Бійтесь надто запопадливих

Щось треба робити з надокучливими писаками на освітянські, зокрема, теми. Відволікають, «панімаєш ти», від державних справ кого не ліньки своїми скаргами, статтями, зверненнями. Щоправда, бюрократи з давніх часів вигадали вельми ефективні способи жити добре, коли іншим зле. Спробуйте подолати «стіну мовчання», читай байдужості, коли у відповідь скаржнику — тиша, як у чорнобильському саркофазі. Не менш цинічним знущанням сприймається відверта безглузда відписка. Вона як ляпас — гучний, образливий, болючий.

Щось схоже на нього отримала недавно і редакція. На двох аркушах з трьома додатками начальник головного управління освіти і науки столичної міськдержадміністрації Лілія Гриневич «за дорученням Міністерства освіти і науки» надіслала те, чого редакція менш за все хотіла мати. У листі міністру ми просили його висловитися щодо проблем, порушених у газетних публікаціях про морально-психологічний стан в Київській гімназії східних мов № 1. Річ у тім, що цій проблемі «Голос України» присвятив три (!) матеріали за скаргами лише в лютому 2007-го. А в березні редакція отримала ще два листи від учителів гімназії.

Випадковий збіг? Не скажіть. У навчальному закладі не все так добре, як комусь хочеться показати. З певних причин ми просили пана Ніколаєнка не надсилати нашого листа до столичного управління. Прохання було проігноровано, що спонукає до роздумів. Зокрема, про те, що, певне, редакційне звернення не дійшло до адресата. Клерки отримали, розписали на служби, а ті, недовго думаючи і не вчитуючись, спустили донизу. Маємо тепер відповідь Лілії Гриневич, з якої випливає: в гімназії № 1 інспектори бувають за скаргами частенько, але морально-психологічний клімат там директором підтримується на рівні середньостатистичного. Тобто: буває ще гірше?

Одне слово, думку головного вчителя про стан справ у колективі навчального закладу ми не почули. Але ж кричимо на кожному розі: гімназія східних мов — візитна картка країни. Її знають в багатьох державах, чим українці заслужено пишаються. І причину грому серед зими, що потрясав дванадцятирічку, міністр не хоче знати? Не вірю. Певне, хтось дуже захищає начальника від «нападів» преси, надто ревниво оберігає його спокій. Вибачте, панове, але про таких кажуть: «Послужний дурень небезпечніше за ворога». У народі також знають, що друг сварить, ворог — хвалить. Я неспроста акцентую увагу на через міру запопадливих. В листі до Станіслава Ніколаєнка редакція просила висловитись і щодо пропозиції директора «Кам’янсько-Дніпровської санаторної школи-інтернату (Запорізька область) Миколи Бурки про відкриття на базі чинного комплексу «дитсадок-школа» будинку немовляти («Голос України» за 09.02.07 р.).

Знаючи про підтримку міністром усього прогресивного на освітянській ниві (студентське самоврядування, відділи виховної роботи в управліннях освіти, парти для навчання стоячи — це тільки дещиця новинок, які благословив головний учитель), ми сподівалися бодай на оприлюднене бажання обговорити проблему. Не дочекалися навіть відповіді, Станіславе Миколайовичу!

Отже, протягнуту до плідної співпраці руку редакції проігноровано.

То нам стати ворогом, який хвалить?