У Лівадійському палаці відбувся четвертий неформальний саміт Ялтинської Європейської стратегії (YES), значну частку якого транслювали в живому ефірі на одному з телеканалів. Головна тема цих зібрань, куди запрошують лідерів впливових держав переважно з префіксом «екс», що, втім, не применшує їх важливості, —євроінтеграція України. Цього разу VІP-особами були Білл Клінтон, Герхард Шрьодер, Александр Квасьневський, а також діючі європейські політики. Щоправда, організатори не зуміли залучити до участі важливих брюссельських чиновників.

На таких неформальних зустрічах політики лише висловлюють думки і, в міру власного розуміння та інтересів — рекомендації, як нам жити далі. Цього разу Александр Квасьневський скористався нагодою, аби ще раз ущипнути Росію, Герхард Шрьодер — підкреслити «ключову роль» України як країни-транзитера російського газу, а Білл Клінтон висловив надію, що США підтримуватимуть нашу євроінтеграцію у світовому контексті, посол Росії в Україні Віктор Черномирдін був у своєму репертуарі: «Євросоюз — Росія —Україна, Україна — Росія — Євросоюз — це дуже хороший союз».

Одне слово, зарубіжні політики не сказали нічого нового, а лише те, що завжди: «Україні — місце в ЄС, але вона сама має щось для цього робити!». А що наші? Передовсім, не упустили нагоди, щоб позвинувачувати одне одного у «зраді, реванші, порушенні Конституції, гальмуванні реформ». Що спостерігати було як цікаво, так і неприємно. На жаль, склалося враження, що деякі з них приїхали на саміт, не збагнувши його мети: переконувати, що спроможні творити.

Ми начебто й прагнемо стати членами ЄС, але водночас вимагаємо від спільноти назвати термін, надіслати «сигнал», коли нас туди приймуть. Хтось із гостей — великих оптимістів усе-таки «підкинув» дату — 2020 рік. Президент Віктор Ющенко, котрий упродовж тривалого часу обіцяв, що в ЄС будемо коли не цього кварталу, то наприкінці року, вже не був таким упевненим, і нагадав: вступ до спільноти — «не прогулянка парком»...

Свята правда. Тільки чому політики не пояснюють, що саме ми на цій дорозі повинні робити? Адже не таємниця, що наші громадяни прагнуть до ЄС, бо «там високі зарплати, люди живуть заможно, а багаті країни фінансово підтримують бідніші». Що теж — чистісінька правда. Але й не таємниця, що ЄС — не те місце, де з неба прямісінько в рот падають приготовлені кимось вареники. І щоб навіть подати заявку на вступ до ЄС, ми повинні самі досягти навіть не європейських, а певних стандартів. Скажімо, побудувати добротні дороги, забезпечити гідний рівень життя соціально незахищеним, рівні можливості для здобуття освіти, професії, лікування, позбутися корупції, зрештою, облаштувати громадські вбиральні. І ще багато такого, що заважає жити кожному з нас.

Чому б нашим політикам замість засипати нас мітинговими обіцянками європейського раю, не розказати, що вони зроблять для того, щоб позбавити нас вище переліченого? Натомість, як про головну мету, чуємо, приміром, про позбавлення депутатської недоторканності. Наче й без цього не знаємо, що така преференція народним слугам — недолугий совкізм, а в парламенті не повинно бути казнокрадів, куплених за гроші місць. Водночас жодна політична сила не приховує, що їхні передвиборчі кампанії фінансують багатії...

І насамкінець про те, чого не могли не помітити численні телеглядачі: засновником Ялтинської Європейської стратегії є Віктор Пінчук. Так, саме він — зять Кучми, який «розбагатів за його «режиму» і мало не «обікрав український народ». Такі обвинувачення лунали з вуст деяких нинішніх лідерів країни на трибунах Майдану. Нині вони обнімаються й розціловуються з тим, кого обіцяли посадити на «нари». Тим часом жодна зі сторін не стала іншою — ані кращою, ані гіршою. А що сталося? Я зовсім не за те, щоб люди ворогували до скону. Я лишень за те, щоб вони думали, коли говорять. Тим паче що нові вибори, як кажуть, на носі...

А саміт у Ялті... Принаймні тут можна виговоритися, показати, до чого ми готові й на що здатні. Нехай навіть дурість багатьох з учасників — як на долоні...