Щоб пояснити роль і значення Конституційного Суду України для суспільства і держави, достатньо вказати на його призначення — застосовувати верховенство права щодо Верховної Ради України, Президента України і уряду та здійснювати контроль за конституційністю їх актів. Право судового тлумачення норм Конституції і законів України також дозволяє втілювати принцип верховенства Конституції у державну і суспільну практику, бути вищим судом у праворозумінні та правозастосуванні. Проте останні події в конституційному правосудді, як зазначають правознавці, помітно послабили роль цього унікального інституту охорони Основного Закону України, захисту прав і свобод людини, його здатність демонструвати волю і владу держави.

Об’єктивні потреби в конституційній юрисдикції як ніколи підтверджуються гостротою політичних процесів у країні. Отже, Конституційний Суд через право має здатність узгоджувати довіру до влади із суспільними інтересами. Сформований трьома суб’єктами державної влади, склад Конституційного Суду отримав право судити, перебуваючи між жорсткими вимогами Конституції і життєвою необхідністю, але він ніколи не повинен служити знаряддям політики, і тоді його авторитет у суспільстві стане незаперечним.

Може, це буде несподіваним, але Конституційному Суду сьогодні потрібна нова судова політика, яка б забезпечила його «суверенну діяльність» у розв’язанні правових конфліктів і спорів, не звертаючи уваги на соціальний статус суб’єктів влади, які включені в орбіту правосуддя. Чи не тому суспільні інтереси обумовлюють необхідність розробити універсальний закон України «Про відповідальність за втручання в судову діяльність». Така симетрична відповідальність має бути посилена і відповідно до суддів, тоді це сприятиме ефективному правосуддю, чого прагнуть сьогодні всі суб’єкти права і особливо громадяни України, сподіваючись на давноочікувані реформи.

Критика «мовчазної» роботи Конституційного Суду певною мірою поновила інтенсивність розгляду справ у так званій письмовій формі дослідження Судом конституційних подань і конституційних звернень. У палаці правосуддя конституційний нормоконтроль не зупинявся, про що свідчить понад 30 «відмовних» ухвал, які були проведені у справах, відкритих минулим складом Суду два-три роки тому, без будь-яких наслідків. Кожна із справ пройшла складний процес конституційного провадження: 1) експертизу документальної відповідності; 2) науково-правову експертизу прийнятності; 3) експертизу попереднього розгляду колегією суддів; 4) прийняття до провадження загальним складом Суду; 5) визначення судді-доповідача і форми слухання справи. І ці стадії в Суді є обов’язковими. Тому варто сьогодні назвати першу практику реальних рішень і ухвал, які прийняті Конституційним Судом України вже оновленого складу.

Щодо перевірки конституційності відомих указів Президента України стосовно парламенту, то Конституційний Суд припинив провадження по першому із них і визначився з двома наступними. Але важливими є події, пов’язані з оголошенням чотирьох рішень Конституційного Суду такого змісту.

Символічним видається Рішення Конституційного Суду від 16 травня 2007 року у справі за поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України «Про судоустрій України». Вища рада юстиції просила роз’яснити, чи має вона право самостійно, а не через Верховний Суд України вносити Президенту України подання про звільнення голів та заступників голів судів загальної юрисдикції. Однак Конституційний Суд дійшов висновку, що зазначені положення вказаного Закону суперечать Конституції, оскільки стаття 106 Основного Закону, якою визначено повноваження Президента України, не надає Президентові права призначати суддів на адміністративні посади та звільняти з них. При прийнятті рішення Суд виходив також з міжнародних постулатів щодо незалежності органів правосуддя, згідно з якими адміністративні посади в судах мають займати судді, призначені органами суддівського самоврядування, незалежно від інших органів влади.

Наступним рішенням Конституційного Суду від 12 червня 2007 року (справа про утворення політичних партій в Україні) визнано неконституційними окремі положення статей 10 та 11 Закону «Про політичні партії в Україні». Це стосується обов’язковості зібрання підписів для реєстрації політичної партії не лише у двох третинах районів двох третин областей, а й обов’язково у двох третинах районів Криму, а також необхідності утворення партією своїх осередків не лише у більшості областей, а також і в Криму.

Зокрема, Суд визнав, що виокремлення Автономної Республіки Крим серед інших адміністративно-територіальних одиниць України порушує принцип рівності громадян, незалежно від місця їх проживання. При цьому Суд визнав конституційними положення статті 15 Закону «Про політичні партії в Україні» про заборону фінансування партій із джерел, визначених цією статтею.

Рішенням Конституційного Суду України від 14 червня 2007 року у справі про перерахунок пенсій військовослужбовців визнано конституційними оспорювані положення Закону «Про внесення змін до статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб». При цьому Суд відмовив у офіційному тлумаченні вищевказаних положень з огляду на те, що ці положення втратили чинність, тоді як юрисдикція Конституційного Суду поширюється лише на чинні правові акти.

Привертає увагу і таке Рішення від 18 червня 2007 року (справа про гарантії незалежності суддів). Воно стосувалося обмеження розмірів оплати праці, пенсій та грошового утримання, пільг і гарантій суддів та працівників апарату судів. При прийнятті рішення Суд виходив із сформульованих раніше правових позицій Конституційного Суду, згідно з якими законами про державний бюджет не може зупинятися дія пільг, компенсацій та гарантій, передбачених спеціальним законодавством.

Що стосується прийнятого 20 червня 2007 року рішення у справі щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності, то в ньому Конституційний Суд дав тлумачення положень статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Зокрема, Суд надав роз’яснення стосовно провадження у справі про банкрутство унітарних комунальних підприємств. Так, процедура банкрутства такого підприємства підлягає припиненню незалежно від того, чи прийняте рішення місцевої ради щодо незастосування до нього положень Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до або після порушення судом загальної юрисдикції провадження у справі про банкрутство. Однак Конституційний Суд підтвердив право місцевих рад такі рішення приймати виключно на пленарних засіданнях, при цьому залишивши сумнів щодо перевірки цього положення на відповідність Конституції.

Важливо наголосити, що в основу рішень Конституційного Суду покладено розв’язані конфліктні ситуації (конституційні спори), що усуває кризові явища у відносинах у державному чи суспільному житті.

Теорія і практика політичної єдності в суспільстві ставлять на перше місце Конституційний Суд, який через конституційні процедури породжує необхідні державі та громадянам правові наслідки для суб’єктів конституційних відносин. У цьому аспекті привертають увагу також окремі «відмовні» ухвали Суду. Мотиви прийняття Конституційним Судом такої категорії ухвал різні, і деякі з них доцільно навести для аналізу.

Так, ухвалою № 26-у/2007 від 30.05.2007 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України про офіційне тлумачення пункту 30 частини першої статті 106 Конституції України щодо можливості застосування Президентом права вето до закону про Державний бюджет України. На думку суб’єкта права на конституційне подання, закон про державний бюджет має особливу правову природу, оскільки Конституцією для цього закону передбачено спеціальний суб’єкт права законодавчої ініціативи — виключно Кабінет Міністрів, а також особливий порядок подання на розгляд Верховної Ради, затвердження і виконання.

Крім того, як стверджується у поданні, закон про державний бюджет представляє собою фінансовий документ, більшість положень якого не мають ознак нормативності, оскільки закріплюють не правила поведінки, а фінансові гарантії реалізації цих правил. Таким чином, на думку Кабінету Міністрів, застосування Президентом права вето до цього закону може заблокувати діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, спричинити порушення визначеного Конституцією порядку здійснення влади.

Відмовляючи у відкритті конституційного провадження за поданням Кабінету Міністрів, Конституційний Суд виходив з того, що подання не містить правового обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні зазначених положень Конституції, а також прикладів неоднозначного розуміння можливості застосування Президентом права вето щодо закону про Державний бюджет, а відтак подання не відповідає вимогам, встановленим Законом «Про Конституційний Суд України».

Правова позиція Конституційного Суду сформульована так: дія положень статей 94 та 106 Конституції, якими регламентується порядок підписання та офіційного оприлюднення законів, здійснення Президентом права вето з наступним поверненням законів на повторний розгляд Верховної Ради, а також процедура повторного розгляду таких законів поширюється на всі закони, що приймаються Верховною Радою, крім законів про внесення змін до Конституції.

Також з мотивів невідповідності подання встановленим законом вимогам ухвалою №25-у/2007 від 30.05.2007 відмовлено у відкритті провадження у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 78, частини четвертої статті 81 Конституції, пунктів 2, 4 частини першої статті 3, частини четвертої статті 20 Закону України «Про статус народного депутата України» щодо можливості збереження за особою, обраною народним депутатом, статусу судді за умови невиконання нею повноважень за попереднім місцем роботи.

На думку авторів конституційного подання, правомірність збереження за відповідним народним депутатом України статусу судді випливає з необхідності забезпечити передбачені трудовим законодавством гарантії трудових прав народних депутатів України після припинення ними депутатських повноважень, зокрема, права на поновлення на попередній посаді.

Конституційний Суд пояснив, що у поданні не наведено правового обґрунтування практичної необхідності в тлумаченні, тоді як посилання авторів подання на «різне розуміння цих положень народними депутатами України, суддями» може означати незгоду зацікавлених осіб із майбутніми рішеннями судів загальної юрисдикції.

Водночас Конституційний Суд зауважив, що питання про неможливість суміщення посади судді і депутатського мандата чітко врегульовано Конституцією, статтею 127 якої однозначно заборонено професійним суддям мати представницький, а отже, і депутатський мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати інші оплачувані посади. За Законом «Про судоустрій України», недодержання професійними суддями, тобто громадянами, які призначені чи обрані суддями і обіймають штатну суддівську посаду, вимог щодо несумісності є підставою для звільнення з посади судді.

У цій ухвалі важливим також є висновок Суду про те, що порушене у конституційному поданні питання про поновлення на попередній суддівській посаді громадянина після припинення його повноважень як народного депутата України не врегульоване законодавством, а відтак потребує не офіційного тлумачення, а законодавчого врегулювання.

Ще однією ухвалою Суду № 24-у/2007 від 30.05.2007 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянки Буленіної Н. П. щодо офіційного тлумачення положень статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України. Конституційним Судом встановлено, що у випадках, на які посилається автор звернення, мало місце застосування судами різних правових норм, а не неоднозначне розуміння положень КАС України щодо визначення територіальної підсудності.

Ухвалою № 28-у/2007 від 06.06.2007 Конституційний Суд відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Галагурова А. В. щодо офіційного тлумачення положення пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України щодо можливості оскарження ухвали про відмову в забезпеченні позову окремо від рішення суду. Автор конституційного звернення вважає, що відсутність у статті 293 ЦПК прямого припису щодо можливості окремого від рішення суду оскарження ухвали про відмову в забезпеченні позову порушує принцип рівності сторін у судочинстві та надає незаконну перевагу одній із сторін процесу. Проте Конституційний Суд дійшов висновку, що автор звернення лише висловлює незгоду з рішеннями судів загальної юрисдикції стосовно розгляду заяви про забезпечення позову у справі за його участю та сумніви щодо правильності застосування судами процесуальних норм і належних доказів своєї позиції не навів.

При цьому Конституційний Суд роз’яснює, що до його повноважень не належить вирішення питань, віднесених до компетенції судів загальної юрисдикції, у тому числі — перевірка законності та обґрунтованості прийнятих цими судами рішень і правильності застосування ними норм законодавства.

Як бачимо, наведені ухвали містять не лише рішення про відмову у відкритті провадження, а й подають докладну аргументацію з викладом правових позицій Конституційного Суду, які мають бути застосовані зацікавленими особами при вирішенні спірних питань, з яких Суд відмовив у відкритті провадження. Тобто Конституційний Суд пояснює мотиви відмови в офіційному розгляді справи, а головне — окреслює шлях подальших дій суб’єктів звернення для досягнення своєї мети.

Звичайно, діяльність суду з вирішення питання про відкриття провадження у справах за конституційними поданнями або зверненнями відбувається без виклику зацікавлених осіб, тобто, так би мовити, не публічно (що і зрозуміло з огляду на необхідність якнайшвидше вирішити питання про відкриття провадження), однак це не повинно давати будь-кому підстави вважати, що Конституційний Суд не працює і не виконує покладених на нього завдань. За період, коли парламент матиме можливість удосконалювати Закон України «Про Конституційний Суд України», важливо передбачити, щоб суб’єкт права на конституційне подання або звернення мав право бути присутнім на засіданні колегії суддів перед прийняттям ними відмовної ухвали, вмотивованої позитивним висновком. Це ще додасть авторитету Конституційному Суду України, який є відкритим і доступним для суспільства.