Беремо відповідальність за країну

— Розпочнемо розмову від того моменту, коли було утворено «групу 239». Ви її очолили. Це була ваша ініціатива чи ЦК Компартії України?

— Почнемо з того, що «групи 239» у парламенті не було. Були депутати, згодні взяти на себе відповідальність за діяльність парламенту після того, як так звана Народна рада заявила, що вона цього робити не буде. Я запитав колег: хто хоче взяти на себе відповідальність? Написав текст заяви про необхідність об’єднатися в групу, і звернувся з цією пропозицією до представників територіальних делегацій (парламент тоді будувався не за фракційним принципом, а за територіальною ознакою).

Уже наступного дня в цій групі було понад 220 депутатів. На засіданні за участю представників усіх областей, крім, якщо не помиляюся, львів’ян, я сподівався, що хтось із досвідчених політиків виявить бажання очолити нове утворення. Але, як уже переконувався не один раз, відповідає завжди той, хто проявляє ініціативу. Довелося очолити мені... Мушу сказати, що ЦК Компартії України жодного разу не розглядав це питання по суті. Інша річ, що ЦК хотів прискорити формування такого об’єднання. Очевидно, тоді з оргвідділу ЦК надійшов лист обкомам партії з орієнтацією простимулювати організаційно завершення формування групи. В цей час у телеграмі згадувалася цифра 239. А загалом у більшість увійшло 308 депутатів.

Ми виходили з того, що беремо на себе відповідальність за роботу парламенту. І це був, безперечно, позитив. Засідання групи відбувалися регулярно. Так тривало менше року: приблизно до кінця серпня 1991 року. Після того, коли Президія Верховної Ради незаконно заборонила Компартію України... Я був присутній на цьому засіданні Президії.

— Здається, тоді йшлося про призупинення діяльності...

— Так, спочатку про призупинення. Але потім заборонили. То був інший період — тоді керівники груп не шанувались як структурні підрозділи Верховної Ради. Проте я «пробився» на це засідання і нагадав Л. Кравчуку: Конституція передбачає, що всі рішення Президії затверджуються Верховною Радою. Він пообіцяв, що це затвердження обов’язково відбудеться на наступному пленарному засіданні.

Я дві години стояв біля першого мікрофона, щоб добитися слова нагадати Голові про необхідність включити це питання до порядку денного. Врешті добився, але на підтримку моєї пропозиції проголосували близько 90 депутатів.

Після цього зібрав представників областей у більшості і сказав: «Якщо ми не розуміємо необхідність обстоювання інтересів депутатів парламенту, інтересів однопартійців, тоді треба припиняти діяльність групи. Я оголошую про її розпуск». А на трибуні сесійного залу сказав, що група розпущена і було б правильно, якби Народна рада зробила так само. Нічого не перебільшую, нічого не прикрашаю. Деталі можна подивитися в стенограмі.

Було прикро, що, незважаючи на присутність у парламенті більш ніж двадцяти перших секретарів обкомів партії, секретарів та завідувачів відділів ЦК, за партію не було кому боротися. І це найбільше дивувало і обурювало. Тоді, ще до 24 серпня, виступаючи у парламенті, я сказав, що нам треба захистити порядних людей від шельмування, дистанціюватися від ЦК Компартії у Москві. Якщо ж Центральний комітет не робитиме таких кроків, то я беру на себе зобов’язання розпочати формування нової партії. У вересні був створений оргкомітет, а вже через місяць, 26 жовтня, ми провели установчий з’їзд Соціалістичної партії України.

Комуністична партія України (до 1952 року — Комуністична партія (більшовиків) України) — частина КПРС, що об’єднувала осередки останньої в межах України. КП(б) У було утворено 18—20 квітня 1918 року у Таганрозі на нараді представників більшовицьких організацій України. Після путчу ГКЧП 23 серпня 1991 року президент Росії Борис Єльцин підписав Указ про призупинення діяльності Компартії РСФСР та оголосив про розпуск ЦК КПРС. 24 серпня президент СРСР Михайло Горбачов виступив по центральному телебаченню із заявою про складання повноважень Генерального секретаря ЦК КПРС та припинення діяльності партії «в інтересах рядових комуністів».

Аналогічні рішення було прийнято і в союзних республіках. Зокрема, в Україні 26 серпня Президія Верховної Ради України видала Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України»: «У зв’язку з наявністю матеріалів, що свідчать про участь органів Компартії України в державному перевороті 19—21 серпня 1991 року, з метою забезпечення умов розслідування справи і стабілізації суспільно-політичної ситуації, керуючись частиною другою статті 7 Конституції Української РСР, Президія Верховної Ради України постановляє: припинити діяльність Компартії України до остаточного розслідування обставин, пов’язаних з державним переворотом 19—21 серпня 1991 року».

30 серпня Президія Верховної Ради України видала інший указ: «Про заборону діяльності Компартії України». «Розглянувши висновки Тимчасової комісії Президії ВР України з перевірки діяльності на території України посадових осіб органів влади, управління, громадських об’єднань і організацій у зв’язку з державним переворотом 19—21 серпня 1991 року, відповідно до яких керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самим сприяло його здійсненню на території України, Президія Верховної Ради України постановляє: 1. Відповідно до частини другої статті 7 і керуючись пунктом 6 статті 106 Конституції України, заборонити діяльність Компартії України». 20 грудня Верховна Рада прийняла Закон України «Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність».

— Події 19 серпня 1991 року? Як ви дізналися про утворення ГКЧП?

— 19 серпня вранці, звично слухаючи ранкові новини, відчув, що діється «щось не те». У мене була відпустка, але я перебував у Києві. Пішов до парламенту. Багато депутатів були налякані. Активісти Народної ради знову почали носити депутатські значки (червоно-сині прапорці). Того ж дня я написав проект заяви ЦК Компартії України з оцінкою ситуації, зазначивши в обгрунтуванні, що до так званого перевороту причетний М. Горбачов, що треба дистанціюватися від авантюр, «царських ігор» і самостійно вирішувати долю політичної організації та держави. Це підтверджено документально.

Вранці 20 серпня в ЦК я віддав проект заяви першому секретареві ЦК С. Гуренку (він теж був депутатом від Київщини) у присутності другого секретаря ЦК. Заяву вони прийняли, пообіцяли, що на її основі зроблять документ від партії. Але тільки у другій половині наступного дня з’явилася абсолютно «беззуба» заява, яка не захистила мільйони порядних людей від шельмування. Згодом, коли я вже був Головою Верховної Ради, нам вдалося в законі про Конституційний Суд записати норму, яка дозволяла брати до розгляду і попередні постанови Президії Верховної Ради. Компартія відновилася у 1993 році, а Постанову Президії Верховної Ради визнали незаконною уже після створення Конституційного Суду.

— Олександре Олександровичу, якщо постанова про зупинення діяльності Компартії України не є законною, то чи має право Компартія зараз вимагати повернення її майна?

— Це інше питання, яке треба було вирішувати значно раніше. Компартія України, заявляючи про відновлення свого юридичного статусу, тоді ж заявила, що не претендує на майно. Це зробили, щоб не виникало підозр, ніби вона дбає про якісь меркантильні інтереси... І ще тривалий час експлуатувалася теза, що Компартію заборонили через позицію соціалістів, зокрема Мороза. Про те, що КПРС розпустив Указом Президент СРСР М. Горбачов, ніби забули. Було зроблено кроки, які виходили за межі правового поля.

Соціалістичну партію, до речі, створювали не як резерв Комуністичної партії. Це з самого початку була партія нового типу. Правда і те, що першою заявою соціалістів була заява про незаконність заборони Комуністичної партії України.

Вибори 1994 року були найдемократичніші

— Олександре Олександровичу, з вашої точки зору, чому Верховна Рада України до 1996 року так і не змогла прийняти Конституцію нашої держави. Адже фахівці в галузі права вважають, що тодішній проект Основного Закону був набагато кращий?

— Той проект не був набагато кращий. Він був подібний. Над ним серйозно працювали, у тому числі провідні науковці, такі як перший Голова Конституційного Суду Леонід Петрович Юзьков. Однак у документ було привнесено чимало стереотипів з радянської Конституції. А стереотипно реагувало на Основний Закон і суспільство. Себто ніяк не реагувало. Соціологічне опитування з’ясувало, що проект Конституції читали приблизно 4 відсотки депутатів місцевих рад. Тобто ніхто не цікавився ним детально, традиції інертності в суспільному житті, властиві однопартійній адміністративній системі, вкорінилися настільки, що люди навіть не відчували потреби прочитати, що ж пропонується в Основному Законі. Авторитарна система з великим запізненням сприймала демократичні засади. І це опитування, а також перебіг обговорення Конституції засвідчили: готовності приймати Конституцію немає. Хоча, якби Президент і Голова парламенту на той час були більш наполегливими... Ці реалії й обумовили необхідність зробити паузу.

У 1993 році почали наростати деструктивні моменти в економіці, яка ще працювала за плановою системою, а система зламалася, почали з’являтися перебої у роботі то однієї, то іншої галузі. Після появи умовних кордонів з Росією, іншими колишніми радянськими республіками почали розриватися технологічні, кооперативні зв’язки. Виникли колосальні диспропорції, найбільше у вугільній галузі, величезні заборгованості у заробітній платі. Потім недосконалі спроби вийти з рубльової зони, введення купонів... І так одне до одного... Очевидно, в той час до Конституції просто «руки не доходили». І ми змогли повернутися до неї тільки після обрання парламенту другого скликання.

Цьому передувало прийняття Президентом і парламентом рішення про дострокове проведення виборів, щоб вийти з політичної колізії і зняти напругу у суспільстві. Зверніть увагу: одночасні дострокові вибори і Президента, і парламенту.

— Як відбувався процес обрання Голови Верховної Ради? Були серйозні колізії, конкуренти...

— Не сказав би, що були серйозні конкуренти. Леонід Кравчук, будучи Президентом, зробив одну з найбільших своїх помилок: напередодні виборів до парламенту він повів агітацію про непотрібність обрання Верховної Ради. Почав блокувати виборчий процес. Але суспільство це не сприйняло, і парламент було обрано: 340 депутатів, відповідно до Регламенту, отримали можливість формувати керівні структури Верховної Ради. Ще треба відзначити, що вибори 1994 року були одними з найдемократичніших. Стару систему вже ліквідували, а нової ще не було. А Л. Кравчук, треба віддати йому належне, не вдавався до адмінресурсу. Це були справедливі вибори, незважаючи на те, що решта депутатів не відразу були обраними. Остаточно парламент так і не зібрав 450 депутатів.

Про конкурентів... На той час парламент ще не був достатньо структурований. Тільки-но відновили Компартію, комуністи ще не могли претендувати на посаду Голови. А я на той час був одним з найбільш відомих депутатів, бо ніколи не ховався за спинами інших. Моя кандидатура була, очевидно, найкомпроміснішою, її найперше підтримували соціалісти і комуністи. З іншими вели консультації. Не так, як тепер — ніхто не ходив на Банкову. Депутати спілкувалися поміж собою, обговорювали претендентів. В результаті мене обрали Головою, здається, 174 голосами.

Ще один момент: група Міжрегіональний блок реформ (прообраз Партії регіонів), куди входив Леонід Кучма і ще 16 депутатів, гарантували, що підтримають мою кандидатуру. Але всі проголосували за О. Карпова. Тому, коли мені пізніше докоряли, мовляв, Кучма тебе підтримав, а ти його ні, я відповідав, що перед Кучмою жодних зобов’язань не маю.

Щодо заступників пропозицій було багато, але в основному вони були партійно-територіальні. Партія селян пропонувала Олександра Ткаченка. Міжрегіональна група — Олега Дьоміна. Називалися й інші кандидатури. І оскільки ми розуміли необхідність знаходження 170 голосів і що по одному ніхто не пройде (та й часу не вистачило б), домовилися ставити на голосування разом кандидатури першого заступника і заступника. Було приблизно шість—сім варіантів таких пар. І по одній комбінації (Ткаченко і Дьомін) голоси зійшлися. Це засмутило рухівців, їм чомусь здавалося, що їх «обкрутили». Але справа в тому, що рухівців у цьому парламенті було менше, ніж у попередньому. Ті, хто агітував за дострокові вибори, переконалися, що я був правий, помилилися.

Мені подобався другий склад парламенту, він не був залежним від фінансових та владних кіл. Залежність з’явилася після обрання Президентом Леоніда Кучми і його намагання створити авторитарну модель управління. У цьому прагненні він спирався значною мірою на тих, хто сьогодні називає себе національно-демократичними силами. Авторитаризм творився їхніми руками.

Ідея Конституційного договору стала альтернативою розпуску парламенту, бо ризик розпуску був. Кучма прийшов, як новий Президент, на хвилі народної підтримки... Мало хто звернув увагу, що першим його кроком було підпорядкування собі всенародно обраних голів рад як голів адміністрацій (за їх згодою, треба сказати). Наступним кроком стало привласнення права Президента їх звільняти, що взагалі нонсенс: людей обирають на прямих виборах, а Президент їх одноосібно звільняє.

Коли Л. Кучма звернувся до Верховної Ради з приводу підготовки Конституції, йому ще довіряли як Президенту. Створили комісію. Хоча одразу стало зрозуміло, що перевагу в цій комісії матиме глава держави. Бо залежні від нього люди були і в парламенті (більшість), і в уряді. То була складна робота, однак нам вдалося багато чого виправити у змісті Конституційного договору (коли 240 депутатів підписали текст договору, котрий діяв до введення Конституції, як Голова Верховної Ради я був змушений підписати цей документ. А фракція соціалістів, яку на той час уже було створено, цей документ не підписала. Правда, була в ньому одна хороша стаття: протягом року підготувати і прийняти Конституцію. Отже, з’явився стимул, щоб звільнитися від адміністративного зашморгу, яким був Конституційний договір).

Я намагався, щоб Конституцію прийняли в річницю схвалення Декларації про незалежність України

— Над Конституцією робота була дуже непростою. Ми з Кучмою були співголовами конституційної комісії. Проте з’ясувалося, що група від Президента працює над окремим, іншим текстом Конституції. Парламент у березні «відкинув» цей проект. В адміністрації з’явилася ідея прийняти текст Конституції простою більшістю і винести його на референдум, якщо Верховна Рада не зможе прийняти її 300 голосами. Розгорнулася негативна інформаційна кампанія, нав’язувалась думка, що парламент ніколи не ухвалить Основний Закон.

І ще. Тоді фракція комуністів була досить велика — близько 120 депутатів. А для того, щоб вона не впливала на процес підготовки Конституції, представників Компартії не допускали до робочої комісії. Таку лінію вели Президент і «патріоти» у парламенті. Комуністи на той час уже внесли новий варіант тексту Конституції, наближений до того, що було прийнято остаточно. Довелося півтора місяця боротися за те, щоб Верховна Рада проголосувала за включення до робочої групи представників комуністичної фракції. Це нарешті вийшло на початку травня. Тоді лише стало можливо приступити до роботи по суті. Для себе я сказав: «Усе. Тепер парламент прийме Конституцію».

І от 26 числа телефоную до Леоніда Кучми: «Треба зустрітися». — «Ну, будь ласка». Приїхав, кажу: «Що за референдум? Ми вже прийняли 47 статей... Через два тижні буде готова Конституція». — «Добре, — каже. — Я зараз лечу до Варшави. Коли повернуся, тоді ми порадимося, як будемо діяти». Він полетів, а по телевізору дали його звернення до народу.

Вранці я зібрав засідання керівників фракцій і груп і запитав тих, хто бігав весь час на вулицю Банкову по поради: «Ну то що, добігалися? То який текст виноситься на референдум? (А виносили відкинутий, диктаторський варіант). Ми тепер у процесі прийняття Конституції. В кого є сумніви, що наш документ багато прогресивніший?» Ні в кого. «Якщо так, то давайте зараз розіб’ємося на групи, підготуємо блоки: державне управління, питання власності, символіка... І потім, коли знайдемо компроміси в дискусійних питаннях, починаємо працювати в сесійному режимі, приймати відповідні рішення. Немає заперечень? Немає. І є пропозиція працювати безперервно. Немає заперечень?» Також немає. На мою пропозицію парламент проголосував за безперервну роботу. Після чого розчарований В’ячеслав Максимович (Чорновіл) підходить до мене: «То що, парламент працюватиме без перерви? Боже мій, що робити?»

Закони про вибори, про Конституційний Суд та інші органічні конституційні законодавчі акти ухвалювали восени 1996 року. Кожен з них обмежував повноваження Президента у порівнянні з Конституційним договором, що, звичайно, йому не подобалося. Леонід Кучма теж активно займався «указотворчістю» після того строку, який за перехідними положеннями дозволяв видавати такі укази.

Пригадую, як Кучма видавав близько 700 указів про призначення суддів і з деяких інших питань однією датою — до того строку, поки за Перехідними положеннями він мав право видавати такі укази.

У мене були дуже непрості стосунки з Кучмою саме через його ставлення до дотримання закону, до засобів організації влади. Але він не дозволяв собі робити з Конституцією те, що сьогодні робить нинішній Президент. Це незрівнянні речі.

Впровадження гривні було звичайною деномінацією

— Коли ви очолювали Верховну Раду, було введено гривню. Скажіть, будь ласка, як цей процес відбувався? Її запроваджували, коли уряд очолював Лазаренко, а Нацбанк — Ющенко.

— Гривню вводив банк, а не Лазаренко. Введення гривні — це елементарна деномінація. І жодних новацій при цьому не було. Не були запроваджені і заходи для реальної стабілізації української грошової одиниці. До речі, і досі врегулювання її вартості здійснюється адміністративним шляхом. Курс не відповідає реальній вартості ані гривні, ані, до речі, долара. За доларом у нашій (і не тільки) грошовій зоні ніякий еквівалент не стоїть. Це ризик для світової фінансової системи.

— 1995 рік. Україна стала членом Ради Європи. Вже дванадцятий рік щодо нашої країни здійснюється моніторинг. З чим це пов’язано, і як ви ставитеся до думки, що в ПАРЄ існують подвійні стандарти до різних країн її членів?

— Не став би говорити про подвійні стандарти. Пригадую, скільки зусиль довелося докласти до вступу України до Ради Європи у вересні 1995 року. Ми взяли на себе зобов’язання наблизити демократичний устрій України до європейських стандартів, і робили це послідовно.

Не бачу жодних проблем у тому, що моніторинг не знято досі. На те є підстави. Зустрічаючись із президентом ПАРЄ Рене ван дер Лінденом (двічі зустрічався з ним в Україні, двічі — за кордоном), я говорив, що ми не ставимо сьогодні за мету зняття моніторингу. Не це важливо. Яка різниця, здійснюється моніторинг чи ні? Загалом організація державного управління і засади демократії в Україні формально відповідають європейським принципам. Проте якщо є утиски преси, треба, щоб про них говорили. І саме ця обставина не давала можливості зняти моніторинг, особливо наприкінці 2004 року, коли були «темники» і все те, що з ними пов’язано. Сьогодні, до речі, у цьому плані мало що змінилося. Хіба може Рада Європи не помічати сьогоднішнє блокування судової системи? Хіба вона не бачить, як чиниться тиск на Конституційний Суд, як блокується робота судів загальної юрисдикції, робота прокуратури? Все це очевидні речі. Тому треба не заявляти про подвійні стандарти, а робити так, щоб з’явилися реальні підстави для зняття моніторингу.

Наталя ФІЛІПЧУК, Володимир КОРОЛЮК, Анатолій ГОРЛОВ.

(Далі буде).