Костянтин знайшов кохану Тетяну в лісі, але дитину від них забрали до притулку

Мешканець Добрянки Костянтин Почерняєв наприкінці жовтня 2004 року пішов у ліс по гриби і, як він розповідає всім, знайшов там свою долю — Тетяну, яку з першого погляду покохав. Тоді йому було 53 роки, а їй — 25. Дівчина була дуже схожа на його рідну матір. Це просто вразило збирача грибів. Тетяна з мамою мешкали в сусідній Вербівці. Вони теж тієї осінньої днини шукали лисички, опеньки. Назбирали по кошику. Несподіваний подорожній, який їх добряче спочатку налякав, провів їх аж до Вербівки. Матері дуже сподобалося, що він віддав їм свої зібрані гриби...

Ніхто не вірить у щире кохання Костянтина. Не через велику різницю років між ним та його обраницею. Адже Таня хоч і красива вербівчанка, але має серйозну ваду: інвалідність першої групи загального захворювання. Розвиток її розуму зупинився десь на рівні віку 1,5—2 років. Багато чого знає. Впізнає людей. Може сапати. Але думки її — неначе сплутались. Вони малопрогнозовані, хаотичні. Радує всіх тим, що здебільшого спокійна, врівноважена і слухається рідних.

Хоч би як там було, Костянтин за три місяці відвідин переконав її матір, що його наміри цілком серйозні. Зрештою жінка здалася і впустила приймака у хату: щоб там люди не говорили, а чоловічі руки в хазяйстві не будуть зайві. Адже знала, що Почерняєв не п’є, не палить, щодня голиться. А це вже для села є щось виняткове і серйозне.

— Він нам добре допомагає, — хвалиться Любов Леонідівна Гуз. —Зробив ось клітку для курчат. Дах полагодив. Дрова рубає. Вміє полоти.

А ще Костянтин руками ретельно визбирує усіх колорадських жуків з картоплі — так економить на закупівлі отрутохімікатів. Чоловік щодня доводить Любові Леонідівні старанним виконанням її завдань, що він непоганий приймак.

Його тещі, до речі, 68 років, але про це, як ми переконались, вона не знає, бо... теж інвалід другої групи. Щоправда, вона краще орієнтується в житті та просторі, ніж її дитина, яку зачала в 40 років від психічно хворого хлопця. Обоє жінок отримують разом десь до 1000 гривень пенсії. Для села це досить пристойна сума. Можна й корови, поросят не тримати, а молоко, сало в людей купляти. Тож Любов Леонідівна виділила зятю гроші на велосипед, кольоровий телевізор. Проте останній мало дивляться. Як пояснив зять, він звик до суворої економії електроенергії, а тому й не дозволяє собі перегляду зайвих телевізійних передач, даремного освітлення будинку. На його переконання, день — для роботи, вирішення усіх справ, а ніч — для спання, відпочинку.

Попри всі прозаїчні нюанси, в новоствореній родині кожному стало жити дещо легше і комфортніше. Приймак має що з’їсти на сніданок та обід, а в тещі з’явилися додаткові робочі руки. Є кому з’їздити за найнеобхіднішим до крамниці на велосипеді.

Костянтин, всупереч різним пліткам про нього, пояснює свою зустріч з Тетяною в лісі як подарунок Бога. Останнім часом він став заходити у церкву, молитися.

— Я до цього жодного разу не одружувався, — розповідає чоловік, поведінка якого дивує добрянців та вербівців. — А все тому, що соромився дівчат. Я й на пошті працював, і в клубі. Там такий був вибір! Але ж не склалося. Характер у мене такий боязкий, скромний.

Довгий час К. Почерняєв працював на меблевій фабриці, а в 1999 році розрахувався. Тоді підприємство переживало не найкращі часи. Заробітки знизилися до мінімуму.

— Тому я не захотів за ті копійки працювати, — зізнається. Після смерті матері життя його перетворилося на суцільну скруту. Допомога по безробіттю закінчилася. Збирав по селищу пляшки, металолом. Взимку майже не опалював помешкання. Харчувався вирощеними двома мішками картоплі. Влітку виживав за рахунок грибів, ягід, які здавав заготівельникам. Злидні його приперли до стіни так, що звик Костянтин в останні роки і до недільних обходів кладовища.

— Там на могилці люди залишать цукерку, там яєчко, хліб, пряничок, — розказує, зовсім не соромлячись. — А де я можу знайти якийсь харч, коли у Добрянці роботи нема?

Одне слово, ось такого чоловіка пронизала у лісі несподівано любов до молодої хворої дівчини, перед якою не треба було соромитися, чекати якогось зла, підступу. В неї всі думки на обличчі написані! Воно сяє добром, любов’ю, незайманістю.

Костянтин вірить, що його почуття щире.

— Таня така гарна, — каже. — Вона мене теж любить! А я маю з нею такий приплив чоловічих сил, що аж сам собі дивуюся!

— Кажуть, що теща вам не дозволяє спати разом.

— У нас окремі ліжка. Але потайки ми любимося, бо Таня постійно цього хоче...

— Я навіть вірші почав складати, — далі продовжує. Цитує:

У своїх римованих рядках він переповідає подальшу свою долю приймака. Хоч як це прикро, в ній з’явилися й трагічні сторінки. В запалі розвитку сімейних стосунків, схоже, чоловік відірвався від реалій життя. Та й зараз начебто до кінця їх не усвідомлює. Несподіване родинне тепло позбавило його чуття відповідальності? Чи, як подейкують, він з самого початку керується звичайним голим прагматизмом?

Таня після скромного весілля через кілька місяців завагітніла і в червні 2006 року народила донечку. Але її не віддали з пологового будинку батькам-співмешканцям додому. Костянтин не згоден з присудом відповідних інстанцій: мовляв, хвора мати не зможе надати належного догляду за дитиною.

— А теща ж виховала Таню, — каже. — Вона повністю має право стати опікуном моєї дитини!

Костянтин обурюється, що родина так розраховувала на 8000 гривень, а в результаті — ні дитини, ні грошей. Пише з допомогою свого друга Вадима Хлібика листи до прокуратури, сільради, партійних діячів, щоб допомогли розв’язати цю проблему. Але хто її вирішить на його користь, якщо батько за цілий рік так і не провідав дитини?

— У мене ж особистих грошей немає, щоб приїхати до райцентру, —пояснення його ніби й вагоме, та все ж не зовсім переконливе як для чоловіка, який зважився мати нащадка.