Відповідь на це запитання знає Світлана Іванівна Волкова — мати Андрія Данилка, з якою зустрівся наш кореспондент

...Про маленьке село Клименки, що за десяток кілометрів від Полтави, чув, певне, й не кожен житель обласного центру. Однак після Євробачення воно одразу стало знаменитим, адже саме тут живе людина, дякуючи якій і з’явилася на світ Вєрка Сердючка. Точніше, маленький Андрійко, прізвище якого тепер і далеко за межами Полтавщини знають усі.

— А не підкажете, де живе мати Андрія Данилка? — запитую у жінки поблизу першої сільської хати. Та лише здивовано стенає плечима: «А хто це?». Доводиться перефразувати запитання.

— А-а, Вєрка Сердючка! — посміхається жіночка. — Тоді вам о-он туди...

Біля непримітної хатини зі стареньким парканчиком мене наздоганяють і журналісти місцевої телекомпанії, які теж вийшли «на слід». А впізнати матір Андрія Данилка неважко: вони й справді дуже схожі. Втім, сама Світлана Іванівна (певне, слідуючи настановам сина) до журналістів ставиться доволі «підозріло»: ні давати інтерв’ю, ні тим паче фотографуватися вона спершу не погодилася. Умовили... Однак лише поговорити і ніяких «фотосесій».

Загалом Світлана Іванівна — жінка проста і привітна, а у свої сімдесят виглядає молодшою. Може, тому, що, як зізналася сама, уже близько 20 років живе на землі — в тихому затишному селі за десяток кілометрів від Полтави, жителькою якої Світлана Іванівна досі себе вважає.

А колись сім’я мешкала в маленькій однокімнатній квартирі площею... 11 квадратних метрів, яку жінка одержала, працюючи на військовому заводі в Полтаві. Та невдовзі донька вийшла заміж, народила дитину... Ось тоді Світлана Іванівна з неповнолітнім Андрієм і переїхала до Клименків. Нелегко довелося втягуватися в сільське життя-буття, але, як кажуть, життя навчить. День за днем, рік за роком — і стала Світлана Іванівна «повноцінною» селянкою: й господарство тримає, й город має, і навіть досі сама косить траву.

— Іншого виходу немає, адже в селі практично не лишилося чоловіків — нікому допомогти навіть за гроші, — журиться Світлана Іванівна.

Переїхавши до села, прописала Світлана Іванівна тут і сина. А от коли настала черга отримувати паспорт, той ледь не скандал влаштував: «Навіщо мені сільська прописка?». І змушена була мати добиватися через міськвиконком, аби залишили Андрієві «городську печатку» в паспорті.

...Моя співрозмовниця по-сільському запнута хустинкою, поверх кофти фартух, а на ногах гумові черевики... Хто б міг подумати, що перед нами мати людини, яку знають на шостій частині території планети, а тепер ще й в Європі!

Та коли мова знову заходить про фотознімок, Світлана Іванівна вкотре протестує:

— Фотографуйте, що хочете, але не мене — моїх собак, косу, якою я кошу траву, недобудовану літню кухню, хату... Хай хоч у газеті Андрій побачить, що його гроші ми використовуємо за призначенням, бо як закінчив школу, то жодного разу так і не з’явився в Клименках. Андрій мене завжди кликав до себе, в Київ. Хотів навіть купити мені квартиру на восьмому поверсі, але що я там робитиму? Сидіти без діла не звикла. Та й світу білого не бачитиму, а тут — все своє і поруч. Андрію потрібні оплески, а мені приємно на душі, коли зустрічають... гавканням собаки та гелготінням гуси, а ще є поросята, кури, кізочка...

— Світлано Іванівно, а що ви відчували, коли Євробачення дивилися?

— До мене того вечора теж приїздили кореспонденти, то ми разом дивилися фінальну трансляцію конкурсу. Випили кави, щоб не заснути, а потім відкоркували привезену ними пляшку шампанського. Я щодня молилася за Андрія, просила у Господа, щоб він подарував сину перемогу. Яку газету не візьму, який телеканал не ввімкну, кругом прогнозують Вєрці Сердючці перше місце! Після того, як дізналися результати конкурсу, до четвертої ранку ми не спали, обговорювали. На друге місце, чесно кажучи, ми не розраховували.

— А як вам конкурсна пісня Андрія? Чи подобається?

— Відверто кажучи, ця пісня мені не дуже подобається, вона якась незрозуміла, хоч сама по собі весела, «заводна», але я думала, що Андрій її заспіває по-українськи.

— Яке ваше ставлення до сценічного образу Андрія, тобто Вєрки Сердючки?

— Я не сказала б, що він мені й зараз подобається. Та я пишаюся, що мій син добився такої слави і популярності (до речі, без допомоги батьків). А от перша спідниця (вона була в коричневу клітинку), в якій юна провідниця Вєрка Сердючка вийшла на сцену, належала мені. Спідниця та була вже стара й поношена, але Андрій її сам прав та прасував, готуючись до виступу.

— А все-таки, чому Андрій вибрав саме жіночий образ?

— Ну, знаєте, мабуть, тому, що він з дитинства постійно спілкувався та дружив з дівчатами.

— Добре, а скажіть, будь ласка, чи вас не зачіпає те, що Андрій на сцені називає мамою іншу жінку?

— Якби ця жінка мене копіювала, то, звісно, мені було б неприємно. Але вона грає не мене, а матір Вєрки.

— Ставши зіркою, син дуже змінився?

— Так, звичайно. Він часто буває знервованим, засмиканим... Навіть його водій якось мені казав, що це вже не той Андрій, який був раніше, не такий добрий і спокійний.

— А важко бути матір’ю знаменитості?

— Розумієте, якщо дивитися з одного боку, то для кожної матері успіхи сина — це велика радість, а з другого — все навпаки. Наприклад, постійна увага до моєї скромної персони з боку журналістів теж не завжди річ приємна. Адже я проста жінка, можливо, десь у чомусь не розбираюсь, не знаю всіх тонкощів справи Андрія, щось не те скажу...

— Багато чуток ходить про те, що Андрій збирається одружуватися...

— Ви знаєте, ще коли він ходив до школи, то казав мені, що одружиться в 27 років. А ось торік відзначив свій 33-й день народження, і я йому згадала ті слова. Знаєте, що відповів? «І в сорок встигну!».

— Дякую за розмову, Світлано Іванівно, щасти вам.

— Вам і вашим читачам теж усього найкращого.

Полтавська область.

На знімку: ось таке господарство у Світлани Іванівни.

Фото автора.