Коли сумчанка Наталя Куманцева з’являється на дільниці, то тільки й встигає відповідати на привітання. З нею вітаються ті, кому вона приносить пенсію, газети, листи, товари першої потреби. Жінка пам’ятає всіх, з ким доводиться постійно спілкуватись по роботі. А обслуговує ветеран 35-го відділення зв’язку Сумського поштамту ЦПЗ № 1 Н. Куманцева в густонаселеному спальному мікрорайоні обласного центру ні мало ні багато — «усього» якихось 1600 квартир та кілька офісних будівель.

Ніхто навіть не здогадується, скільки жінка здолала кілометрів, скільки перенесла кореспонденції. А коли б заповнили цю прогалину, то низько вклонилися б цій скромній трудівниці за її непримітний подвиг. Адже, за найприблизнішими підрахунками, за 43 роки праці листоношею Наталя Вікторівна пройшла щонайменше чотири земні екватори, підкорила з десяток Еверестів, до того ж не вхолосту, а з вантажем за плечима загальною вагою майже півтори сотні тонн. Утім, Куманцева не виняток. Вона лише одна з багатьох непримітних трудівниць, на чиїх тендітних плечах тримається вся вітчизняна пошта. Для таких, як вона, не існує негоди. У віхолу і заметіль, у дощ і ожеледицю, у літню спеку поспішає листоноша до своїх підопічних — з листами, переказами, періодикою, а головне — з добрим словом і теплом душі. Тому в будь-якій оселі для неї завжди відкрито двері.

— На роботі я постійно прагну створити собі хороший настрій, і вже потім вирушаю з ним до адресатів, — каже Наталя Вікторівна.

Зрештою, її душевного тепла вистачає не тільки на підопічних. Не обділяє ним і колектив, в якому пропрацювала дві третини свого життя. У 35-му відділенні жартують: «Нашій Вікторівні не 65, а наполовину менше, стільки запалу, енергії, оптимізму й ерудиції...».

У цій похвалі немає жодного перебільшення. Важко повірити, особливо з огляду на сьогоднішню зарплату листоноші, але Куманцева передплачує до двох десятків видань. І набутою інформацією — від порад щодо здорового способу життя до анекдотів — охоче ділиться з оточуючими. За щирість, відвертість, простоту і легкість у спілкуванні до неї тягнуться люди. Робочий день листоноші, як у тієї білки в колесі: ранком — пошта, ввечері — пошта. Зранку вона у відділенні і на дільниці, а вечорами, у вільний від роботи час, нерідко виконує замовлення ветеранів та інвалідів. Кому хліба купить, кому цукру чи молока... Ніколи не було випадку, щоб знехтувала проханням. А в самої ж син, двоє онуків, дачна ділянка.

Окрім усього іншого, Н. Куманцева чудовий психолог. Принесе листа й одразу пропонує купити конверт, адже тоді й відповідь швидше писатиметься. А взяти передплату. Сьогодні до вибору українців — сотні видань: читай — не хочу. Та Наталя Вікторівна знає уподобання всіх своїх візаві, досконало вивчила каталог і пропонує саме те, що цікавить того чи іншого вибагливого респондента. Не біда, якщо пошкоджена вандалами чи здана в металобрухт поштова скринька. Тоді видання доставить адресату безпосередньо в руки. Якщо не застане — прийде ввечері. Немає ввечері — не біда, забіжить у вихідний... Саме тому Куманцева у відділенні з року в рік найкраща за результатами передплатної кампанії, а її дільниця упродовж багатьох років — найчитабельніша в обласному центрі.

Начальник 35-го відділення Ніна Корольова вважає, що нелегкі поштарські будні може долати лише Людина, народжена листоношею: яка вміє спілкуватися з людьми та розуміє їх як саму себе. А ще в цій професії ніяк не обійтися без чесності, порядності, уважності. Чимало людей просяться на роботу, але тиждень-два скуштують поштарського хліба і тільки їх бачили... Не їхнє це діло, не до душі їм ця справа. Зате Куманцева не мислить свого життя без неї.

На дільниці Наталі Куманцевої — дві житлові чотирнадцятиповерхівки, де взагалі немає поштових скриньок, триповерхова офісна споруда з трьома десятками організацій, де кореспонденцію необхідно занести у кожну приймальню, і 10 дев’ятиповерхівок, де придатних поштових скриньок заледве третина. Тож відповідальна за свою справу листоноша постійно бере ноги в руки і, мов той альпініст (у половині сумських висоток ліфти не працюють місяцями), мандрує поверхами. До того ж через відсутність освітлення на сходах, нерідко навпомацки.

Про що мріє ветеран поштового зв’язку разом із колегами? Мрії скромні і невибагливі. Щоб їхня праця належним чином була поцінована начальством з «Укрпошти». Дуже вже низькі зарплати в жінок з важкезними поштовими сумками. Не завадило б і державі повернутись до них обличчям. Адже сьогодні ця державна структура фактично покинута своїм патроном напризволяще. Поштовики самі заробляють собі на зарплату і живуть без будь-яких дотацій. Живуть складно, однак з великою надією, що невдовзі поліпшиться ситуація і в поштовій сфері, і в їхньому житті...

Сумська область.