Здається, все живе того дня рухалося до урочища «Запідок», що у Верховинському районі. Уже другий рік у цьому мальовничому місці Верховинські райдержадміністрація та райрада проводять велике культурно-мистецьке свято «Полонинське літо». Його нерідко плутають з проводами на полонину. Але то — навесні, коли худобу женуть на пасовища, а бриндзою хваляться восени, коли маржина (худоба) повертається додому.

— «Полонинське літо», — розповідає заступник голови РДА Дмитро Кіращук, — це вшанування трударів, показ першої продукції полонинських господарств: свіжого сиру, бриндзи, будзу, гуслянки, сметани. А ще велика культурна програма.

Уявіть собі обрамлену лісом велику галявину на схилі гори. На дощаній сцені, прикрашеній гуцульськими ліжниками, грають музики. Звучать вітання від влади. Голова ОДА Роман Ткач завершує свій виступ по-гуцульськи: «Аби-сте дожили до ста літ, а я те видів». Він у гарній вишиванці. «Така сорочка коштує десь доларів 500», — говорять між собою жінки. У вишиванках багато людей, як на Великдень. Їх тут можна й купити. Ціни хоч і вищі, ніж на косівському базарі, зате нижчі, ніж в івано-франківських магазинах. Майже кожне село — 15 із 22 — має тут свій виставковий павільйон, який називають садибою. Там газди й газдині розкладають на столах усілякі наїдки. Тим часом гості мають чим зайнятися. Найбільше їх біля сцени, де виступають місцеві співаки та фольклорні ансамблі. Охочі гортають виставлені книги про Гуцульщину. Жінки любуються розмальованим глиняним начинням, яке продають народні умільці. Панянки приміряють браслети та гердани. Сміливі дівчата прогулюються полониною на коні, якого водить за вуздечку гуцул.

У казанах булькотить кулеша. Будзи завбільшки з відро вражають розмірами. У бербеницях масна жовта бриндза — не пара магазинній. Пахне смажене м’ясо. На столах з’являється горілка. «Це — дженджура, настоянка на золотому корені з самої Чорногори», — пояснюють гуцули. Музики грають так, що дехто не витримує, пританцьовує. А навколо такий краєвид, від якого міська людина втрачає відчуття часу і реальності.

За традицією, першими йдуть куштувати полонинську продукцію високі гості. Серед них і австралійський мандрівник Тімоті Коуп, японська журналістка, гості з Румунії. Обійти 15 садиб — непросто, та ще коли в кожній чекає гощення. Найперше — маєш випити з газдами чарку горілки. П’ють її з одного келишка. Гуцул дивиться на гостя й каже: «П’ю до вас». Затим одним духом спорожнює чарку і наливає в неї горілку тому, до кого п’є. Той теж має пити до когось, і так келишок мандрує, поки не обійде весь стіл. Їдять гуцули теж з однієї миски. Їжа проста, але надзвичайно смачна і поживна: гриби, чорниці, сметана, в якій застрягає ложка, будз, бриндза, буряковий борщ, гуслянка, бануш...

Вийти з садиби непросто: гуцули вміють припрошувати, й відмовити важко. А гуцулки! Трохи випили, розчервонілися — і вже лунають співанки! Найкрашою співачкою в садибі Голівської сільради нам видалася Олена Костюк, жінка сільського голови. Вродлива молодиця зізналася, що знає стільки співанок, що мало дня їх переслухати. Мабуть, ті пісні та врода й причарували до неї пана Василя. Мають шестеро дітей — п’ятьох хлопців та дівчину. Вдома лише двоє найменших, які ще ходять до школи. Інші діти в містах, де є робота. Безробіття — головний бич гуцулів. Олена, як і більшість жінок тут, — домогосподарка. Мають вдома чотири корови, чотири свиноматки — без худоби гуцулові не прожити. Але наробитися біля тої маржини добре треба. З Василя яка поміч? Він сільський голова на два села — Голови і Чорну Річку. Від хати до роботи — вісім кілометрів. Щодня пан Василь іде пішки туди і назад. А скільки кілометрів за день проходить листоноша Марія Шкрібляк, сказати важко. А вона ще й встигає вишивати — уся садиба прибрана її роботами, серед яких є навіть вишиті ікони.

Запізналися ми і з завідувачем полонини Скупова Голівської сільради Іваном Семенюком та його дружиною Ганною Василівною. На полонині 104 дійні корови. Обслуговує їх дев’ять чоловік. За добу надоюють майже тисячу літрів молока. Зливають його у ванни і, поки корови пасуться, роблять з нього сир, гуслянку, жинтицю, сметану, вурду. Живуть пастухи у госпкомплексі, мають лазню, що працює від парового опалення, розповідає пан Іван. Все б добре, та нема куди збувати екологічно чисту продукцію. «Це наш найбільший клопіт, — каже Іван Дмитрович. — Якби ви нам помогли знайти якогось підприємця..».

По сусідству з Голівською садибою — Довгополе, де головою Дмитро Джуряк. Село відоме тим, що тут зупинялася Леся Українка, а Іван Труш малював портрет Івана Франка біля тутешньої церкви. Про історію Довгополого розповідає музей села, яким завідує шанована тут людина, колишня вчителька історії Марія Пантелюк. Село зайняло перше місце в рейтингу сіл Верховинського району за минулий рік і отримало премію від райради — 3,5 тисячі гривень. Заступник голови РДА Дмитро Кіращук пообіцяв нам до цього рейтингу ввести ще один показник: кількість примірників періодичних видань рад усіх рівнів, які передплачує громада. Ловимо його на слові.

...Цікаво, що за цілий день в жодній садибі не чути було, щоб говорили про політику. Люди переживали за худобу, за те, щоб вовк не загриз теля, град не побив урожай, а корови добре доїлися. Навіть вітають один одного словами: «Аби-сте були здорові ви і ваша маржинка!». Так вони живуть.

Верховинський район

Івано-Франківської області.

На знімку: горить полонинська ватра.

Фото автора.