15 червня — 105 років від дня народження відомої української поетеси Наталі Лівицької-Холодної

Доля їй відміряла довгий, тернистий, встелений квітами поезії шлях. Народжена 1902 року на хуторі поблизу старовинного містечка Гельм’язів (нині Золотоніського району Черкащини), вона померла на 104-му році життя в Канаді.

А починався світанок її життя в тихому родинному колі, де завжди лунали Тарасові рядки і народна пісня. Це тоді, «під вербою похилою», народився перший Наталин вірш. Батьки майбутньої поетеси підтримали потяг доньки до літератури. Перед талановитою дівчиною відкривався шлях до навчання у київському університеті, однак українська історія стрімко повернула річку життя не лише Наталі Лівицької, а цілого покоління патріотів. Її батько, один з чільних діячів Української революції, наступник Головного отамана Симона Петлюри, змушений був емігрувати і на чужині стати президентом УНР в екзилі.

Сталося це у 1920 році. Вісімнадцятирічна Наталя ще не знала, що прощається з рідною землею назавжди, що відтепер тільки у снах і віршах приходитимуть до неї річка Золотоношка і калинові гаї, бабусина біла хата і мальви на причілку...

У Варшаві Наталя Лівицька закінчує університет і одружується з художником Петром Холодним. Згодом подружжя переїжджає до Праги, де у той час перебував цвіт нашої творчої інтелігенції —Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Юрій Липа. Першу збірку Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл», яка побачила світ у 1934 році, «празька група» зустріла дуже прихильно. Наталина лірика привернула увагу самого Євгена Маланюка. Він назвав молоду поетесу «маленьким чудом».

Друга збірка «Сім літер» (1937) позначена громадянським змужнінням автора, патріотичною наснагою, експресією особистої драми:

Сім літер, що палають

в слові Україна

Сім літер, що вогнем

лягли на Монпарнас,

І сім зрадливих куль

на вулиці Расіна —

Призначення, мементо

і святий наказ.

Після Другої світової війни Наталя Лівицька-Холодна з чоловіком переїжджають до США. Поетесі доводиться працювати на фабриці, опікуватися старими і хворими батьками. Друга половина її життя переповнена «питвом гіркого келиха болю», однак, у поезії вона досягає глибини образності та витонченої досконалості. Це був, за словами Юрія Шереха, «справжній вибух таланту».

Крім трьох поетичних збірок того періоду «На грані» (1967), «Перекотиполе» (1976), «Остання дія» (1985), Наталя Лівицька-Холодна написала біографічну розповідь про Тараса Шевченка «Шлях Велетня». Це видання стало значним внеском у шевченкіану і допомогло поетесі у педагогічній роботі: 12 літ вона викладала українську мову і літературу у Школі українознавства, редагувала журнал Союзу Українок Америки «Наше життя».

Глибоку осінь свого життєвого шляху Лівицька-Холодна провела у Канаді, у родині своєї доньки. Після смерті чоловіка і брата Миколи Лівицького, президента УНР в екзилі, поетеса відчувала душевну спустошеність і духовну самоту. Та все-таки вірші цього періоду позначені вищими за життя значеннями: «Поезія — це згоряння... горять в душах поетів огні, огні вічні».

До кінця днів Наталя Лівицька-Холодна підтримувала зв’язок з улюбленим краєм. Вона листувалася з учителем-краєзнавцем з Гельм’язева Павлом Терентійовичем Германом. Нині у сільському краєзнавчому музеї та у місцевій школі є куточки, присвячені життю і творчості землячки.

Черкаська область.

На знімку: Наталя Лівицька-Холодна.

Фото з архіву автора.