по всій земній кулі власні досягнення і цінності, припинила існування приблизно за півтора десятиліття до розпаду Радянського Союзу. Можна сказати, що вона стала першою жертвою процесу глобалізації. Звичайно, не варто спрощувати стан справ. У країнах Західної Європи, у Канаді, у Японії та й у США залишаються впливові суспільні групи, що вимагають повернення до цінностей і традицій європейського гуманізму. Але їхня поразка в боротьбі зі світовою олігархією, якщо вона зуміє завершити створення системи глобального панування, зумовлена.

Нинішній курс євроатлантичної цивілізації докорінно відрізняється від класичного колоніалізму XІX століття і навіть від політики імперіалістичних держав у першій половині ХХ. Тоді правлячі кола Західної Європи і США відчували якусь цивілізаторську місію, були зацікавлені в поширенні технологічних досягнень. Безумовно, колоніальна політика супроводжувалася приниженням і знищенням цілих народів, зневажливим ставленням до досягнень усіх цивілізацій, крім західноєвропейської. Доля Китаю, Африки, Індії ясно свідчить про те, якими методами велося поширення європейської культури, яку страшну ціну доводилося платити за прилучення до неї. У ті часи прогрес дійсно нагадував лиховісного язичеського ідола, що бажає пити нектар тільки з черепів убитих.

Але все-таки еліти в період класичного капіталізму і навіть монополістичного капіталізму на його ранніх стадіях були зацікавлені в підвищенні рівня промислової культури інших народів, у створенні в колоніях інфраструктури, необхідної для капіталістичного виробництва і споживання. У колоніях будувалися промислові підприємства і залізниці, у них створювалися наукові й освітні установи, з’являлася власна інтелігенція. Певна річ, у рамках колоніального режиму суспільний розвиток насильно зупинявся після досягнення визначеного рівня, а соціальне просування передбачало відмовлення від національної ідентичності. Західноєвропейська цивілізація, як видно, споконвічно, з моменту свого виникнення в епоху пізнього Середньовіччя була нездатна на рівноправний діалог з іншими цивілізаційними спільностями. Вона вимагала від них безумовної покори і підкоряння, відмови від власних культурних особливостей. Це добре розумів Богдан Хмельницький, котрий, потребуючи союзника для боротьби з Польщею, що фактично зажадала від українського народу відмови від культурної і релігійної самостійності, зробив вибір на користь Росії, а не Швеції.

Але сьогодні євроатлантична цивілізація принципово не зацікавлена ні в поширенні наукових і технологічних досягнень, ні навіть в утвердженні в інших країнах капіталістичних відносин. Численні дослідження доводять, що тепер транснаціональні корпорації легко вживаються з напівфеодальними відносинами і навіть натуральним господарством, створюючи механізми, що дають їм змогу мати прибуток з експлуатації архаїчних суспільних структур. Для того щоб не ходити далеко по приклади, звернімося до досвіду сучасної України. Установлення капіталістичних відносин супроводжувалося в нашій країні примітивізацією і архаїзацією економічної структури. У деяких місцях у сільській місцевості взагалі відбулося повернення до натурального господарства. Чи заважає це як-небудь роботі великих підприємств хоча б у тій же харчовій промисловості? Навпаки, вони скуповують в окремих хазяїнів сільськогосподарську продукцію з набагато більшою вигодою для себе, ніж купували б у сучасних агропромислових структур, що існували до розпаду СРСР. Якщо ж їм потрібні великі обсяги, які не можуть дати українські виробники, вони звертаються до дешевого імпорту, що в умовах глобального ринку не становить жодних проблем. Сьогодні капіталістична глобалізація є не двигуном розвитку, а інструментом консервації соціальної, економічної і технологічної відсталості держав, що не посідають провідного місця в євроатлантичній цивілізації. Більш того, прагнення знизити споживання ресурсів за межами євроатлантичного світу змушує світову олігархію домагатися зниження промислового і наукового потенціалу інших народів, нав’язувати їм роль постачальників сировини і продукції з низьким ступенем переробки.

Виняток становлять лише країни Південно-Східної Азії, де сприятливі погодні умови (не треба витрачатися на опалення і будівництво капітальних приміщень) і дешевизна робочої сили створили умови для розміщення виробництва масових споживчих товарів. Жоден інший регіон Землі в цьому відношенні не може суперничати з Південно-Східною Азією. Тому варто залишити марні надії повторити досвід Таїланду або Південної Кореї.

Але чому ж народи, багато хто з яких знайшли в собі сили самостійно скинути ярмо колоніалізму, сьогодні миряться з тією роллю, що готує їм світова еліта в новій глобальній економічній системі? Ми бачимо, що опір капіталістичній глобалізації поступово наростає, але він поки що занадто слабкий для її зупинки або хоча б помітного уповільнення. На мій погляд, це пояснюється такими причинами.

По-перше, глобалізація супроводжується нав’язуванням неоліберальних реформ, що ведуть до зосередження національного багатства в руках нечисленної купки, яка боїться власного народу. На власному українському прикладі ми бачимо, що правлячий клас, що утворився на основі присвоєння загальнонаціональних ресурсів і грабування державної власності, не має поваги у суспільстві, а єдиним засобом легітимізації його панування стає схвалення ззовні. Український правлячий клас цілковито залежить від світової еліти і готовий будь-якими засобами домагатися її прихильності. Навіть ті його угруповання, що неминуче постраждають від подальшої експансії транснаціональних корпорацій і міжнародних фінансових інститутів, бояться виступити проти євроатлантичного курсу.