Чотири тисячі цеглин перевезли вручну на тачці

У вінничанки Діани та її чоловіка Володимира троє дітей. Мають у місті земельну ділянку. Вона перейшла у спадок від батьків Діани. Чотири роки тому їм вдалося звести будинок для молодшого сина. Він уже одружений, має сім’ю. Все робили своїми руками. Мурувати стіни Володимиру допомагав його батько — Олександр Григорович. Незважаючи на те, що тоді йому було вже 76 років, працював нарівні з сином. Діана опанувала професію штукатура. Так упродовж трьох років нова оселя усміхнулася вікнами.

Будинок невеликий — вітальня, кухня і одна кімната. Зате свій, радіють батьки і молода сім’я. Тепер мріють про таке само гніздечко для дочки. Поки що вона у свекрів. Тісно там. Усі на голові одне в одного, каже мати. Восьмеро душ, і малі й старі, в одній квартирі...

На жаль, заощаджень у батька-матері не лишилося. Пенсія в пані Діани невелика. За її колишню роботу диригента у заводських колективах художньої самодіяльності платили небагато. Тому й пенсія така. А чоловік ще не досяг пенсійного віку. Але хворіє. Працювати на постійній роботі не може. Перебивається випадковими заробітками.

Незважаючи на безгрошів’я, вони не опустили руки. Вирішили по цеглині збирати матеріал. На території нинішнього мікрорайону Поділля, розповідають співрозмовники, було місце, куди звозили будівельні відходи. Туди ходили щодня, як на роботу. Тачку поперед себе — і гайда вибирати цеглинки. Всі вони із старих розвалених стін чи будинків. Більшість розбиті навпіл. Але нічого, мурувати можна.

Їх не лише акуратно складали на подвір’ї. Вели облік. Щоб не збитися, крейдою робили написи — 1000, 2000, 3000. Подружжя вже припасло чотири тисячі штук цегли. Володимир підрахував, що такої кількості може вистачити на невелику кімнату. Підібрали також старі варцаби (лутки) вікон і дверей. Окремі частини вікон зі склом. Щоправда, вони не в найкращому стані. Треба ремонтувати, фарбувати, давати лад, але добре, що є з чим працювати. Було б здоров’я, каже Володимир. Очам страшно, а руки зроблять.

Могли б уже починати роботу. Але на заваді стали одразу дві обставини.

Таке відчуття, що хтось зазіхає на нашу землю

Поруч з напіврозваленою батьківською хатою подружжя притулило невеличку кімнату, на 9 квадратних метрів, для себе й старшого сина. З ним у них велика біда. У дев’ять років хлопчика збив вантажний автомобіль. Він отримав дві черепно-мозкові травми, пошкодив таз і хребет. «Думали, що не врятуємо», — каже пані Діана.

Але доля не відвернулася від них. Зате з часом хвороба дедалі частіше давала про себе знати. Нині, у свої 36 років, син не виходить з лікарні. Йому встановили інвалідність першої групи. На підставі цього протягом минулого року виплачували пенсію. Втім, згідно з чинним законодавством, факт інвалідності треба підтверджувати щороку рішенням медичної експертної комісії. Зараз у матері з цим виникає немало проблем. Син лікується у психіатричній лікарні, а на стаціонарне обстеження його треба покласти в інший медичний заклад.

До того ж йому потрібен опікун. Мати сама хворіє і вже не має більше сил доглядати сина. Тому й звернулася з проханням до громадської організації із захисту прав хворих з психічними розладами «Відродження». Але там сказали, що опікун почне працювати лише за умов, коли матиме певну зацікавленість. Наприклад, домовленість про те, що з часом йому дістанеться частина власності, яка числиться за хворим.

Батьки обміркували таку пропозицію і відмовилися від неї. Забрали заяву з проханням закріпити за сином опікуна. Тепер бідкаються, кажуть, син уже підписав якісь документи. Які саме, пояснити не може. Хоча керівник організації «Відродження» запевняє, що ніхто не має наміру заподіяти їм найменшу шкоду, душа в батьків, як вони кажуть, чомусь не на місці. Чує серце щось недобре, зітхає пані Діана. Їхня садиба у престижному районі, до центру міста палицею кинути. Нічого дивуватися, якщо таке місце комусь впало в око. У наш час, кажуть батьки, неприємності можуть підстерігати на кожному кроці. Як далі доглядати сина і хто це буде робити, не перестають ламати голову Діана й Володимир...

Маємо три хати, а жити ніде

Раніше ця сім’я жила, як вони кажуть, на поверсі. У багатоповерховому будинку мали однокімнатну квартиру. Але мріяли про індивідуальне помешкання. Коли дізналися, що в Немирівському районі продаються недобудовані будинки (їх зводили для переселенців із зони ЧАЕС), наважилися на рішучий крок. Продали квартиру, а за вторговані кошти придбали у згаданому районі, в селі Нові Обіходи, одразу три недобудовані оселі — для себе і для дітей. Сподівалися, що зможуть довести їх до пуття. Але звести кінці з кінцями ніяк не вдавалося. Левова частка витрат ішла на ліки й лікування. Як і в сина, погіршилося здоров’я в матері, почав хворіти батько. Словом, не так сталося, як гадалося. Готові були продати один або й два будинки, проте покупці на них не знаходяться дотепер.

Єдине, що використовували сповна можливості земельних ділянок. Одного року виростили тонну динь, згадує пані Діана. Продали. Так само вирощують капусту на продаж. Мають вдосталь овочів, картоплю. Однієї весни задумали купити маленьких курчат. А з грішми — скрута. То збирали в лісі квіти, виходили на трасу продавали і за вторговані гроші придбали живність.

Сім’я Діани й Володимира заслуговує на повагу вже тим, що не опустила руки від безвиході. У них справді можна повчитися, як видряпуватися із скрути.

Вінницька область.

На знімку: оцю гору цегли Діана й Володимир перевезли власними руками.

Фото автора.