Автономія, як і чимало інших регіонів країни, нині шукає шляхів подальшого розвитку. Важливо, щоб нова українська влада вчасно зрозуміла, що разом із тугим вузлом земельних і політичних питань краю їй належить розв’язати ще й специфічну етнополітичну та демографічну проблеми, з якими потрібно рахуватися.

Вочевидь, що саме тут потрібна нова концепція міжнаціональних стосунків, відповідальніша роль національних утворень у нових політичних умовах. Тож як на півострові виконується 11 стаття Конституції України і що думають про перспективи «мембранного краю» безпосередні учасники цього процесу.

Голова Верховної Ради АРК Анатолій Гриценко:

— Тут важливо врахувати, що українська політична нація має будуватися не на суто етнічній основі, а на принципах європейської моделі: поліетнічної, полікультурної і багатоконфесійної. Крим — саме така територія, тому під час прийняття рішень Верховна Рада автономії керується передусім толерантністю і взаємоповагою до всіх общин, які проживають тут. Ми не ухвалюємо рішень, які могли б викликати обурення тієї чи іншої частини населення — за національною ознакою. У зв’язку з цим було прийнято низку програм, зокрема: функціонування російської, державної і мов національних меншин. Враховуючи, що серйозних конфліктів з мовної проблеми в Криму немає, гадаю, що відповідна стаття Конституції вимальовується в повному обсязі, а ми й надалі проводитимемо політику толерантності й шанобливого ставлення всіх національних общин багатонаціонального півострова. Приміром, уперше за всю історію нині проводимо міжнародний фестиваль «Караї збирають друзів», щоб привернути увагу до малочисленного народу, представників якого у світі залишилося всього дві тисячі. Хоча перед цим у нас відбувся фестиваль «Велике російське слово». Гадаю, такий фестиваль буде й присвятою державній мові. Для цього потрібне бажання громадських організацій, що прагнули б проводити такі значущі заходи й акції, а органи державної влади звичайно фінансуватимуть їх, бо й гасло Криму: «Процвітання в єдності».

Голова постійної комісії з міжнаціональних стосунків і проблем депортованих громадян Ремзі Ільясов:

— У статті 11 Конституції сказано про те, що народ України складається з етнічних українців, національних меншин і корінних народів. Та ось саме в плані корінних народів майже нічого не зроблено, не визначено навіть їхній статус, хоча такі потуги були у самих лідерів корінних народів, зокрема кримськотатарського. Це такий стан нашої політико-правової царини.

Щодо фінансування процесів облаштування кримських татар, які повертаються, соціально-культурного розвитку, то державний і республіканський бюджети надають певне (хоча й недостатнє), але неоціненне сприяння в міру сил і можливостей, за що ми, звісно, безмежно вдячні.

Досі гостро стоїть питання прийняття нормативно-правових актів і передусім законів про відновлення прав депортованих, про статус кримськотатарського народу. Бо це сьогодні заважає працювати, зокрема, чиновники постійно маніпулюють цими проріхами в законі, кажуть, не можемо нічого вдіяти, бо не маємо правових документів про статус кримських татар. Тож ви не репатріанти й колишні депортовані, а такі громадяни, як і всі. Усі розуміють, що жорстока й брутальна депортація, практично — геноцид цілого народу, який досі не увесь зміг повернутися з місць заслання, була, як і втрата життів, майна та земель. Але водночас держава ніяк не може узаконити ці позиції і прийняти врешті-решт цей закон.

Скажу, що навіть самі кримські татари не дуже щасливі від вигляду цього закону, а він став би першим кроком на шляху повного відновлення прав, культури і мови депортованих, їх повернення. Але чомусь держава жодних активних дій не вживає. В цьому й проблема.

Наша зустріч і домовленість із Президентом досі залишається просто домовленістю. Доопрацьовано проекти і законів, і багатьох інших рішень, які перебувають у Верховній Раді України, деякі матеріали в секретаріаті Президента. Певні матеріали пройшли вже узгодження в робочих групах, деякі — у фракціях, але поки що жодних просувань ми не побачили й не відчули навіть у найелементарніших речах. Приміром, важко навіть зареєструватися депортованим, що повертаються, яким кажуть: вибачте, не можемо вас зареєструвати, бо у вас немає навіть житла. А звідки в них житло й земля, відібрані масово у всього народу ще в 1944 році? Тож мені, зокрема, в Криму дуже важко працювати, дуже складно чиновникам говорити, що врешті треба користуватися постановами, дивитися, що насправді відбувалося в житті, й розв’язувати питання адекватно. На жаль, відчутно не вистачає законів і нормативно-правових актів для того, щоб тебе ніхто не картав, що ти порушуєш встановлений порядок. У законопроекту «Про відновлення прав депортованих за національною ознакою» противників не менше, ніж у самого меджлісу. Хочемо ми цього, чи ні, а сьогодні треба законодавчо визначити місце кримськотатарського народу в Україні. Потрібно нарешті відповісти на запитання: хто є кримські татари в Україні й для України і чим є ця країна для кримських татар? Це можна зробити тільки шляхом прийняття закону про статус кримськотатарського народу. Цей статус допоможе закріпити мінімальні гарантії, які дадуть можливість цьому співтовариству надалі зберегтися, як цілісно етнічному.

— Органічно інтегруватися, почуватися на рівних з іншими громадянами країни, підтримувати етнічну ідентичність, сприяти розвитку мови культури, релігійних та інших духовних цінностей представників національних общин, звісно, це важливий показник демократичності, цивілізованості держави, — каже член ради представників кримськотатарського народу при Президентові України Бекір Мамутов. — Але коли йдеться про один з корінних народів, що проживають в країні й мають в її кордонах територію свого історичного буття, — цей обов’язок і пов’язана з ним відповідальність зростають ще більше. З повагою і вдячністю говоримо про істотну допомогу, яку Україна практично самотужки надає кримським татарам. Та не слід мовчати й про те, що держава досі не сформулювала певні принципи, не позначила основи своєї політики в цій сфері, не готова чи не хоче відповісти на життєве для кримців питання: хто вони є для України? Складається враження, що наша держава не ставиться до кримських татар як до нації, як до народу, що не має етнічної батьківщини за межами Криму, чого (за винятком караїмів і кримчаків) не можна визнати за представниками будь-якої іншої національності, що живуть на півострові. Задекларувавши в Конституції існування в Україні корінних народів, держава вже 11 років не може уточнити, про кого, крім українців, говориться. За таких умов навіть матеріально достатньо підкріплені й щирі за метою заходи, скеровані на реалізацію змісту статті 11 Конституції України, не можуть дати потрібного ефекту.

Приміром, за нормального функціонування національних ЗМІ ця інституція здатна виконувати велетенську і результативну роботу, наприклад, зі зміцнення та розширення сфери використання рідної мови, розвитку культури й духовності, збереження традицій. Дяка Держкомнацу, який у рамках державної політики і вельми обмежених матеріальних ресурсів четвертий рік за рахунок місцевого бюджету підтримує дві газети національних меншин — «Кирим» і «Яни донья». Але до ІІ світової війни на півострові мовою корінного народу виходило дві щоденні й вісім щотижневих загальнокримських видань. Ця підтримка сьогодні є, а завтра може й не бути.

Сумно й те, що місцева влада на півострові (вочевидь, з огляду на те, що центр ніяк не може визначитися з кримськими татарами) проводить у гуманітарній сфері свою, вельми зрівняльну, політику. Останнім часом вона (під гаслом «Моя Родина — русский язык!») особливо переймається чомусь лише «гнаною в Україні російською мовою», надання їй статусу другої державної, а лідери проросійських організацій щодня зухваліше говорять: «Усе попереду — й розмова про повернення Криму Росії». Насправді ми бачимо українізацію не як брутальну спробу змусити росіян розмовляти українською, а делікатну — повернути українців до рідної мови. Бачимо, що українці її помітно втрачають не лише на півострові. Зокрема, й через це в середовищі кримських татар та інших автохтонів зростає ідея кримської татарської національної автономії (яку не лише на півострові багато хто заходився перетворювати на страшилку). Однак кримці саме в ній бачать гарантію збереження своєї національної мови, культури, духовності й ідентичності. Не до політичного жиру, бути б етнічно живими. Кримській владі належить зробити все, щоб люди повірили: кожна із 161 статті Конституції — найнадійніший інструмент захисту їхніх інтересів.

Крим.