Законних підстав для проведення дострокових парламентських виборів в Україні так і не з’явилося, — черговий указ Президента так само суперечить Конституції, як і попередні. Натомість повним ходом триває обговорення, на яких принципах краще обирати новий склад парламенту, чи не варто повернутися до мажоритарної системи і чи не переобирати заодно (або невдовзі після дострокових виборів) обласні, міські та районні ради.
З погляду суспільного розвитку, ці суперечки жодного інтересу становити не можуть. Вони мають значення тільки для олігархічних і бюрократичних угруповань, які борються за владу і власність. Пропорційна система дає додаткові переваги олігархії, що фінансує найбільші буржуазні партії. А повернення до мажоритарної системи дозволить бюрократії, яка контролює адміністративний ресурс на місцях, провести власних представників.
Очевидно, що хоч би за якою системою обирався новий парламент, більшість його депутатів представлятимуть все ту саму обридлу народу групу політичних діячів, що вже протягом багатьох років використовується українським правлячим класом. Багато хто з її представників встиг уже побувати в трьох-п’ятьох партіях — виборцю згадати перипетії їх політичної долі досить важко. Виконувати свої обіцянки буржуазні політичні партії, які пройшли в новий парламент, не збираються, а передвиборні гасла ними забуті.
Найдивовижніше, що українська влада при цьому називає себе
«демократичною». Начебто таке найменування передбачає, що в сучасній Україні влада залежить від думки суспільства. Але в чому виявляється демократичність нинішньої влади? Як відомо, соціологічні опитування показують, що більшість українських громадян виступає проти ключових положень нинішнього державного курсу і за відновлення соціальних гарантій. Влада проводить прямо протилежну політику. Суспільство вимагає зупинити курс на вступ до НАТО і приступити до інтеграції в рамках ЄЕП. Позиції влади і суспільства розходяться і в питанні про державний статус російської мови. До того ж Президентом і його проамериканськими партіями робиться все можливе для того, щоб у результаті нових виборів до влади не прийшли політики, котрі діють у суспільних інтересах.Насамперед, суспільство намагаються переконати в тому, що в центрі політичного процесу знаходиться конфлікт представників двох найбільших сил української буржуазії, який має нібито особистісний характер і обумовлений боротьбою за власність і контроль над фінансовими потоками. Винятково як протистояння двох найбільших угруповань політичну кризу подають усі провідні ЗМІ.
Однак головними учасниками протистояння, що становить сутність інспірованої політичної кризи, є прихильники євро-атлантичного курсу у владі та суспільна більшість, що виступає проти його проведення. Тому в нинішніх умовах прагнення відмовитися від чітко вираженої позиції з геополітичних питань, що, як видно, сьогодні визначає політична поведінка
«Партії регіонів», рівнозначне капітуляції і втраті самостійної ролі в політичному процесі.Чи зупинить політична поразка
«Партії регіонів» подальший розвиток кризи? Звичайно, ні — адже позиції суспільної більшості залишаться незмінними. Так, у прихильників євро-атлантичного курсу теоретично з’явиться можливість поставити суспільство перед фактом, організувавши за його спиною приєднання країни до НАТО, на зразок того, як це відбулося в Болгарії. Гадаю, в такому випадку провідні держави євро-атлантичного простору повинні взяти на себе відповідальність за розвал України, що неминучий у разі її насильницького приєднання до НАТО. Тому вони самі не повинні дозволити руйнувати країну українським євро-атлантистам. Щоправда, це може статися лише тоді, якщо американська адміністрація не вважатиме розпад нашої країни цілком припустимою платою за подальше просування своїх геополітичних планів.Приборкати українську політичну кризу, зупинити розвиток руйнівних процесів можна, тільки відмовившись від євро-атлантичного вектора. Усі напівзаходи насправді будуть рівнозначні фактичній підтримці небезпечних дій прихильників євро-атлантичного курсу в сьогоднішньому українському керівництві. Нас не повинні вводити в оману примирлива риторика і заклики будувати відносини стратегічного партнерства одночасно і з Росією, і з США, і з ЄС (як це можливо на ділі, так поки що ніхто й не пояснив). Це не більш ніж політична спекуляція, цинічний розрахунок заслужити прихильність світової еліти. Все це не має нічого спільного з реальними справами у зміцненні та вдосконаленні української державності, відновленні економіки і соціальної сфери. Стабільність у країні не можна забезпечити за допомогою декларацій і добрих побажань. Для цього потрібно провести кардинальну демократизацію нинішньої політичної системи, що дасть змогу забезпечити справжнє представництво інтересів народу.
Навряд чи хтось наважиться заперечувати, що нинішній політичний устрій країни не дозволяє проводити соціальні перетворення, котрі забезпечують більш високі життєві стандарти. Річ у тім, що в країні в руках суспільства немає діючих інструментів, які дають змогу впливати на поведінку влади (наприклад, сильні самостійні профспілки, які ефективно протистоять порушенням соціальних і політичних прав). Отож копіювання політичних інститутів країн Заходу не в силах змінити того факту, що єдиною метою існування української соціально-політичної системи є утвердження і зміцнення панування олігархії та вищої бюрократії.
Від імені найрізноманітніших соціальних груп у нас протягом останніх п’ятнадцяти років виступали одні й ті ж політичні діячі, котрі по суті незмінно говорили те саме. Вони клялися інтересами українського села, оголошували себе представниками української промисловості або говорили від імені української інтелігенції. Але насправді вони не представляли нікого, крім самих себе, і того олігархічного та бюрократичного угруповання, що контролювало їхню діяльність.
Упродовж багатьох років тасується та сама затерта кадрова колода. З неї випали хіба що надзвичайно наївні чи неадекватні політики, які прийшли на початку 90-х у владні кабінети з вуличних мітингів, та керівники структур КПРС, котрі відмовилися від своїх переконань. Але якщо придивитися до української політичної еліти, ми помітимо, що в ній небагато нових облич, порівняно з початком 90-х. При цьому час від часу в оборот знову запускаються ті самі, здавалося б, уже назавжди відіграні фігури. Це, загалом, легко пояснити. Олігархічні й бюрократичні угруповання не можуть довіряти новим людям, — занадто багато чого в їхніх стосунках ґрунтується на особистих зобов’язаннях. Політичних діячів, які приходять до влади на хвилі суспільної популярності, якщо їх не вдається купити, просто викидають з політичного процесу.
Зміст закликів і гасел більшості українських політичних діячів протягом усього періоду, що минув від часу розвалу СРСР, практично не відрізнявся, попри те, що вони могли перебувати в різних політичних таборах. У своїй більшості представники української політичної еліти вимагали поглиблення капіталістичних реформ, подальшої приватизації державної власності, відмови від системи соціальних гарантій, інтеграції в євро-атлантичному напрямку, розриву культурних зв’язків з Росією та обмеження сфери впливу російської мови. Цього, на їхню думку, повинні хотіти українські селяни, робітники, вчителі, лікарі, підприємці, та й усі інші соціальні групи, від імені яких виступають політичні представники олігархії і вищої бюрократії. А чого українські громадяни хочуть насправді — правляче угруповання не турбує.
Напередодні виборів 2006 року стало очевидним, що до влади можуть прийти сили, які прагнуть реалізувати найважливіші вимоги суспільства. Тому олігархічні угруповання перехопили геополітичні та мовний гасла комуністів, використавши їх для збільшення власної популярності.
Саме ці гасла
«Партія регіонів» висувала в ході своєї минулої виборчої кампанії. Передусім завдяки їм вона й домоглася електорального успіху. Впродовж останнього року її керівництво вагалося між необхідністю реалізовувати власні передвиборні обіцянки і побоюваннями спричинити розкол усередині українського правлячого класу, послабивши його пануюче положення, і викликати невдоволення американської адміністрації. Досягнення закулісних домовленостей з оточенням Президента і фактична згода з його антиконституційними діями означають, що керівництво партії так і не наважилося вступити в боротьбу за реалізацію своїх передвиборних гасел.Тому в ході кризи представники олігархічних угруповань зняли маски і забули передвиборні гасла. Можливість брати участь у закулісному поділі влади і власності, санкціонованому з Вашингтона, виявилася важливішою і від конституційних норм, і демократичних процедур.
Але це, звичайно, не означає, що знизилася актуальність геополітичних проблем для українського суспільства, або що воно готове буде змиритися з євро-атлантичним курсом. Боротьба, як і раніше, йтиме за право суспільства формувати державний курс відповідно до своїх вимог. Якщо хтось вважає за можливе обміняти це право на посади і владні повноваження, то він робить величезну стратегічну помилку. Керівникам і активістам
«Партії регіонів» було б добре згадати про долю інших провладних партій — НДП, СДПУ(о), «Трудової України». Після того, як вони, продемонструвавши цілковиту неспроможність діяти в суспільних інтересах, втратили популярність — стали не потрібні й правлячому класу. Їх перестали підтримувати і вони випали з політичного процесу. Я завжди був і залишаюся оптимістом, а тому вважаю, що в «Партії регіонів» є значна кількість людей (у тому числі у керівництві), які не захочуть покірливо іти в руслі, визначеному представниками олігархії. Чи зможе їхня позиція вплинути на поведінку партії в період виборчої кампанії, багато в чому залежить від того, чи вдасться Компартії провести суспільну мобілізацію, створити систему суспільного тиску на український правлячий клас. Наш успіх дозволить зірвати євро-атлантичну змову і зупинити реалізацію геополітичного курсу, що розколює Україну. Це стане першим кроком до створення в нашій державі політичної системи, яка дозволяє забезпечити справжнє суспільне представництво. Тоді, нарешті, набридла кадрова політична колода зміниться на людей, котрі прагнуть вирішувати справжні проблеми країни, а не чекають указівок від своїх місцевих спонсорів чи заокеанських заступників.
