Приблизно тиждень тому в ефірі
«5 каналу» голова Держкомархіву Ольга Гінзбург розсекретила суть своїх творчих планів з поліпшення діяльності підпорядкованого їй відомства. Як авторитетний фахівець-архіваріус — Ольга Петрівна свого часу закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту за спеціальністю «інженер-механік, технологія машинобудування», після чого успішно розбудовувала свою кар’єру на Конотопському арматурному заводі, що, поза сумнівом, є майже аналогічним архівній справі заняттям, — пані Гінзбург має намір зберегти цілісність схронів доволі простим способом. Його основна ідея — знов повернути гриф «секретно» на документи, що свідчать про трагічні сторінки недавньої історії України. Оскільки їх оприлюднення не зовсім комфортне для однопартійців, колишній дворазовий депутат від КПУ з пролетарською прямотою вирішила «заарматурити» фонди від усяких буржуазних слідопитів. Одне слово, нема чого порох з паперів розтрушувати: раптом від історичної правди в когось надто чутливого алергія на неї виникне.Ольга Гінзбург не розуміє, як можна було відкрити майже все, що протягом багатьох десятиліть пильно ховалося від чужого ока, для всіх бажаючих. Посланниця Компартії так само обурюється ідеєю оприлюднити списки
«славних» діячів, причетних до масових репресій, адже це «може нашкодити їхнім нащадкам». «Гуманізм» головного архіваріуса посттоталітарної начебто вже країни простягся так далеко, що вона заодно вирішила оберегти від неприємних спогадів і нащадків репресованих. І справді, для чого їм ворушити минуле — страждання і смерть їхніх родичів: на комуністичному лісоповалі з «трісками» не рахуються.І вже зовсім не сприймає голова Держкомархіву
«якогось» музею радянської окупації, бо він, на її компетентне переконання, абсолютно не потрібний Україні. Абсолютно! «Кому це треба? Моєму поколінню це не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?»Категоричність Ольги Петрівни була б ще зрозуміла, якби від
«імені покоління» вона виступала в колишній іпостасі члена комуністичної фракції. Ще можна було б з «натяжкою» втямити її одкровення як «історика арматурного профілю». Але коли партійна належність домінує над офіційною і далеко не останньою в державі посадою, дозвольте й собі поцікавитися: кому потрібен такий голова Державного комітету архівів? Країні, владі, підлеглим їй докторам історичних наук?Ми з Ольгою Гінзбург майже ровесниці. І я не делегувала їй права вирішувати за мене, що мені треба. Так само не робили цього мільйони з нашого покоління: варто згадати про набрані на останніх парламентських виборах відсотки КПУ. Міф про тотальну й безповоротну підтримку
«керівної» давно розвіявся, мов цигарковий дим на повітрі. І жодним грифом «секретно» не убезпечиш себе від цієї, можливо, й гіркої для когось реальності. Тим більше товаришка Гінзбург не уповноважена вирішувати за покоління наших дітей та онуків, чи треба їм знати задокументовану правду.Конкретні архівні матеріали на відміну від булгаковських рукописів горять. На жаль, це вже траплялося в нашій історії. І немає жодних гарантій, що хтось заангажований ідеологією без фахової честі не розсортує на власний розсуд документи на просто засекречені і взагалі непотрібні...
...Коли в перейменований музей при Київському меморіалі шбурляли камінням, а соратники Наталі Вітренко у книзі відгуків залишали сліди своєї моральності та вихованості на кшталт
«Только фашистские ублюдки могут додуматься открыть в городе-герое Киеве такой ублюдочный музей», розвішані на стендах знімки масових жертв «нефашистських благодійників» підтвердили: ми повинні знати правду. Коли голова Держкомархіву не соромиться заявити, що фонди треба сховати, то відкрити історію для всіх поколінь — не просто важливо, а необхідно для самозбереження нації.Було трохи кумедно спостерігати, як новообраний Президент Віктор Ющенко призначав деяких членів уряду Юлії Тимошенко з огляду на
«революційно-майданні» заслуги. Ми ще не знали, що мине час, і від принципу «партійної квоти» буде зовсім не смішно.
