Стежками Симоненка пішли юні на біду його школі

Нещодавно з’явилася інформація: у Біївцях закривають школу, яка носить його ім’я! Приводом для «сенсації» стало тоді звернення заступника Голови Верховної Ради Миколи Томенка до міністра освіти Станіслава Ніколаєнка та голови Полтавської обласної ради Олександра Удовіченка, де він просив «не допустити закриття Бієвецької школи,.. в якій свого часу навчався видатний український поет».

Втім, як з’ясувалося, школу ніхто закривати не збирається. Занепокоєність громади, на думку завідувачки районного відділу освіти Лідії Білокінь, викликала інформація, що пролунала на сесії районної ради. Бієвецька школа І—ІІ ступенів і справді потрапила до «групи ризику», адже нині в дев’яти класах навчається лише 22 школярі. Першого, другого та сьомого класів тут нема.

— Невтішні й найближчі перспективи, — зазначає Лідія Михайлівна. — За попередніми підрахунками, з 1 вересня 2007 року тут навчатиметься 19 дітей, зменшуватиметься їх кількість і 2008-го.

Однак річ, як з’ясувалося, не лише в зменшенні кількості дітей. За десяток кілометрів від села розташована Тарандинська школа І—ІІІ рівня, яка теж, до речі, носить ім’я Василя Симоненка (тут є і його музей): як відомо, майбутній поет спершу ходив до школи у Біївцях, п’ятий клас відвідував у Єньківцях, а потім навчався у Тарандинцях.

На жаль, так склалося, що його юні земляки пішли «шляхом поета»: тридцять двоє з них їздять... у сусіднє село. Школа там і за нинішніми мірками чималенька — 174 учні, для їх навчання створено всі умови. Немає проблем і з доставкою дітей.

То, виходить, батьки з Біївців самі рубають гілку під своєю школою?

— Проблема є, — погоджується сільський голова Ніна Остапенко. — Але їх можна зрозуміти: кожен намагається дати дитині якомога більше знань, а обмежувати право вибору ніхто не має права. Хоча загалом і про нашу Бієвецьку школу нічого поганого не скажеш. Це порівняно нове приміщення, яке у 1984 році здано в експлуатацію. Були плани добудувати з часом і другий поверх. Школу газифіковано, є їдальня. А з другого боку, звичайно, що менша школа, то менше у неї можливостей. Так, у Тарандинцях є комп’ютерний клас, а у нас лише одна машина... Дітям, звісно, веселіше навчатися, коли в класі їх десять-п’ятнадцять, а не один-два... Проводили ми відповідну роботу з батьками, але я переконалася: якщо вже дитина пішла навчатися у Тарандинці, то назад не повернеться. На жаль...

...Побувавши в Біївцях, я переконався: проблема дещо ширша, ніж спершу уявлялося. Подібних шкіл на Полтавщині чимало. Тож думати про їх збереження мають не лише освітяни, а й батьки, сільська громада. Не чекаючи, доки маленькі школи «відімруть» самі собою.

Не повинні чекати цього й чиновники Києва, місцева влада. Певне, потрібна концепція розвитку освіти, де визначальною має стати не лише демографія, а й підвищення «конкурентоспроможності» освіти у школах, подібних до Бієвецької. Адже у далекому 1946-му Василь Симоненко почав «місити грязюку» на Тарандинці, бо не мав тоді іншого вибору — у Біївцях була лише початкова школа. Тепер вибір є. І дев’ять кілометрів асфальтівкою на автобусі чи навіть батьківському авто роблять подорож юних земляків Симоненка до Тарандинців десятихвилинною прогулянкою. От тільки, вважаю, не на користь самих Біївців.

Полтавська область.

На знімку: школа у Біївцях.

Фото автора.