Народ України якось уже звик жити надіями, сподіваннями на когось чи на щось. Але цей стан занадто затягнувся. Прихід нового месії не відбувся. Сподівання на так званих політиків виявились марними. Бо ніякою публічною політикою в країні і не пахло, вона в нас ще і не ночувала. Вся ця псевдополітична метушня в електоральний період під назвою «вибори» жодного стосунку до народу, до його інтересів не має. Ці політичні маріонетки та шахраї борються тільки за свої власні матеріальні інтереси чи відпрацьовують чужі гроші. Україна для них жодною самодостатньою цінністю не є, вона для них — тимчасове місце дерибану. З таким само успіхом вони могли б зібратись і в іншому місці, де ще є чим поживитись. За останні 15 років люди в цьому прекрасно пересвідчилися. Справжня політика знову повернулася на кухні. Але й це вже великий крок вперед — народ перестав шукати собі нового хазяїна.

Настав час самим народним масам перейти від пасивного очікування кращої долі до більш активної форми життя. Треба самим, на практиці, зайнятись проектуванням майбутнього країни, нашої нації, сформулювати головну мету, поставити перед собою ціль, розробити стратегію розвитку країни. Самим знайти розумніший і справедливіший спосіб життя. Бо, не маючи такого загальнонаціонального стратегічного плану дій, ми знову будемо приречені на примітивну боротьбу за виживання. Потрібні цілі, система національних пріоритетів. Будуть цілі — буде проект, буде проект — обов’язково знайдуться люди, котрі ним зацікавляться, підтримають його. Напрацюються форми реалізації політичної активності народних мас.

Хто має започаткувати таку роботу? Взагалі це —завдання наукової, культурної, політичної еліти нації, її загальновизнаних моральних авторитетів. На превеликий жаль, у високому розумінні цих понять, «такових не імєєтся». Серед науковців, можливо, і багато розумних людей, але високим патріотизмом і національною відповідальністю вони поки що не горять. Переважно скаржаться на слабке фінансування. Безумовно, узагальнювати не треба, але голос науки має бути набагато сильнішим. На заробітчан від культури годі й сподіватись, не тим зайняті їхні голови. Людям, що видають себе за політиків, такі поняття, як «високий громадянський обов’язок перед народом», «жертовність в ім’я Батьківщини», теж мало зрозумілі. Бізнесмени як позитивні образи у людей відсутні. З моральних авторитетів у народній душі так і залишається один Тарас. Церква давно перетворилася на церковну організацію, а це дві великі різниці. Тому на неї як національне опертя нині сподіватись важко. Марно намагатись щось варити на холодній плиті. Треба шукати сили в глибині народу, там є, на генетичному рівні, історична й національна свідомість, щира турбота за долю країни, народу. Там іще є висока духовність, там іще можуть щось говорити про історичну, політичну відповідальність. Треба черпати сили з багатовікової історії нашого народу, його культурної спадщини, глибинної історичної традиції. На поверхні таких сил нема. Вгору піднялася лише пінка з клоунів, шахраїв і дрібних політичних самозванців, що метушаться в пошуках багатого хазяїна і ніяк не визначаться, чи вони «еліта», чи «бомонд». Потрібний справді народний проект розвитку країни.

Цією статтею хотілось би розпочати широкий діалог з обговорення національних цілей, інтересів, їх пріоритетності, шляхів розвитку нашої країни, її майбутнього. Необхідно визначити, що треба зробити, щоб вивести Україну з глухого кута і зробити справді великою країною. Об’єктивні умови для таких планів у нас є, треба тільки правильно вибрати шлях розвитку і швидко по ньому рухатись. І вже сама робота на цьому шляху сформує справжню національну еліту, проростуть із народних глибин справжні вчені, культурні та громадські діячі, шановані в народі люди.

Програму «Як не треба» ми вже виконали, навіть «перевиконали». Настав час конструктивних ідей і ефективних дій.

Діалог наш відкритий, я пропоную відверту розмову про наше сьогодення, щоб знайти вихід із глухого стану, в якому опинилася вся держава.

Україна зараз перебуває в глибокій морально-правовій кризі. Наслідки цієї кризи багатосторонні. Це і криза нашої економіки, і низький життєвий рівень нашого народу, і катастрофічна екологічна ситуація, і руйнація здоров’я нації, і загрозливі демографічні процеси, і багато інших негативних явищ, які набирають сили в нашому суспільстві. Причини цієї кризи глибокі і не зразу видні на поверхні. А те, що ми зараз називаємо «великою політичною кризою» — лише дрібний наслідок глибших внутрішніх негативних процесів. Витоки цієї кризи лежать не в 2004 чи 2006 роках. Вони набагато глибші і мають не лише українське походження. В основі всіх кризових явищ лежить руйнація людської моралі і спотворення системи моральних і духовних цінностей, на яких базуються всі міжлюдські стосунки в країні. А далі вже по ланцюжку, мірилом людської гідності стали не любов до своєї Батьківщини, народу, не честь і відвага, а гроші; економіка працює в інтересах не всього народу, а лише незначної купки людей, нищиться природа і здоров’я мільйонів людей тільки для того, щоб хтось заробив на цьому гроші, і т. д. І цей процес назвати природним чи стихійним не можна. За ним стоять певні люди, їхня мораль, їхня ідеологія, що з покоління в покоління руйнують основи здорового суспільства. Нищення суспільної моралі, спотворення духовних цінностей — не тільки проблема нашої країни, це проблема загальнолюдська, цивілізаційна. Це проблема, так би мовити, боротьби добра і зла. Бо тільки в такому «королівстві кривих дзеркал» негідники, злодії, шахраї, люди, яким в порядному суспільстві ніхто і руки не подав би, будуть вважатись великими достойниками, елітою суспільства. Ця думка звучить, може, й досить абстрактно і не дуже, на перший погляд, прив’язана до щоденних людських турбот, але наслідки калічення людських душ, з якими ми стикаємось щоденно, на кожному кроці, — реальні. Бо хто б у нормальному суспільстві вирубував дерева, нищив парки, дитячі майданчики тільки для того, щоб заробити на цьому гроші? Хто будував би екологічно шкідливі виробництва, від яких страждає стільки людей, і в першу чергу діти? В нормальній країні такі лиходії були б покарані. Суспільство їх знищило б і юридично, і морально. В нормальній — так, а в нас, на превеликий жаль, — ні. Злодії нікуди не ховаються, їздять на дорогих машинах, живуть у розкішних квартирах, красуються по телевізору, вважають себе елітою суспільства, своїм прикладом калічать душі наших дітей. Тому головним гаслом відродження України повинно стати моральне і духовне відродження нації. Духовність, моральність повинні стати головними символами нашої віри, а держава має максимально цьому сприяти. Це завдання звучить дуже коротко, але за своєю суспільною вагою воно — чи не найважливіше. Тільки суспільство, побудоване на фундаменті духовності, високій моралі, принципах справедливості, буде міцним і стабільним. Кожна людина повинна відчувати, що в житті все відбувається більш-менш правильно, справедливо. Що її заробітна плата справедлива, що чесною працею можна забезпечити нормальні умови життя своєї родини, дати дітям хорошу освіту, що заможніший сусід заробив свої гроші чесно, більше думаючи, більше працюючи, що багатій заробив свої статки завдяки винятковому таланту і великій праці, а не шахрайством чи взагалі кримінальним способом. Що всі нечесні люди, які порушили закон, повинні бути невідворотно покарані.

Ще Платон писав у «Державі і законах» про принцип справедливості як про верховний для держави. Оскільки тільки в державі, де справедливість — не пустий звук, люди можуть і потерпіти, і працювати на спільну справу, поки не зомліють, бо вони знають, що всі терплять, всі так працюють. Зараз же про справедливість в країні взагалі можна розповідати лише в дитячому садку, щоб з тебе не сміялися. Не хочеться хвалити старі совдепівські порядки, але старші люди пам’ятають байки про те, як Ленін чи Дзержинський знаходились у стані повного виснаження, їм приносили харчі, а вони ці харчі віддавали в дитячі будинки. Може, й байки, але люди в них вірили. Тому що почуття справедливості в людських душах іще жило і його можна було прикласти і до простої людини, і до державного керівника. А тепер у нас мільйони дітей недоїдають, хворіють, а верховні чинуші думають про те, як витратити мільйони народних грошей на переїзди в нові апартаменти, обзавестися новими літаками, лікарню в Феофанії, для себе ж таки, осучаснити, і ще багато, багато інших забаганок, про які ми навіть і не здогадуємось. І так по всій країні.

Влада настільки захопилася особистим облаштуванням, що не бачить назріваючого в суспільстві соціального конфлікту. Зараз динаміка росту напруги набагато перевищує ту, котра була за «раннього» Л. Кучми, і соціальний вибух може бути в такому тротиловому еквіваленті, що мало не здасться. Як казав наш земляк В. Даль: «Народ як хмара, в грозу все вийде!». Тому народ, ЗМІ повинні відстежувати, всенародно розголошувати й карати кожний заступ влади за норми закону і моралі. Тільки тоді в нашій країні відбудеться переоцінка цінностей, буде відновлена духовність, висока мораль, справедливість. Майбутнє країни — за титанами духу, а не за жадібними, дрібними й малоосвіченими людцями, котрі тільки й думають про те, де б іще чогось хапнути у народу.

Ще однією складовою у відновленні духовності народу є подолання розірваності нашої національної традиції, засміченості історичної свідомості людей. Ми повинні повернути в розум і душу наших людей справжню героїчну історію нашого народу. Ця історія налічує не одне тисячоліття. Ми стояли біля витоків земної цивілізації. Нам є чим пишатися. Ми повинні ретельно і критично переглянути нашу історію, повикидати все сміття, що там накопичилось. Історія повинна постати цілісною, безперервною, правдивою, з усіма нашими перемогами і поразками, такою, якою вона насправді була. Ми знаємо, що періоди злетів нашого народу чергувалися з періодами занепаду. Згадаймо давню Трипільську культуру, славу кіммерійців, сколотів, велич Руси з її видатними державними діячами, такими як князі Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, звитягу десятків тисяч великих народних патріотів часів Козаччини. Впродовж тисячоліть ми намагалися впливати на навколишній світ, воїни Руси ходили в далекі морські походи по Чорному та Середземному морях. Ми пам’ятаємо, що раніше Чорне море взагалі називалось Руським морем. Наші дружинники приєднали до Києва величезні північно-східні території. Але через вкрай бурхливі і несприятливі історичні обставини справа доходила й до справжньої руїни у власному краї. Незважаючи на нашу тисячолітню історію, ми мали дуже мало спокійного історичного часу, щоб тихо відстоятися, достатньо переваритися, проникнутися єдиним духом. Проте народ вистояв, зберіг свою культуру, традиції і продовжував свій історичний поступ.

Гарні слова можна було б продовжувати писати, але виникає запитання: чому ж ми тоді не перші, чому, при всіх наших історичних заслугах, ми пасемо задніх? Складне питання. Я не беруся на нього давати вичерпну відповідь. Багато причин вплинуло на нашу історію. Ми розслабилися, ми стали більше шанувати чуже, ніж своє рідне, ми стали забувати, хто ми є і звідки родом, більше стали покладатися на зовнішнє управління, бо коли тобою керує чужий, а не твій колишній сусід — жаба не так гризе, і багато інших чинників, що відіграли свою негативну роль.

Тому відновлення у свідомості наших людей найкращих національних традицій, історичної пам’яті лишається одним з найголовніших наших завдань. Наша історична, духовна, культурна спадщина має жити в голові і серці кожного громадянина.

Цей перелік проблем і завдань можна було б продовжувати, але постає запитання: хто це все робитиме? Хто стане тим мотором, який перетворить народні сподівання на енергію дій? Де ті рушійні сили? Хто суб’єкт таких перетворень? Озирнувшись навколо, побачимо, що охочих не дуже-то й видно. Ні, поговорити — є, а ось практично щось зробити — нема. Влада, яка за це й гроші народні отримує, теж мало для такої роботи придатна. Немає для цього в неї внутрішньої мотивації. Поки що жоден державний орган, ні парламент, ні Президент, ні Кабінет Міністрів, ні суди, ні влада на місцях, не відображають адекватно інтереси громадян. По суті, влада в країні практично відсутня. Величезний державний адміністративний апарат є, а влади нема. Бо влада — це добровільне визнання людьми керівних функцій за певними державними органами. Владу в країні, знизу до верху, делегують прості громадяни. А от такого делегування якраз і немає, бо немає до державних органів народної довіри. Не з професійних причин, а з суто моральних. Поки що народ владі не потрібний. Народ це прекрасно відчуває і не довіряє їй. Влада вважає себе цілком самодостатньою. Ця самовпевненість трохи похитнулася в 2004 році, але зараз все повернулося на круги своя. За зовнішньою псевдодемократичною атрибутикою, у формі мітингового спілкування «з людями», проглядає все та ж повна зневага до них. Тому й немає конструктивного діалогу державного апарату з народом. І, як результат, ми постійно бачимо створення по всій країні протестних утворень у вигляді наметових містечок, пікетів із перекриттям доріг, голодувань тощо.

Сьогодні немає ні дійового, зрозумілого простим людям механізму взаємодії державного апарату і народу, ні бажання у влади служити народові. Конституція, прийнята 2004 року політреформа регулюють в основному стосунки Президента, парламенту і Кабінету Міністрів, а потрібна політреформа, котра регулювала б переважно стосунки влади і народу. Багато разів задекларовані на минулих президентських виборах, слова про відкритість влади, про участь громадськості в прийнятті владних рішень, поки що залишаються пустими словами. В житті цього немає. Немає у влади практичної необхідності враховувати інтереси громадян. Для цього потрібні або високі моральні якості державних службовців, помножені на почуття обов’язку, або ефективні механізми впливу народу на владу. Поки що ні того, ні того.

Розрив між деклараціями і практичними діями влади дедалі збільшується. Влада все більше покладає надії на адміністративний ресурс. Люди живуть в умовах повного відчуження від влади. Якщо в цивілізованих країнах народ живе непогано завдяки державі, то наші люди виживають наперекір державі. Чому так відбувається? Передусім тому, що владні крісла посіли люди, мораль, життєві ідеали котрих сформувалися в умовах, коли влада делегувалася їм не народом, а начальством згори і тільки перед начальством вони мали відповідати. Народ же був у їхніх руках лише знаряддям для виконання волі начальства. Почуття обов’язку, справедливості, як і державна культура взагалі, відсутні в національному масштабі. Тому чекати від наших чиновників іншої поведінки наївно, вони, в принципі, не можуть по-іншому. Вони чином від розуму та поваги до людей позбавлені. Це — люди з колишнього життя. Їх можна міняти місцями, але від цього ні ставлення до людей, ні сума хабарів не зміняться. Не будуть вони народжувати нові ідеї, не потрібна їм і нова Україна. Навіщо щось змінювати, якщо вони й так непогано почуваються у своїх кріслах, а якщо гарно прогнуться, то одержать шмат і жирніший. А якщо й будуть задумувати якісь реформи, то тільки в режимі імітації — словесної куряви побільше, але щоб суть залишалась старою. Адже більшість службовців дивляться на свою посаду не як на можливість зробити щось велике для народу чи країни, а як на засіб досягнення своїх особистих егоїстичних інтересів. А для цього якраз нічого міняти і не треба. Це смертельно небезпечно для них.

Немає народу на кого спертися, до кого звернутися по допомогу. Наші так звані політичні партії в житті народу також жодної практичної ролі не відіграють. Нема їх у народі, по телевізору — є, а всередені народу — нема. Верхівочні вони всі, бо створювалися зверху, під конкретних персон, з єдиною метою — служити трамплінами для десантування «потрібних людей» в депутатські крісла. Єдина була суспільно-політична організація, що створювалася знизу, з народу, — РУХ, але і його керівництво РУХу успішно розвалило. Сиділи рухівські керманичі роками беззмінно у Верховній Раді і згадували про народ тільки тоді, коли знову, на черговий термін, треба було прохідний квиточок в Раду отримати.

Все б нічого, але, за теперішніми законами, в руках цих «потрібних людей» опинилася доля країни, людські долі. Вони вже будуть вказувати нам, як жити. А ось за якими законами житимуть вони, залишається тільки подивитися. Але, попри все, з державними органами країни треба буде працювати. Бо в руках влади зосереджені всі необхідні нам фінансові і адміністративні ресурси країни. Для того, щоб хоч чогось від неї добитись, треба створити дійові механізми народного контролю та впливу населення на роботу всіх державних органів. По можливості існуючу владу треба заставити служити суспільству. Це — задача мінімум. Задача максимум: до роботи треба братися самим. Для цього, уже зараз, необхідно налагодити ефективні канали зв’язку в суспільстві, зайнятися його самоорганізацією, напрацьовувати правила і досвід місцевого самоврядування. Громадська, справжня політична діяльність, повинні стати невід’ємною частиною нашого суспільного життя. Тому що або народ перебере на себе владу в країні, або ним будуть знову командувати інші. Наш сумний історичний досвід тому підтвердження. Треба об’єднуватися, треба вилазити з своєї «крайньої хати». Час іде, і треба поспішати. Мине небагато часу, і перед нами постане проблема виборів Президента країни, депутатів до Верховної Ради. Готові ми зараз до них? Ні. Знов проспимо? Знов будемо вибирати менше зло? Годі! Треба об’єднуватися, разом думати: як розбудити народ, навколо чого його згуртувати, що робити?

Нам треба самим зрозуміти, що існуючий спосіб життя та прийнята система цінностей руйнують не тільки народ, а й саму державу Україна. На мій погляд, визначальною ідеєю держави має бути ідея морального відродження України. Головним у державі повинна бути Людина — людина з великої літери. Треба зрозуміти, що тільки освічена людина в державі може самостійно розв’язувати всі питання, що виникають. Зрозуміти, що замість нас наше питання ніхто не вирішить. Якщо не буде пріоритету професіоналізму, то руйнація держави відбуватиметься прискореними темпами і ми разом втратимо свій історичний шанс розбудови великої України.

P. S. Вибори депутатів Верховної Ради, вже вкотре призначені нашим Президентом, укази якого ніхто не виконує і виконувати не збирається, нічого не вирішать, а ще більш загострять проблему в суспільстві. Надія тільки на нас самих.