Вбивця стріляв у... сплячого Леонтовича

Два рідкісні документи віднайшла після багатьох років пошуків завідувачка відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. Фонди музею поповнив товстий щоденник відомого українського письменника Степана Васильченка — звіт про подорож першої мандрівної капели «Дніпросоюзу». В ньому йдеться, зокрема, про одного з найближчих друзів Леонтовича — Гната Яструбецького, одного з перших солістів названої капели, а пізніше —адміністратора цього колективу.

Як і Леонтович, Яструбецький родом з Поділля. Л. Семенко встановила, що місцем його народження є село Жолоби, це в Томашпільському регіоні на Вінниччині. Г. Яструбецький записав детальну розповідь батька Леонтовича про те, як розігралася трагедія, що закінчилася вбивством композитора. Він зібрав найбільше матеріалів про життя і творчість друга, написав біографію композитора (народився Леонтович у Селевинцях Немирівської волості Брацлавського повіту 1 грудня 1877 року). Гнат Васильович був одним з ініціаторів створення Музичного товариства Леонтовича (МТЛ). Все це він зафіксував у своєму щоденнику.

Віднедавна обидва названі щоденники — С. Васильченка і Г. Яструбецького — стали власністю обласного краєзнавчого музею. Частину цих матеріалів пані Семенко використала у підготовленій нею документальній книзі «Їх об’єднала пісня Леонтовича». Об’ємне видання на 250 сторінок тексту супроводжується 40 фотознімками. Авторка сподівається на те, що її книга побачить світ до кінця нинішнього року. 1 грудня — 130-та річниця з дня народження композитора, і це був би гарний подарунок шанувальникам таланту композитора до його ювілею. У своїй книзі Л. Семенко дослідила біографії диригентів хорових колективів імені Леонтовича, зокрема, в Тульчині та Вінниці. П’ятеро з них потрапили під репресії у 1937 році. Їх звинувачували в організації контрреволюційної змови. Пізніше трьох реабілітували —Левицького, Філіповського та Папа-Афанасапуло. Доля диригента Шпанівського залишається невідомою. Матеріали справи ще одного керівника хору — пана Раїнського авторка книги поки що не віднайшла.

У 1921 році, після смерті Леонтовича, в Києві створили комітет вшанування його пам’яті. На його засіданні запланували поїздку на Поділля. Адже саме там залишалася творча спадщина композитора. Вона могла бути втрачена безповоротно. Загадкою залишалися причини загибелі митця. Їх також планувалося дослідити. Виконання цих двох доручень покладалося на Гната Яструбецького. Він разом із Леонтовичем навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, а потім працював у Тульчині на Вінниччині. Музичні вечори, концерти були їхнім спільним дітищем. Навколо талановитих митців гуртувалася обдарована молодь. Так, учень Леонтовича Микола Покровський пізніше став диригентом Одеського оперного театру. Сам Яструбецький мав чудовий голос. Не дивно, що його запросили солістом до першої мандрівної капели «Дніпросоюзу».

На рідне Поділля Г. Яструбецький вирушив у лютому 1921 року, а повернувся до Києва у травні того самого року. «Це була вельми важка і небезпечна подорож», — написав він у своєму щоденнику. Крім нього, такі само мандати на збирання матеріалів комітет вшанування пам’яті Леонтовича видав ще двом дослідникам. Але найбільше матеріалів привіз Г. Яструбецький.

Найперше дослідник поїхав у село Марківку, що в Теплицькому районі на Вінниччині, до батька композитора. Хотів із перших уст довідатися, що ж трапилося того січневого дня з його сином. Ось що розповів батько. У суботу, 9 січня 1921 року, Микола Леонтович був у Тульчині. На прохання сестри Вікторії він поклав на ноти «Заповіт» Шевченка.

Під вечір, у той же день, приїхав кіньми в Марківку. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я в’їхала підвода. «Була шоста година вечора по сонцю» — так дослівно записано в щоденнику. І далі: «До хати зайшов молодий, 22—23-х років, середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з каракулевим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати».

Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст — (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була «гора». Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «Із такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гість сказав, що його прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу.

Моя співрозмовниця, Лариса Семенко, нагадує, що батько Леонтовича був священиком. Помешкання панотця вважалося безпечнішим у порівнянні з житлом інших селян. Саме цим мотивував Гріщенко вибір місця для ночівлі.

...Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу.

Удома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість зв’язав руки.

Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Дуже лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов за поріг хати.

У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик панотця прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого, яка була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Була восьма година ранку, неділя, 10 січня 1921 року. Лікар прибув, коли Леонтович був уже мертвий.

12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха.

Незважаючи на детальну розповідь про трагедію, що розігралася в будинку Леонтовичів, історія вбивства композитора все одно таїть у собі чимало загадкового. Лариса Семенко каже, що газети того часу писали про різні версії. Йшлося про те, що композитор загинув від рук білогвардійця, петлюрівця, чекіста. Хто насправді був той самий Гріщенко, дотепер не встановлено.

У щоденнику Яструбецького є ще один епізод, записаний з уст учителя з Марківки Арсена Сорочинського. Майор міліції з Теплика Волков розповів учителю, що між міліціонерами і Гріщенком була перестрілка, що Гріщенко скоїв ще декілька крадіжок і стріляв у людей. Його зарубав лопатою селянин в одному з сіл Теплицького району. За іншими версіями, каже пані Лариса, той самий Гріщенко загинув під час перестрілки з міліцією.

Крім спогадів очевидців, Г. Яструбецький привіз до Києва ноти і тексти, написані Леонтовичем. Навіть узяв із собою пов’язку, яку накладали на рану. Схематично наніс на папір план хати батька Леонтовича. Всі ці документи і речі зберігалися в музеї Музичного товариства Леонтовича. Це була найбільша організація того часу, яка опікувалася розвитком музики. У 1930-х роках, коли тривали репресії, музей закрили і частина матеріалів опинилася в приватних руках.

Про існування щоденника Яструбецького Л. Семенко довідалася під час акції «Подаруй музею експонат». Колекціонер Юрій Шилін передав низку документів і фотографій, пов’язаних із родиною Мелетицьких. Володимир Романович Мелетицький наприкінці XІX — початку XX століття організовував на Поділлі хори. Його дружина товаришувала з дружиною Карпенка-Карого. Жили Мелетицькі в Погребищі, а потім роз’їхалися у Київ і Вінницю. Так дослідниця вийшла на дочку Мелетицького — Ірину Володимирівну Бондаренко. Це в її родині зберігався щоденник Яструбецького. Вона ж повідомила про існування ще одного щоденника — Степана Васильченка. Уточнила, в кого він. У Києві мешкає внук Гната Яструбецького — Георгій. Він передав щоденник нашому музею. А переконала його зробити це пані Ірина. На той час не було відомо, хто автор щоденника. Дослідниця це встановила пізніше, коли співставила почерк у щоденнику із записами, зробленими власноруч Степаном Васильченком.

Чи є інші документальні підтвердження, пов’язані зі смертю композитора? «В нашому музеї немає, — каже Лариса Семенко. — В обласному архіві зберігається міліцейський текст повідомлення про вбивство, а також називається прізвище вбивці. Оце все, що ми мали дотепер».

Унікальним є інший щоденник — Степана Васильченка. Письменник під час подорожі з першою капелою «Дніпросоюзу» вів два щоденники, уточнила співрозмовниця. В одному нотував детально всі подробиці, в іншому викладав враження схематично. Так ось, відтепер «повний» щоденник Степана Васильченка зберігається в місті над Бугом.

Вінницька область.

На знімку: Лариса Семенко.