З усіх популярних аграрних брендів Запорізької області найвідоміший ще з радянських часів — ВАТ «Племзавод «Степний».

В Україні немає області, де б не тримали придбаних тут свиней кращих європейських порід або не вирощували їх змішаний та гібридний молодняк. Тому будь-якої пори року в Заповітному багато приїжджих, а в готелі треба завчасно замовляти місця. В основному сюди їдуть оптові покупці та організатори тваринницького виробництва, котрі хочуть повчитися, як у наших умовах вдається працювати на рівні світових стандартів. Часто навідуються і науковці, а влітку — студенти-практиканти аграрних вузів.

Село дуже компактне, і все тут є для нормального життя. Власне, Заповітне й селом назвати важко, бо воно, за винятком нової вулиці, забудоване двоповерхівками, ніби затишне містечко. Так воно було колись задумане — за розчерком державного пера. Своїм народженням село завдячує постанові Ради Міністрів СРСР про створення з 1 січня 1963 року в Кам’янсько-Дніпровському районі спеціалізованого радгоспу з відгодівлі великої рогатої худоби. Після цього серед безкраїх полів з’явилися вагончики, і робота закипіла. Виробничі приміщення і вулиці росли як на дріжджах. Невдовзі господарство вже відігравало важливу роль у продовольчому забезпеченні країни, давало щороку 3—3,2 тисячі тонн яловичини. А з 1983 року тут почали розвивати свинарство, завізши із Чехословаччини племінне поголів’я м’ясної породи — дюрок.

Тоді нинішній голова правління ВАТ «Племзавод «Степний» Анатолій Волков після закінчення сільгоспвузу вже працював у радгоспі головним інженером і добре пам’ятає перебіг подій. У нього були добрі вчителі. З першим директором — Григорієм Ромашком, який ставив на ноги господарство, хоч і не довелося разом з’їсти пуд солі, однак спілкувався багато. Бо він після виходу на пенсію залишився жити в Заповітному. З другим директором, Леонідом Карамановим, «притирався» не один рік і, коли той несподівано подав заяву, прийняв з його рук радгосп.

Але жити й керувати величезним господарством за старими мірками вже не було жодної можливості. Йшов 1989 рік, набирала обертів перебудова, а державна планова економіка, як і сама держава, розлазилася по швах. Отже, треба було шукати нові підходи, щоб забезпечити стабільною роботою колектив і не віддати його на поталу різним пройдисвітам, що накинули оком на ласий шматочок.

Поїздивши за кордоном, Анатолій Анатолійович упевнився, що в них у господарстві не так усе безнадійно. Принаймні висока концентрація виробництва, статус племінного заводу з розведення великої білої породи свиней, ландраса та дюрка, постійний науковий супровід виробничих програм і спеціалізація на молочарстві на базі чорно-білої породи корів давали значні переваги на внутрішньому ринку.

Але в технологіях наше тваринництво дуже відставало від зарубіжного. На подолання цього розриву й спрямували зусилля колективу. Навіть у найважчі роки, коли лютувала економічна криза та інфляція, у Заповітному спостерігався будівельний бум. Щоправда, господарство мало надійну «валюту» —першокласну свинину, племінний молодняк та високоякісне молоко, якими й розраховувалося за матеріали та будівельні конструкції. Але зарубіжне обладнання доводилося брати під кредити і вчасно їх повертати, інакше на ділове партнерство не варто й розраховувати. Тим паче, що спираєшся лише на власні сили і не маєш «лапи» ні в міністерстві, ні навіть в області.

Відколи Анатолій Волков очолює господарство, про ВАТ «Племзавод «Степний» не доводилося чути не те що лихого слова, а й жодного нарікання від ділових партнерів. Щоправда, високе начальство згадує про заповітненців нечасто, лише тоді, коли треба когось поставити за приклад. Хоча нагороди від начальства чомусь отримують інші... Але ще Пушкін повчав обходити «и барский гнев, и барскую любовь». Здається, Анатолій Анатолійович до цих слів ставиться серйозно. Принаймні, коли депутатів до облради обирали за мажоритарною системою, він сумлінно відбув там два скликання, а останнього разу відмовився балотуватися за партійними списками, вважаючи, що сьогодні народу потрібні єдність і злагода, а не політичні чвари.

У команді Анатолія Волкова підібралися люди різного життєвого досвіду і політичних уподобань. Скажімо, голова профкому Микола Гуртовий колись був парторгом, але і в новому амплуа залишився близьким до людей. До ветеранів належать головний економіст Микола Гнатюк, перший заступник голови правління акціонерного товариства Василь Суханов, завідувач гаража Віктор Забутний, керуючий третього відділка Михайло Рудий. Але вони легко знаходять порозуміння з молодим поколінням, скажімо, з головним агрономом Зоєю Даниленко, головним бухгалтером Оксаною Бондар, головним інженером Валерієм Кондрашовим.

У господарстві, яке має найбільші в області угіддя (тільки орних земель — понад 12,5 тисячі гектарів) та поголів’я свиней і ВРХ, ніколи розводити теревені. Роботи завжди невпрогорт. І те, чого тут досягли (автоматизовані виробничі процеси і сучасні приміщення на тваринницьких фермах, зарубіжна ґрунтообробна і зернозбиральна техніка, високі врожаї сільгоспкультур і відповідні надої молока та прирости ваги худоби на відгодівлі), — це результат злагоди в колективі.

Таки варто з’їздити в Заповітне й подивитися, як треба господарювати і будувати змістовне життя. Усього, звісно, не розкажеш, але акціонерне товариство утримує чи не найкращий в області спорткомплекс. Молодіжна футбольна команда бере участь у змаганнях на першість України, а юні боксери, котрих тренує майстер спорту Денис Проценко, недавно привезли із всеукраїнського турніру, що відбувся в Генічеському районі Херсонщини, низку нагород. Золота і бронзові медалі, які завоювали Роман Черненко, Юрій Оверко та Денис Іщенко, про щось та свідчать. Жива на селі й культура. Як казали колись, буде хліб — буде і пісня. Саме так у Заповітному.

А рік і справді випав важкий: підвела й «небесна канцелярія», і в столиці занегодило. За півроку випало лише 22,9 міліметра вологи і, якби не класична сівозміна чергування сільгоспкультур та не органічні добрива, котрими щедро приправляють поля, навряд чи вистояли б посіви ранніх зернових перед посухою. Люцерна на поливі не росте — така спека лютує. Та Бог на світі таки є — на початку червня випали два дощі! Не дуже рясні й не скрізь, але зерно почало наливатися, а значить, зберуть хоча б 20 тисяч тонн збіжжя і протримаються до нового врожаю. Не хочеться ж згортати тваринництво, адже розпочалося будівництво нової молочнотоварної ферми за німецьким проектом...

— Ми навчилися долати примхи природи, — каже Анатолій Анатолійович, — але безсилі перед політиками, котрі байдужі до селянських проблем.

Ось нині знову розпалилися пристрасті про перетворення земель сілгосппризначення на товар. Мовляв, це підштовхне розвиток продуктивних сил. А насправді призведе до нового розвалу. Навіщо, питається? Адже земля вже має господарів, це власники паїв, держава справно отримує земельний податок. Реформовані сільгосппідприємства за останні 15 років суцільного безладдя тільки-но почали спинатися на ноги, а тепер їхні керівники не знають, що робити далі, бояться брати довгострокові кредити, бо раптом почнеться новий переділ.

З другого боку, відсутні державні гарантії захисту вітчизняного ринку. В Німеччині селяни викуповують квоти на реалізацію продукції і спокійно планують розвиток своїх підприємств на десятиліття, а в нас ціни на свинину по кілька разів на тиждень міняються. Чи можна нормально працювати, якщо в державі відсутнє стратегічне планування?

Це — якщо за великим рахунком, але і в дрібницях чиновники не думають про те, до чого призводить їхня паперотворчість. Є постанова Кабміну, яка зобов’язує передати колишні радгоспні гуртожитки на баланс сільрад. Передали, і в більшості сіл навіть фундаментів від них уже не лишилося, а в Заповітному акціонерне товариство своїм коштом реконструюює гуртожиток під 18-квартирний будинок. Для учителів і лікарів, яким зараз ніде жити. Вклали вже більше півмільйона гривень, а тепер не раді, бо почалися різні перевірки. Хоч викинь той будинок! Та де ж сільрада знайде мільйон, щоб довести розпочате до пуття? Гіркий висновок, а іншого варіанта чомусь нема. Ось так дружними зусиллями і ламаємо те, що зводилося десятиліттями. А головне — щоб відбувалося це у руслі закону...

Запорізька область.

На знімку: голова правління ВАТ «Племзавод «Степний» Анатолій Волков.

Фото автора.