Що буде завтра — страшно подумати

Журналіста із «Голосу України» Федір Прокопович Повх разом із дружиною виглядали ледь не щодня. Два роки тому познайомилися ми з цією родиною із села Клинове Городоцького району. Тоді звернутись з листом до редакції пенсіонерів змусила біда. Їх син Фрол після служби в армії тяжко занедужав. Спочатку хвороба ще давала змогу рухатись і щось робити по господарству. Але останніх шість років 33-річний чоловік лежить нерухомо.

Батьки, розуміючи, що їх вік не такий вже довгий, намагались знайти людину, котра з часом змогла б доглянути рідну кровинку. Взамін обіцяли передати все своє господарство. Про все це ми розповіли в газеті. Після публікації й справді знайшлись люди, котрі готові були оселитися у Повхів.

Про них господарка дому Надія Григорівна згадує тепер із тяжким зітханням. Спочатку в домі з’явилася молода жінка з двома дітьми. Дуже швидко вона освоїлась і в хаті, і в господарстві. До того ж так швидко, що сама господиня почала почуватися чужою у своїй оселі.

Пенсіонери намагалися як до рідних ставитися до чужих дітей. Але Надія Григорівна швидко зрозуміла, що такого самого ставлення до її хворого сина з боку чужої людини вона не дочекається. А тримати просто квартирантів у своєму домі не було потреби. Отож із першою гостею довелося розпрощатися.

Невдовзі завітала й інша претендентка на доброчинність. Жінка була сама, її діти вже влаштували своє життя, тому Повхи сподівались, що вона пригорнеться до Фрола. Але історія дуже швидко повторилась. Щирих і приязних стосунків не склалося. Натомість виникла нова проблема: в хаті дедалі частіше почали з’являтися порожні пляшки.

І такого гостя в домі не потрібно було. Але розпрощатись мирно не вдалося. Надія Григорівна каже, що перед людьми соромно, але довелося кликати ще й дільничного міліціонера, щоб випровадити квартирантку.

В тім, не можна сказати, що вся ця історія не мала нічого доброго. Бо саме вона підштовхнула Федора Прокоповича поїхати на прийом аж до міністра оборони. Річ у тім, що бажаючі доглядати за Фролом одразу запитували, яка у нього пенсія. А вона у інваліда загального захворювання була дуже скромна — триста гривень мало кого влаштовували.

Тоді батько вирішив добиватися справедливості в Міністерстві оборони. З самим міністром зустрітися не вдалося, але прохання Повха не залишили без уваги. Дуже швидко надійшла відповідь із центральної військово-лікарської комісії МО, в якій зазначалося, що закрита черепно-мозкова травма і травма хребта, які рядовий Повх отримав під час служби в армії, спровокували розвиток важкої хвороби мозку та нервової системи — хронічного вірусного енцефаломієліту. Виходячи з цього, Фрол отримав статус інваліда війни І групи, а відповідно, і значно більшу пенсію.

Усе це можна було б вважати певною перемогою, якби не надто важка ситуація, в якій опинилась родина. Ніхто їй так і не пояснив, чому Фрол не отримав цей статус і пенсію багато років тому. Адже нерухомо на ліжку він лежить уже шість років. Та й навряд чи отримав би і тепер, якби не батько, якому вже за вісімдесят.

Проте батьки переконані: не треба їм ні посвідчення, ні тих грошей, от тільки хоч трохи підлікувати б сина, полегшити його страждання. Зробити це самостійно в селі немає жодної можливості. Хворий із такими важкими діагнозами тут приречений на нелюдські страждання. Весь догляд і лікування зводяться до того, що старенькі батько-інвалід та мати, яку і саму хвороба зігнула мало не до землі, практично не відходять від ліжка. Кожні 15—20 хвилин сина треба перевернути, прибрати мокрі пелюшки, дати водички...

Тільки після поїздки до столиці відчули хоч якийсь рух. Федір Прокопович із вдячністю згадує військового комісара, котрий побував у Клиновому, допоміг покласти Фрола у Хмельницький військовий госпіталь, подарував інвалідний візок.

У шпиталі Федір Прокопович лікувався разом із сином. Уважне ставлення, добрі ліки, масажі — все це зробило свою справу. Фрол почав проявляти хоч якісь ознаки життя, рухати руками і трошки говорити. Під час виписки лікар порадив такі курси лікування проводити двічі-тричі на рік. І батьки переконані, якби і справді так було, Фрол зміг хоча б сісти на ліжку, а коли так — його вже на візку вивезли хоча б у двір. Але все це виявилося марними надіями. Навіть попри те, що із Департаменту організації та розвитку медичної допомоги населенню Міністерства охорони здоров’я, реагуючи на звернення батька і МО, попросили Хмельницьке обласне управління охорони здоров’я організувати консультацію спеціалістів та забезпечити лікування. Останнє з відповіддю на таке прохання не забарилось і порадило... з’явитися на консультацію. Тільки після того можна вирішити проблему із направленням до спеціалізованого лікувального закладу.

Порада начебто правильна. Але ж хто її може виконати? Як двом стареньким батькам із далекого села доправити до обласного центру нерухомого сина, який практично не говорить, дуже погано бачить, погано реагує на навколишній світ, не контролює свої випорожнення? І все це тільки для того, щоб оглянув спеціаліст і дав відповідне направлення до лікарні.

Об цей поріг спіткнулись всі батьківські надії, і переступити його немає ніякої сили. Батькам заледве вдалося замовити уколи для ще одного курсу. А про те, щоб привезти спеціаліста, чи відправити кудись сина для консультації, вже й мови не може бути. Життя в хаті знову наче зупинилось. Але не просто затихло в очікуванні на краще, а наче заклякло у страшних муках.

У батьків є лише одне сподівання — направити Фрола до спеціалізованого військово-медичного закладу, що у сусідній Вінниці. Готові діставатись туди самотужки із сином. Але не наважуються вирушити в дорогу без медичного направлення на лікування. «Хто ж нас прийме, якщо ми просто так приїдемо і станемо під ворітьми», — розмірковує Федір Прокопович. І в логіці йому не відмовиш. Але де взяти той заповітний папірець, він не знає. Возити Фрола на консультації чи в район, чи в область у них немає ні сил, ні можливостей.

Пробити цю стіну ми спробуємо разом з іншими кореспондентами. Але чи розв’яже це проблеми сотень і тисяч важкохворих сільських інвалідів? Дуже часто їхнім єдиним порятунком залишаються близькі й сільський фельдшер. Але й ті, окрім найдешевших знеболюючих, навряд чи можуть допомогти чимось більшим. Не те що лікування, навіть елементарна консультація — чи лікаря, чи соціального працівника, чи юриста — теж недоступна. Не тільки доля, а й саме життя, котре, врешті-решт, визначаємо всі ми разом, ставить таких людей у глухий кут безвиході. Наприкінці знову повернуся до родини Повхів. Федір Прокопович почув, що його син має право на автомобіль. Але хто реалізує це право? Треба зібрати довідки, пройти по інстанціях, стати на чергу... Кому це робити — нерухомому інвалідові?

Передбачаю скептичне зауваження: та він і їздити не буде — навіщо йому машина. Одне знаю: не для збагачення. Доля дала Повхам найцінніший і найстрашніший урок: найбільше багатство — здоров’я. «Але була б машина, хтось і в лікарню завіз би, чи в район поїхали б. Чи й так до нашого Фролечка хтось був би прихильніший», — зітхають батьки.

Немає. А вісімдесятилітньому батькові вже й навряд чи виходити. Майже всю зиму він пролежав на сусідньому ліжку поряд із сином — боліли ноги, не міг ходити. А що буде завтра — бояться і подумати.

Хмельницький.