Сьогодні дуже популярно відвідувати театри, оперу та кінотеатри. Багато хто з глядачів вчиться на помилках, з якими зіштовхуються на сцені герої, а іншим просто подобається спостерігати за дією!

В моєму університеті є уроки театрального мистецтва і є одна театральна група, за якою ми слідкуємо вже півроку. Усі юнаки та дівчата — студенти Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого. Для них це був останній рік навчання, тому ми спостерігали за майже професіоналами, за людьми, які у найближчому майбутньому обов’язково стануть майстрами своєї справи.

Особисто я бачила три п’єси у виконанні цієї групи: «Звичайнісінька історія», «Одна «пара» + урок» та «Я не кажу Ні». І остання мене вразила найбільше.

«Я не кажу Ні» — це історія п’ятьох різних доль. У кожного героя — абсолютно різні життєві погляди, але всі вони прагнули бути щасливими та мати поряд кохану людину. Події відбуваються в Італії, і тому життєві перешкоди героїв неймовірно захоплююче переплітаються з усією романтикою та пристрастю цієї країни.

Нещодавно мені пощастило спілкуватися з одним із членів цієї групи Іваном ДОАНОМ. І він залюбки відповів на мої питання.

— Іване, чому для вистави ви обрали саме Італію? Чи були ви у цій країні?

— Ми з групою були не лише в Італії. Але коли постало питання, яку країну обрати для нашої вистави, то всі одноголосно проголосували за пристрасть, романтику та чарівність «чобітка».

— Ти лише чотири роки поглинаєш ази акторської майстерності. А чи є вже ролі, які тобі подобається грати?

— Важко вказати на якийсь конкретний образ, проте що роль більш віддалена від мене самого, то краще. Приміром, у нашій виставі «Звичайнісінькі історії» я грав собаку. Цікаво вийшло. І грати неважко. Потрібно було знайти простонародність, «оживити» тварину, перетворити частково на людину. Виходило, звичайно, не одразу, але з кожною репетицією я грав дедалі краще!

— Хто вам обирає ролі?

— Наш педагог. Йому збоку, як то кажуть, краще видно, кому який характер підходить.

— Іване, ось ти — актор-початківець. А чи сам часто ходиш до театру?

— На першому курсі був більш як 100 разів. А потім, через брак часу, ходити став рідше. Проте читачам «Голосу України» хочу побажати, аби в них завжди був час насолоджуватися «живою» грою акторів, і ще — щоб всі ми були вільними та щасливими!