Мені в житті — з-поміж багатьох цікавих людей — пощастило познайомитися з чудовою людиною, фронтовиком Євгеном Онопрієнком. Відомим кінодраматургом, автором десятків кіносценаріїв, серед яких такі, що завоювали всенародну популярність, — «У бій ідуть тільки старики», «Розвідники», «Жіночі радості й печалі». А ще — чоловіком талановитої української кіноактриси Маргарити Криніциної (згадайте лишень у її виконанні роль Проні Прокопівни в уже безсмертній кінокомедії «За двома зайцями»).

Відтоді минуло досить багато часу, Євген Федорович давно, на жаль, уже пішов з життя (кілька років тому померла і його дружина), але багато моїх колег дуже добре пам’ятають найцікавіші зустрічі з ним у редакції нашого тижневика, де я в ті роки працював. Пам’ятають його жарти, розказані ним історії, які ми тоді називали кінобайками. Хоча, які це байки? Певніше, забавні чи просто по-житейському цікаві історії з кіношного або навколокіношного життя. Ось одна з них. Онопрієнку вона, по-моєму, була особливо дорога.

Одного разу Євгену Федоровичу довелось у складі групи кінодраматургів проводити семінар у Донецьку. Привезли туди свої фільми, демонстрували їх у кінотеатрах і клубах, зустрічалися з глядачами. І не тільки у фойє, а й у цехах, на виробництві. Кілька разів спускалися навіть у шахту. «Шахтарі — народ прямий, — згадував з посмішкою Онопрієнко. — Наші фільми вони лаяли немилосердно, але тісному неформальному спілкуванню це не заважало. Багато хто запрошував до себе додому. І мені як керівникові семінару треба було, хай там що, не дати сценаристам потонути в розливному морі гостинності. Словом, усім нам доводилося важко».

Особливе занепокоєння, за словами Євгена Федоровича, доставляв йому добрий приятель, драматург Н. (Тут Онопрієнко спеціально підкреслив, що навіть ініціал він змінив, така дружина в того ревнива). Ледь що — і пропала людина. Треба всім їхати, а його немає. «Ні, пив він нормально, — згадував наш оповідач, — як то кажуть, обличчя не втрачав, але варто було якій-небудь чорноокій донецькій красуні бровою повести — і все, пропав наш Н.».

Одне слово, лаяв його Євген Федорович, застерігав, але все марно. (А ще треба сказати, що зупинилися вони в одному номері). І ось одного ранку не став він соромити приятеля за його чергову пригоду, а почав розмову на загальні теми і так, наче ненароком, згадав, що забув сказати Н. про те, що вночі йому телефонувала дружина, якої, до слова, Н. страшенно боявся. Чи варто казати, який напружений діалог відбувся між колегами. По пам’яті наведу спогади метра.

«А як вона довідалася, де я?» — поцікавився Н. «В обкомі партії її зорієнтували», — незворушно відрізав Онопрієнко. «То сказав би, що в мене в номері немає телефону», — образився було молодий кінодраматург. «Так черговий в обкомі сказав їй, що ми з тобою — в одному номері», — так само незворушно продовжував Євген Федорович. «І що? Ти їй усе розповів?» — приречено запитав Н. «Та ти що, — удавано обурився Онопрієнко. — Щоправда, я сонний був, не змекитив одразу, що вже третя година ночі, і сказав, що ти пішов прогулятися...»

Можна лише уявити собі внутрішній стан цього любителя красунь. Та й зовні, за словами Євгена Федоровича, він був схожий на бліду людину, з якої випустили дух. «Нема його, — згадував наш оповідач, — сама оболонка ворушиться. Довго я його мучив, тільки під вечір зізнався, що розіграв. І вмить «оболонка» ожила і прошмигнула в натовп, де чувся жіночий сміх...»

Розповівши нам цю історію багаторічної давнини, Євген Федорович, посміхнувшись, зауважив: «До речі, дружини він боїться досі». Незабаром ми в редакції приблизно вирахували цього загадкового Н. Він, до слова, і нині живий-здоровий. І дружина в нього, як і раніше, ревнива.