Чи можна стверджувати, що нинішню політичну кризу спричинили політична реформа, зміни до Конституції, які набули чинності з 2007 року? Може, варто було взагалі не змінювати Основний Закон, адже тепер говорять про потребу нових і нових змін? Як часто взагалі можна змінювати Конституцію? Над цими запитаннями розмірковують відомі політики.

Адам МАРТИНЮК, Перший заступник Голови Верховної Ради України:

— За великим рахунком, можна погодитися з тезою, що криза викликана змінами до Конституції. Але я в ці слова вкладаю дещо інший зміст. На моє глибоке переконання, нинішня криза спричинена тим, що ми допустили стратегічну помилку при прийнятті змін до Конституції. Приймаючи в грудні 2004 року зміни до Основного Закону, застерігши, що вони вступають у дію з 1 січня 2005 року, за виключенням перерозподілу повноважень, які набули чинності після парламентських виборів у березні 2006 року. Тоді як у всьому цивілізованому світі, коли приймають серйозні зміни до Конституції, одразу проводять дострокові вибори під нову, змінену Конституцію. Треба було не розтягувати повноваження Президента до квітня—травня 2006 року, а одразу запровадити нові повноваження з 1 січня 2005 року. І тоді кандидати на посаду Президента знали б, на що вони ідуть. А відтак на півтора роки дали Президентові необмежену владу, а потім почали її забирати. Поза всяким сумнівом, це найголовніша причина, чому сталося те, що зараз переживаємо.

В одну з ночей переговорів я запитав одну людину з оточення Президента (не говоритиму, кого саме): скажіть, будь ласка, а якби була б помаранчева чи так звана демократична коаліція, і до тієї коаліції перейшла б половина Партії регіонів, чи ваш гарант Конституції і ви, хто пишете йому укази, говорили б про потребу розпуску Верховної Ради, що коаліція формується з порушенням Конституції? Мабуть, розумієте, яка була відповідь. Ніякої відповіді, а мовчання — знак згоди. Ніхто тоді б, звичайно, Верховну Раду не розпускав. Найголовніша причина кризи полягає в тому, що команда Президента не вдоволена тими повноваженнями, які в неї залишилися після змін до Конституції. Щодо того, чи треба часто змінювати Конституцію, — ні, та ще раз ні. Стабільність державного управління полягає у стабільності Конституції, і що менше будемо до неї повертатися, то стабільніша буде ситуація. Не виключаю також, що дострокові вибори задумано не тільки задля виборів, а й для іншого: одночасно провести референдум стосовно Конституції. Неважко здогадатися, які питання буде на нього винесено: їхня суть зводиться до такого — поверніть мені те, чого дуже хочеться.

Геннадій УДОВЕНКО, народний депутат України третього, четвертого і п’ятого скликань, у 1996 році (рік ухвалення Конституції) перебував на посаді міністра закордонних справ:

— Ще за часів Леоніда Кучми, коли я був головою Комітету Верховної Ради з питань прав людини, я критикував його за спроби вносити зміни до Конституції, говорив, що ми не навчилися жити за Конституцією 1996 року, а тепер у багатьох руки сверблять її змінити. Ще не минуло 10 років від ухвалення Конституції, як ми розпочали вносити до неї дуже істотні зміни — перехід від однієї форми державного устрою до іншої. Для будь-якого суспільства потрібна стабільність, треба було жити за цією Конституцією і керуватися нею хоча б 20—25 років, щоб люди повірили в якусь сталість. А ми сьогодні не керуємося ані Конституцією, ані законами. Тобто те, що свого часу Україна, як держава, проголосила верховенство права, порушено. І порушниками є обидві сторони. Зараз багато хто пропонує нові зміни до Конституції, а головного носія влади — народ — ніхто не запитує, чи він готовий до таких змін. Сьогодні доля народу вирішується купкою лідерів, а не самим народом. На жаль, наша держава розвивається кризовим шляхом, бо в нас не сформована українська політична нація, немає української політичної еліти, яка відстоювала б інтереси власної держави, тому покладаю великі сподівання на молодь, на створення української антиеліти, яка протистояла б сьогоднішній, і для цього є час. Я зараз роблю багато вирізок із газет про Конституцію. Скажімо, про те, як об закон і Конституцію «дружньо витерла ноги політична еліта України, яка заграла в кризу». Чи можуть міркування політичної доцільності замінити правові імперативи? Треба дотримуватися духу Конституції та букви закону — ось у чому біда нашого суспільства. А маємо абсолютне ігнорування і Конституції, і законів. Це біда, хвороба, яку треба лікувати.

Василь КИСЕЛЬОВ, народний депутат України, заступник керівника фракції Партії регіонів:

— Треба брати приклад із тих країн, у яких демократія уже розвивається 300 років, де, прийнявши один раз Конституцію, не змінюють її сотні років. Саме жага Президента України до безмежної влади і спонукала парламентську та конституційну кризу, бо він переконаний, що політична реформа забрала у нього частину повноважень. Хоча за такими правилами живе увесь світ. Політичну реформу треба продовжити, наділивши органи місцевого самоврядування відповідними повноваженнями, щоб не в центрі вирішувалася доля регіону, а щоб регіони, виходячи зі своїх можливостей, вирішували самі свою долю і не сиділи на шиї у державі. Президент розпочав антидержавний переворот, переслідуючи одну мету: підібрати під себе максимально диктаторські повноваження. Таких повноважень не було в Кучми, тим більше не було у Кравчука. Таких указів в історії України не видавав іще ніхто. Так, наша Конституція ще недолуга і недосконала. І її треба вдало виписати один раз і врахувати все. Обов’язково виписати права, повноваження і відповідальність органів місцевого самоврядування. А коли буде створено базу Конституції, тоді треба зупинитися. Основний Закон шарпати щороку не можна.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, народний депутат України першого, другого, четвертого і п’ятого скликань:

— Розпочну з останнього. Конституцію бажано не змінювати якомога довше. Коли створювалася Конституція, її творили великим колективом розумних людей, і в ній не могло бути великих дурниць. З другого боку, Конституція завжди віддзеркалює співвідношення політичних сил, яке часто змінюється. І для того, щоб не було дуже легко змінювати Конституцію, і встановлено норму, що це можна зробити лише двома третинами голосів депутатів. Не згоден із твердженням, що нинішня політична криза викликана Конституцією. У 2004 році було ухвалено зміни, які змінювали форму правління на парламентсько-президентську, але це не причина кризи, а лише та юридична обставина, яка дала можливість вибухнути політичній кризі. Причина кризи в іншому. Національна свідомість українського народу дуже низька і змінюється дуже поступово у бік зміцнення державності. Кожен рік існування незалежної України розширює політичну та соціальну базу української державності. Проте Україна наскрізь просякнута московською агентурою, у нас дуже сильна «п’ята колона», представниками якої є Партія регіонів, комуністи та соціалісти, котрі перебувають в опозиції до держави. Ця «п’ята колона» діяла в Україні весь час, щоб повернути нашу державу під владу Москви. І ця «п’ята колона» скористалася суперечками про повноту влади Президента і парламенту, які були спричинені конституційною реформою, прагнучи повернути владу назад до минулого. Вони сформували в парламенті з меншості більшість, перекупили депутатів, відчули себе в силі, думали, що швидко доростуть до 300, тобто чітко бачимо план руйнації Української Держави. Їхня мета зрозуміла — створити єдиний економічний простір із Росією, що є втратою економічного суверенітету, другий етап — надати російській мові статус державної офіційної мови, далі — ліквідація інституту президентства. Таким чином, суть політичної кризи в тому, що проросійські сили скористалися конституційною реформою для реалізації своїх антидержавних планів.

Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України третього та четвертого скликань, виконавчий секретар громадсько-політичного об’єднання «Український форум»:

— Не можу погодитися з думкою, що саме Конституція чи внесення змін до неї спровокували нинішню політичну кризу. Оскільки Україна проголосила курс на впровадження у своє політичне життя кращих світових зразків, то це був цілком логічний крок — перехід від президентсько-парламентської моделі до парламентсько-президентської. Це було необхідно ще й тому, що в Україні главу держави було наділено надзвичайно великими повноваженнями, такими, яких немає в президентів, скажімо, США, Французької Республіки, де діє президентська модель. Плюс особисті якості людей, котрі перебували на цій високій посаді, й усе це вносило в суспільство дух протистояння. У внесених змінах до Конституції були моменти, які є українським «ноу-хау», чого немає і не може бути у жодній іншій країні. Наприклад, дуалістична структура уряду: коли частина призначається за поданням Президента, частина — уряду та коаліції, що внесло певні ускладнення. Але за доброї волі та толерантного відповідального ставлення, якби на перший план ставилися б інтереси держави, народу, суспільства, кризи можна було б уникнути. Але її уникнути, на жаль, не вдалося.

Я є прихильником того, що Конституція — це настільки відповідальний державний документ, що він повинен бути максимально стабільним. І лише в разі крайньої потреби можна вносити зміни. Приклад США є найяскравішим — він свідчить про те, що стабільність Конституції є стабільністю в державі. Але Україна досі перебуває у перехідному стані, дуже непросто створювалася Конституція, її прийняли тільки на п’ятому році проголошення незалежності. Будь-яка Конституція є результатом співвідношення політичних сил, а оскільки в Україні це співвідношення змінювалося, то не могло не постати питання про внесення до неї змін. І в цьому немає нічого незвичайного, Конституцію підкорегувати потрібно, врегулювати низку проблем. Зокрема, внести низку доповнень із наголосом на гарантіях прав і свобод людини та громадянина, корективи у функціонування судової системи.