Є в селі Максим справжнє диво природи — лелеча колонія, яка отаборилася на розлогих та високих старих осокорах, що виросли довкола школи. Вже й старожили не пам’ятають, коли облюбували лелеки столітні дерева. Зовсім недалечко — Десна, болото, тож для них дуже підходяща місцина. А до галасливого шкільного подвір’я вони, мабуть, звикли, як і до людей. Чому отаборилися колонією, ніхто не знає. Адже зазвичай пари лелек селяться окремо одна від одної. В цьому селі — якийсь виняток. Мабуть, лелеченята дуже полюбляли батьківські осокори, а тому, коли підросли, облаштовували поряд свої нові гнізда. Адже в густому гіллі місця всім вистачає. Тому й ростуть лелечі «багатоповерхівки». На першому ярусі притулилася міцно одна сім’я, трішки вище — друга, а поряд на гілках — третя і четверта.

— Я вже тут сорок років живу, ще до школи ходила цими стежинами, — каже пенсіонерка Галина Іванівна Скрипак, город якої межує з осокорами. — То вони ще тоді жили тут. Правда, їх трішки менше було. А зараз он більше 20 гнізд наробили.

— Такі сусіди вам не завдають клопоту?

— Ой, буває!

— Так вони ж наче свійську живність не тягають...

— У мене стоять копиці сіна на городі. То вони, як прилітають навесні, сіно в мене на гнізда позичають.

Галина Іванівна вже добре вивчила своїх сусідів. Прилітають на теплого Олексія. Відлітають до 26 серпня. Висиджують по два великі яйця. Якщо молодий лелека перед відлітанням до вирію не знайде собі пару, то його інші не забирають у далеку дорогу.

— Він гине?

— Поки тепло, бачимо його. А потім, може, й замерзає де.

Гнізда лелеки роблять великі, важкі. Якось Галина Іванівна їхала велосипедом, а порив вітру перед дощем зламав гілляку, на якій трималося гніздо: все це ледь не позбавило її життя.

Лелеки дуже прив’язані до своєї домівки.

— Одного разу на шкільному подвір’ї спиляли старого осокора, що всох і навис над дорогою, — розповіли школярі Микола Шакун та Віктор Литвиненко. — То лелека піднявся високо і склав крила. Він розбився...

Щороку виростає в колонії до 30—40 лелеченят. Частина з них оселяється біля батьків, а інші — шукають ліпшого місця в довколишній окрузі. На жаль, у школі вже лише 58 школярів. У селі дітей з кожним роком меншає. Лише перші класи — укомплектовані. Ось такий життєвий парадокс.

Директор Максимської загальноосвітньої школи І—ІІ ступенів Ігор Назаренко вже третій рік очолює навчальний заклад.

— Лелеки нам не заважають, — каже. — А от коли гнізда лагодять, утеплюють, то гілля багато скрізь накидають.

Сільський голова села Максим Тамара Новик розповіла ще одну цікаву подробицю:

— Лелеки починають свій сніданок з перевірки людських городів. Уранці дивлюсь — а він уже походжає по картоплі, шукає жаб. А вже потім мандрують на болото. Полюють ще на гадюк, вужів...

...Один за одним пікірують у гущину дерев великі птахи з поживою. Раз по раз чути радісне постукування дзьобів: чи то так лелечиха вітає свого господаря, чи то в них така розмова: де був, куди літав. На асфальтівці навпроти школи лежить розбитий вуж: мабуть, вислизнув із лелечого дзьоба. Але не втік. А із гнізда вже піднімається в небо новий годувальник. Розправив крила — і ширяє в повітрі. Гарно!

Максим

Козелецького району

Чернігівської області.

На знімку: кілька лелечих гнізд у гущині.