«Коли справедливість щезає, то не залишається нічого, що могло б надати цінність життю людей».

Іммануїл КАНТ.

Подібну історію вигадати неможливо. Але, як з’ясовується, життя викидає такі фортелі, що можна тільки дивуватися. Точніше, не життя, а конкретні люди.

«Соломонове» рішення

До мене звернулися колишні працівники відкритого акціонерного товариства «Київський річковий порт». Вони розповіли, що уклали угоди з підприємством про інвестування добудови житлового будинку. А коли будинок здали в експлуатацію, з їхніх слів, захотіли доплати за квартири. Зрозуміло, майбутні власники житла не могли погодитися з цим і подали позов до Подільського місцевого суду з проханням визнати право їхньої власності. Справи розглядав і приймав до провадження О. Васильченко. І спершу суд наклав арешт на спірну житлову площу.

А далі почали відбуватися незрозумілі для них події. З 24 березня 2005 року справа переходить до судді Ю. Зарицької. А невдовзі у цьому суді з’являється позов «Соломон інвест» до майбутніх новоселів і ВАТ «Київський річковий порт». У ньому йшлося про те, щоб розірвати укладені ними угоди про фінансування добудови житла і невизнання права власності.

Вгадайте, на чию користь вона прийняла рішення? Передусім задовольнила позов. Але частково. Окрім цього, визнала недійсними інвестиційні договори, укладені між ВАТ «Київський річковий порт» і працівниками ВАТ. Чому?

Договір має виконуватися

Розповідати про перипетії спору в Подільському суді не варто. Краще звернутися до апеляційної скарги на рішення судді Ю. Зарицької. Зокрема, невдахи-новосели звернули увагу на те, що суд відмовив у клопотанні залучити до справи договору №6 підряду на добудову незавершеного будівництва багатоповерхового будинку, щоб встановити затрати, яких зазнав замовник, тобто ВАТ «Київський річковий порт». Окрім того, суддя Ю. Зарицька не звернула увагу на те, що «Соломон інвест» не є власником об’єкта, а ВАТ «Київський річковий порт» має «право на отримання компенсації у вигляді належної долі житла за понесені ним фактично витрати». А ще на ту обставину, що угода між «Соломон інвест» і ВАТ передбачає «отримання портом за собівартістю житла та нежитлових приміщень».

Варто було звернути увагу і на те, що договір передбачав: з боку інвестора у 50-денний термін після укладання угоди узгодити з ВАТ розподіл обсягів житла і нежитлових приміщень. Чотири рази акціонерне товариство зверталося з листами про узгодження розподілу обсягів, але відповіддю було мовчання. Саме тому порт не міг виконати і своє зобов’язання — у 60-денний термін узгодити перелік квартир та вбудованих приміщень, що передаються «Соломон інвест».

І таких «дрібниць», на які не звернула увагу суддя Ю. Зарицька, в апеляційній скарзі налічується чимало. Не дивно, що колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Києва не тільки скасувала рішення Подільського районного суду, а й ухвалила нове. Колегія захистила права новоселів і відмовила у задоволенні позову товариству з обмеженою відповідальністю «Соломон інвест».

Щасливий кінець? Якби не так. Але перш ніж розповідати далі про пригоди своїх співрозмовників, перекажу зміст двох листів.

Інформація для роздумів

27 січня 2006 року тодішній голова Комітету Верховної Ради з питань правової політики, а нині голова Верховного Суду Василь Онопенко звернувся з листом до голови Ради суддів Петра Пилипчука. Він, зокрема, просив «перевірити... факти» за скаргою про неправомірні дії судді Подільського суду Ю. Зарицької під час розгляду цивільної справи про визнання переважного права на об’єкт інвестиції, примусове розірвання договорів інвестування.., яка порушує процесуальні права сторін та строки розгляду справи. «А в разі їх підтвердження, виявлення ознак дисциплінарного проступку, ініціювати питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді».

Дещо раніше — 18 січня того самого року — свій лист Генеральному прокурору Олександру Медведьку надіслав голова Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Володимир Стретович. Він просив також організувати «перевірку викладених фактів, вжити заходів для захисту прав заявників та вирішити питання».

Якою була реакція обох адресатів нам, на жаль, поки що невідомо.

Шосте коло

Зрозуміло, програвати не хочеться нікому. Не дивно, що «Соломон інвест» направив касаційну скаргу до Верховного Суду. Суддя-доповідач М. Балюк 5 лютого поточного року виніс ухвалу. Він, зокрема, констатував: «Оскільки оскаржуване рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а викладені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують та не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, у відкритті касаційного провадження слід відмовити». Що й було зроблено на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 Цивільно-процесуального кодексу України.

І тоді починається найцікавіше. Той, хто виграв справу, а конкретно ВАТ «Київський річковий порт», подає свою касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Києва. Наголошую: не «Соломон інвест», як позивач, що програв справу, а відповідач, який її виграв! І знову суддя-доповідач М. Балюк відмовляється відкрити касаційну скаргу. Чому? Читай обгрунтування вище.

Однак на його адресу надходить чергова касаційна скарга. І знову від ВАТ «Київський річковий порт». Цього разу 20 травня, але чомусь 2007 року, суддя М. Балюк ухвалює поновити ВАТ «Київський річковий порт» строк на касаційне оскарження рішення апеляційного суду Києва від 10 листопада 2006 року. Відкрити касаційне провадження в справі. Витребувати із Подільського суду Києва вказану справу.»

Які ж такі нові обставини з’явилися у справі, що змусили суддю М. Балюка змінити свої попередні рішення всупереч п.4 ч.3 ст.328 ЦПК України? На це запитання відповісти важко. Тим паче що «Соломон інвест» ніколи не був повним власником будинку. Понад те, у договорі інвестування чітко визначається, що «порт отримує за собівартістю житло та нежитлові приміщення в розмірі...», «Інвестор отримує за собівартістю весь обсяг житла та нежитлових приміщень, за винятком площ, вказаних у п.6.1.1».

Тобто «Соломон інвест» уже не може претендувати на спірну площу. Окрім цього, вище ми зазначали, що інвестор не поспішав узгоджувати обсяги житла і нежитлових приміщень. Однак автор касаційної скарги спростовує це, вважаючи чомусь, що цей пункт договору не є обов’язковим. Хоча ще древні римляни вважали: договори мають виконуватися.

З другого боку, «Соломон інвест», уклавши угоду з ВАТ «Київський річковий порт» 4 червня 2003 року, уже 27 серпня того ж року підписує договір з товариством з обмеженою відповідальністю «Стройторг» на інвестування будівництва 2-ї та 3-ї секції у тому-таки будинку по вулиці Юрківській. Понад те, 14 липня 2005 року ці дві організації підписали акт прийому-передачі квартир. Виникає запитання: як це можна було зробити, якщо не були погоджені ані обсяги житла і нежитлових приміщень, ані перелік квартир, які передаються «Соломон інвесту»? А, може, вони були погоджені і узгоджені? Невже недаремно ВАТ «Київський річковий порт» захищає інтереси позивача до себе?