83-річний Михайло Семенович Сінько — єдиний на Рівненщині Герой Радянського Союзу, живе самотньо, до влади ні за чим не ходить і залишається «безпартійним комуністом»
Лейтенанту Михайлу Сіньку, котрий після навчання (спершу в Харківському авіатехнічному училищі, а затим в артилерійському винищувально-протитанковому) був призначений командиром взводу 567-го винищувально-протитанкового артилерійського полку, довелося у свої дев’ятнадцять не лише мужньо зносити всі жахливі випробування війни, а й керувати двома десятками таких самих безвусих недосвідчених юнаків.
Перший бій лейтенант Сінько прийняв у пеклі Курської дуги. Тривав він цілий день. Завданням взводу було відвоювати станцію Дерюгіно. Впоралися. Вдалося підбити два німецькі танки і ворожий бронепоїзд, що хотів «проскочити» станцію. Де у нього, недосвідченого хлопця, бралися сили, щоб вистояти, дотепер не знає. Через багато десятиліть не стихає і біль від перших втрат — називаючи прізвища й імена трьох юнаків, котрі тоді полягли, 83-річний Герой Радянського Союзу ледь стримує сльози.
Скільки потому було втрат, кривавих боїв, і не злічити. За участь у зимовому наступі 1942—1943 років Михайлу Сіньку було присвоєно чергове офіцерське звання — старший лейтенант, нагороджено орденом Червоної Зірки і призначено командиром батареї. Форсування Дніпра, визволення Київської, Чернігівської, Гомельської областей, північних районів Рівненщини, зокрема міста Сарни і села Висоцьк... А далі — волинські міста і... Вісла!
— Було це 30 червня 1944 року. Моя батарея — в першому ешелоні, як завжди, разом із піхотою, —згадує Михайло Семенович. — Форсування розпочалося о 4-й ранку. Гармати приладнали на поромах і на них переправили на другий берег. Форсували легко, майже без втрат. Уже незабаром піхотний батальйон захопив плацдарм кілометрів два вглиб. Проте це був лише початок. І ми знали це. Плацдарм потрібно було ще втримати. До 10-ї години ворог зібрався з силами — на нас було кинуто танки, піхоту, згодом підключилася ворожа авіація. Жахливий бій тривав чотири дні. Все навколо було у двох кольорах: чорне задимлене небо, чорна випотрошена земля, червоні вогневі спалахи, червона... кров. Танки гусеницями чавлять людей, раз по раз тіла загиблих від вибухів злітають догори... Ця картина, — зізнався ветеран, — багато років тривожила сни. Так було під час майже кожного бою. Проте той, на березі Вісли, був особливим. Із 76 бійців батальйону в строю залишилося тільки шістнадцять.
Михайлу Сіньку доводилося не лише керувати боєм, а й самому ставати до прицілу. Батарея не пропустила жодного ворожого танка, знищила сім самохідних артилерійських установок. Якби ж не авіація... Змушені були відступати.
— На третій день, коли ми були близькі до повної поразки, із командиром піхотного панцерного батальйону особисто говорив Жуков. Наказав протриматися годину, — розповідає Михайло Семенович. — Ми зробили це. І справді, вже за годину на підмогу прийшла мотострілецька дивізія, яка блискавично перетнула Віслу на плаваючих автомобілях — «амфібіях», і захопила плацдарм десь вісім кілометрів углиб.
За це форсування Михайлу Сіньку та ще трьом членам його батальйону було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручав сам Жуков. Будучи тяжко пораненим, деякий час потому Михайло Сінько лікувався у госпіталі, де зустрів свою майбутню дружину Поліну. Молоденька красуня-медсестра виходила хлопця. Щоправда, війна одразу розлучила закоханих, проте у мирний час доля несподівано знову звела Михайла і Поліну. Вже назавжди...
Перемогу Михайло Сінько зустрів у Берліні. Викарбував свій підпис і на рейхстазі. Зробити це було непросто, адже споруда мармурова — скористався вольфрамовим стержнем снаряда.
— То, — пригадує ветеран, — був найнезабутніший день у житті. Свята у звичному розумінні, звісно, ніхто не готував. Солдатські сльози, обійми, шалена стрілянина...
Крім Золотої Зірки Героя Радянського Союзу, Михайло Сінько має ще чимало нагород — два ордени Червоної Зірки, ордени Вітчизняної війни І ступеня, Олександра Невського, Богдана Хмельницького та 26 медалей. Тричі був тяжко поранений. А випадків, коли, перев’язавши поранену ногу чи руку, далі йшов у бій, і не злічити. У мирний час теж не розлучався з військовою професією. Служив у Прикарпатському військовому окрузі, потім був начальником ракетних військ і артилерії 15-ї дивізії у Володимирі-Волинському, звідки і демобілізувався.
Єдиний на Рівненщині Герой Радянського Союзу на заслуженому відпочинку. Живе самотньо. Дружина померла, а донька далеко — у Москві. У 83 роки добрим здоров’ям, зрозуміло, вже не може похвалитися, та й бойові рани даються взнаки. Проте раду собі поки що дає: і прибирає, і пере, і їсти готує. Поза самообслуговуванням, як він це називає, часу вільного має вдосталь. Фронтовик бідкається, що читати вже не може — зір підводить. Тож залишаються телевізор, радіо, спілкування з друзями і... спогади.
Прикро ветеранові, що про ту вікопомну сторінку в історії, в яку він теж вписав свої рядки, нині молодь знає дуже мало. Розповісти про Велику Вітчизняну, каже, діти тепер можуть не більше, ніж діти його покоління про російсько-французьку війну 1812 року.
До влади Герой ні за чим не ходить. Влада, зі свого боку, теж, схоже, не особливо цікавиться долею заслуженої людини — згадують про нього лише на свята. Але він цим не переймається. Пенсія, мовить Михайло Семенович, пільги на проїзд та оплату комунальних послуг дають змогу придбати необхідні ліки, харчі та інше. Щоправда, зізнався, за законом має ще щороку одержувати путівки на санаторне лікування. Скористався цим правом останній раз 1990 року...
Рівне.
На знімку: зірка Героя Михайла Сінька (на знімку воєнних часів другий зліва) та його бойових побратимів засяяла через багато місяців після того, як за форсування Вісли вони були удостоєні цієї нагороди.
Фото Світлани ТУБІНОЇ та з домашнього альбому М. Сінька.
