Шановна редакціє газети «Голос України», пише вам колишній боєць, який прослужив з 30 січня 1942-го по 21 жовтня 1946 року. Почав війну з німцями, а закінчив з японцями.

Маю три поранення, одне — тяжке. А в «нагороду» отримав обмежений рух тазостегнового суглоба і, після контузії, хворобу Паркінсона (трясе як розтратника).

Служив я в сімох частинах. Після Сталінграда лежав у глибокому тилу — місті Семипалатинську. А потім був у Румунії, Угорщині, дійшов до Відня. Усе це коштувало великих зусиль, адже служив я всього-на-всього єфрейтором піхоти, тож бувало, що ледве живого виносили мене з передової. А дома матері навіть «похоронку» на мене вручили, та я все-таки вижив і був демобілізований через три поранення на підставі Указу Президії СРСР від 25 серпня 1945 року.

Описую це все тому, що на війні зазвичай вбитих закопували, їм салютували і ставили дерев’яний обеліск, а поранених відправляли в тил. А нагороди одержували ті, хто залишився живий при частині (здебільшого працівники тилу й особи, котрі були далеко від передової), у них груди — «іконостас»: офіцерів обвішували орденами, а солдатам діставалися медалі.

Нещодавно прийнято закон про надання пільг тим, хто має особливі заслуги. От якби таким, як я, вручали хоча б ювілейні ордени Великої Вітчизняної війни, тоді, можливо, і ми мали б особливі заслуги. Наш уряд надав би ці пільги і нам. Адже залишилося нас стільки, що і на пальцях можна перелічити. А пільги ми заслужили ціною свого здоров’я і життя.

Слов’янськ

Донецької області.