Лист, який надійшов до редакції від інваліда війни хмельничанина Анатолія Кудіна, здавалося б, нічого нового не відкрив. Йшлося про те, що йому не вдалось живим і здоровим проїхати в маршрутному таксі. Коли сідав — набив гулю, потім пересварився із водієм... Подібні сварки між пільговиками, особливо пенсіонерами, і водіями — явище настільки звичне, що вже мало кого обурює. Але саме через те, що пільгово-транспортні бої тривають роками і немає в них ні переможених, ні переможців, ми вирішили знову повернутись до цієї теми.

У кожного — свій закон

Пільговик сідає в автобус, тролейбус чи маршрутку без квитка зовсім не через власну самовпевненість. Право безплатного проїзду обіцяє йому закон. Він тлумачить, що транспортну послугу повинна оплатити за пільговика держава. Та коли доходить до фінансування, одразу починаються проблеми. На початок року держава заборгувала Хмельницькій області у транспортній субвенції більш як 2,8 мільйона гривень. І тепер борги знову накручуються, як сніговий клубок. Прогнозується, що за пільгові перевезення транспортникам буде відшкодовано лише 65 відсотків від потреби, а дефіцит перевищить сім мільйонів гривень.

Під час колегії ОДА, на якій розглядалося транспортне питання, голова облдержадміністрації Олександр Буханевич висловив і свою точку зору. Мовляв, перевезенням у нас займаються здебільшого приватні підприємці. А приватникам закон каже: здійснюйте власний бізнес на свій страх і ризик. Отож хочете — ризикуйте, втрачайте, банкрутуйте чи, навпаки, заробляйте — влада тут начебто ні до чого. Позиція зручна. А головне — законна.

З цим не посперечаєшся. Але у транспортної медалі є ще й третій бік, тобто закон про транспорт. А він передбачає, що всі надані послуги повинні бути оплачені. Не те що жодним рядком, жодною буквою не передбачено, що водій чи власник маршрутки повинен когось возити безплатно.

Отож коли кожен починає вголос зачитувати свій закон, зчиняється такий лемент, що без боїв транспортного масштабу і набитих гуль просто не обійтись.

Хто в боях програє?

Якщо послухати кожну сторону, то всім непереливки. Мешканці Віньковецького, Шепетівського, Старокостянтинівського районів скаржаться: право на безплатний пільговий проїзд відверто ігнорується владою. Їхати без квитка можна лише тричі на тиждень. Але у Старосинявському та Летичівському районах такому графіку можуть лише позаздрити. Бо тут безплатні перевезення здійснюються лише двічі на тиждень. А «лідирує» Новоушицький район: пільговим тут залишається лише один день на тиждень.

Усе це нагадує давно забутий радянський анекдот, коли мешканець Півночі у парні дні був оленярем, а в непарні — почесним академіком. У наші дні тодішня іронія переросла у гострий сарказм: цілий тиждень — без пільг, а у вихідний — пільговик?

Найбільша проблема — у тому, що за існування цілої низки законів, котрі повинні визначати порядок перевезення і розрахунків, немає головного, котрий об’єднував би всі і визначав порядок відшкодування витрат. А через це кожен намагається сам вирахувати свої витрати. І мала би гріх рука, котра нарахувала б собі менше. Тож коли заявляється про мільйонні суми відшкодувань, ніхто не може гарантувати, що саме стільки «наїздили» пільгові пасажири.

Проведені в області перевірки теж засвідчили, що пред’явлені транспортниками суми відшкодувань інколи бувають завищені не на десятки — на сотні тисяч гривень. Втім, довести, що у розрахунках є помилка, майже неможливо. Причина банальна — відсутність чіткого обліку перевезень.

Навряд чи багатьом вдасться пригадати, коли востаннє отримували квиток у маршрутному таксі. Часто користуючись міжміським транспортом, можу з упевненістю сказати, що і там ніхто не балує пасажирів квитками. А ті й не надто наполягають. Люди розповідають, що водію можна заплатити, приміром, десять гривень, а в касі ця цифра збільшиться ще на дві гривні. Заради такої економії ніхто не наполягатиме на малозрозумілому праві отримати від водія квиток.

І хто виграє?

Від транспортників нерідко доводиться чути, що їх бізнес став неприбутковим. Хотілося б у це вірити, якби постійно збільшувана кількість маршруток не свідчила про інше. Петро Тарнавський, генеральний директор ВАТ «Хмельницькавтотранс», переконаний, що причиною збиткової роботи стало... відкриття великої кількості маршрутів. Мовляв, раніше водій міг брати повний комплект пасажирів, і це давало йому такі прибутки, що він самотужки міг покривати збитки з перевезення пільгових пасажирів. Тепер у багатьох автобусних салонах напівпорожньо, а тому водіям їздити за такими маршрутами зовсім невигідно. Із цього висновок напрошується один: маршрути скоротити, а пасажирів знову заштовхати, як оселедці в банку.

Дивні наші транспортно-ринкові відносини. Як не крути, а не може наш пасажир їхати з комфортом. Щоб у салоні було вільно і чисто. Щоб ніхто не стояв над головою. Щоб не переступали через валізи у проході. Щоб не штовхались, не сварились і не ображали одне одного. Щоб врешті-решт не набивали гулі...

Хоч би хто що казав, що транспортні перевезення невигідні і без державних субвенцій не обійтись, ці твердження ставить під сумнів цікавий факт. Як свідчать різні джерела, наразі в області працює на автошляхах до 1,3 тисячі нелегальних перевізників. Для тих, хто працює на офіційному ринку транспортних послуг, вони — найперші і найстрашніші конкуренти. Податкові, правоохоронні, різні владні служби уже не перший рік роблять невдалі спроби побороти нелегалів, але це їм не вдається. Чому? Та чи не тому, що саме нелегали знайшли оптимальний варіант роботи, коли і водій, і пасажир задоволений: один — везе, інший — платить.

Жодним чином не хочу пропагувати нелегальну, а тим більше незаконну роботу, котра не обтяжує себе сплатою податків. Але, очевидно, і чиновникам слід зробити певні висновки із того, що нелегальщина процвітає. Зробити їх — не з метою покарати, а заради того, щоб нарешті знайти вихід із патової ситуації, що складається на транспорті. А то виходить дивна арифметика: водій вміє точно підрахувати, скільки держава завинила йому за пільгові перевезення, але при цьому перший відмовляється вести статистику всіх перевезень, не видаючи квитків. То хто і що рахує?

Куди проляже маршрут примирення?

На шляху маршрутки чи автобуса немає миру. Водій не любить пільговика, котрий не платить. Пасажир не любить водія, котрий не створює умов для комфортного проїзду, а тільки підвищує ціну. Шофер не любить іншого шофера зі свого маршруту, бо він створює конкуренцію. Влада не любить власника машини, бо той не хоче їхати невигідним маршрутом у віддалене село. Власник не любить владу, бо вона не дає субвенцій на безплатні перевезення... Але за всієї цієї нелюбові кожна із сторін не може існувати без іншої, все зав’язане в тісний вузол взаємної зацікавленості. За останньої умови треба дуже не любити всю транспортну систему, щоб створити ситуацію такої неприязні. Чи можна вирулити з неї? Всі в один голос твердять: звичайно. Але для початку необхідно зробити низку дуже непопулярних кроків. Наприклад, забути про пільги, які давно не встановлюють ніякої соціальної справедливості. Самі транспортники наводять таку цифру: в місті на одного пільговика бюджет виділяє близько 33 копійок, а в районах — лише 5—10 копійок. Та навіть і цими копійками пільговики користуються по-різному. Хтось роками не виїжджав із свого села, а хтось двічі на день добирається до приміської дачі; хтось може безплатно проїхати у тролейбусі, а комусь кілька кілометрів між селами інакше, як пішки, не здолати...

Слово «адресна допомога» чомусь продовжує лякати багатьох. Але ж вона існує. От тільки отримують її чомусь не пільговики, а... транспортники. У вигляді субвенцій за безплатні перевезення. То чому ці мільйонні суми не розподілити серед пільговиків? До речі, тут і місцева влада могла б сказати своє слово, врегулювавши вартість проїзду. Напевно, ні в кого не було б заперечень, якби пільговик платив менше від звичайного пасажира.

І наостанок: кожен водій повинен був би видати квиток кожному своєму пасажирові. Усі ці пропозиції звучать просто нереалістично. Хто це ділитиме копійки між сотнями тисяч пенсіонерів? І хто контролюватиме водія? Все це зайвий клопіт. Отож і виходить, що їдемо, як їдеться.

Хмельницький.