Чорне століття роду Коцюбинських

Коли пишу я ці рядки суму і трепетної любові до людей непересічних, справді величних, мені хочеться вірити, що так колись на нашій землі було. От сімдесят років тому, в такому само не теплому березні десь далеко від України вели під конвоєм до останнього кроку Юрія Коцюбинського — сина одного з видатних українських письменників Михайла Михайловича Коцюбинського. Нічим не міг допомогти батько синові. Його вже не було. А йшов тоді страшний 37-й рік...

Юрій Михайлович, за Українською Радянською Енциклопедією (1977), був державним, партійним і військовим діячем, членом Комуністичної партії — з 1913 року (рік смерті батька). Юрій ще за його життя, не питаючи дозволу батька, у 1911-му пристав до революційного руху. Він вірив у все, що хотіла зробити партія Леніна для народу, як на крилах, летів у вищі її, партії, керівні органи (син такого письменника!). У 1914 році (по 1916-й) — член Чернігівського комітету РСДРП. Його обрали до комітету не тільки тому, що багато хто знав: батько Юрія поважно сидить на фотографії поруч з В. І. Леніним і М. Горьким. Юрій був справжнім революціонером. У найвирішальніший для більшовиків, переможний час (з 1916-го) його «кинуть» на армію, майбутню революційну армію.

У вересні та жовтні сімнадцятого року, що ввійшов на століття у світову історію, Юрій Коцюбинський буде начальником Червоної гвардії і комендантом Московсько-Заставського району Петрограда. З жовтня того самого сімнадцятого його оберуть членом ВРК при Петроградській Раді. У дні жовтневого збройного перевороту Юрій Михайлович, як комісар полку, штурмує Зимовий палац. Він «придушує», разом з масою добровольців, вічних мрійників про нове життя без царів, гніту змову Керенського-Краснова...

Повернеться в Україну Юрій Михайлович у грудні того самого гарячого, радше безглуздого 17-го, щоб увійти до складу першого уряду України. На посаді головнокомандувача військ республіки. Одночасно він член Організаційного бюро зі скликання першого з’їзду КП (б) У, створення Тимчасового революційного уряду України. Юрій Коцюбинський, як здавалося тоді, прокладає український шлях для споконвіку гноблених рабів, дає їм своє світле нове сонце.

Він процвітав. Його кидали в найгарячіші точки цієї безбожної революційної суєти-суєт: член Реввійськради українського фронту; до кінця 1920-го — на керівній роботі в Полтавській губернії; затим призначають на дипломатичну роботу (представник радянської України в Австрії; перший радник повпредства СРСР у тій же Австрії; з 27-го — радник повпредства СРСР у Польщі)...

В Україну його повертають у тридцятому році —спочатку заступником голови, а згодом головою Держплану і заступником голови Раднаркому УРСР.

...І от березень 1937 року. Як свідчать архівні документи, його взяли ще 1934 року, того дня, коли він був у Чернігові. Взяли біля могили батька...

Чимало українців було звинувачено у троцькізмі. Звинуватили в цьому і Юрія Михайловича. Звичайно, як державний діяч він, може, і стикувався особисто з Троцьким (1925 року Л. Троцький був головою комісії, яка вирішувала питання: бути не бути в Україні Дніпрогесу. Троцький завалив український план індустрії — його комісія голосувала з питання майбутньої знаменитої станції так: 12 — проти, 2 — за. Сталін помітив нерішучих українців, зокрема Коцюбинського...

2.

Ще в Ленінграді, на вищих курсах політради, я вперше почув про якийсь фатум, що завжди висів над родом Коцюбинських. Перед закінченням навчання мене викликали до начальника 6-го, журналістського, курсу полковника Перерви. Я завжди захоплювався цією людиною: чи то вболівав він за курсову волейбольну команду, чи то йшов поперед нас на параді (крокуючи так, наче вбивав у землю всю свою відданість цьому військовому мистецтву марширування). Перерва обіймав нас, якщо ми вигравали, а за програш погрожував, коли настане розподіл, призначити аж на край Камчатки, а мене особисто назад відправити в Туркестанський військовий округ і неодмінно — в Кушку, південну точку СРСР.

З листом у руках він майже стройовим кроком вийшов мені назустріч.

— Послухай, лейтенанте! Лист тобі десь блукав... Ні-ні, не подумай — не перевірка, чесне слово. Потрапив у круговерть... Ти що, маєш адресу в Україні?

Я сказав, що там живуть батьки моєї дружини.

— І селище називається імені Коцюбинського?

Я кивнув головою.

— А ти знаєш, що це за письменник? Конкретно?

Отут я заспівав солов’єм. Ще при першому листі від батьків тоді ще живої моєї першої дружини відшукав у бібліотеці курсів по цьому Коцюбинському все, якщо не більше.

— Ти й того просишся в Київський військовий округ, так?

Я знову кивнув головою.

— Маєш право вибору як відмінник. Їдь, синку, в мою Україну. Їдь! Тепер я підтримуватиму тебе... Що стосується Коцюбинського, то багато чого ти, напевно, все-таки не знаєш. Про це не пишуть тепер. Щось несвітле, ненормальне висить над великими моїми земляками. В іншій країні... Гаразд! А ми часто по-людськи і не можемо! Ми — це ми. Не цінуємо своїх геніїв!

Перерва приклав до своїх губ вказівного пальця і глухо скомандував, щоб я був вільний.

Через два роки на вулиці Безіменній селища Коцюбинського, де я тепер жив у хатині-«врем’янці», біля колодязя як співробітник «Робітничої газети» зустрів одного разу білоголового старика військової постави, з’ясувалося — передплатника і мого тепер видання.

— Даруйте, я — Прус. Живу он на тому боці і вашої вулиці. Мені розповіла про вас сестра вашої дружини. Ви знаєте, де живете?.. — Це він говорив глухо, ніби запинаючись: тепер ітиметься про таємницю, яку поспішає повідомити. — Безіменна вулиця! Це ж бо диво! Тобто повз нас пройде зло, що переслідує цей лик — рід Коцюбинських... Авжеж! Глава роду помер від нерозділеного кохання, дуже рано помер! А сини його, Юрко і Ромко — кхе-кхе... у тридцять сьомому, зовсім диявольському... Утім... Врятує нас Безіменна. Добре, що так назвали хоча б вулицю...

Старий узяв двоє відер і мало не стройовим кроком пішов з ними до свого будинку.

Я розповів про старого своєму своякові Яшку Мазнєву.

— І він балакав з тобою? — здивувався той. —З іншими мовчить...

Яків був депутатом селищної ради — колишній капітан-прикордонник, захворівши на туберкульоз, був звільнений у запас. Він був найбільшим матюкальником-атеїстом. Сказав про Пруса, вигадника страху, однак, багато хорошого. Коли вирішували питання про видачу землі Прусу, одностайно задовольнили прохання згори: дати йому під сад землі дуже багато.

— Не помилилися, — сказав свояк. — Сад — райський. Тільки жар-птиць бракує. Ти зайди або сам напросися до нього, побачиш, що можна зробити хазяїном на землі.

У «Робітничій» я незабаром надрукував нарис «Старий сад». З нього «вилучили» все, що стосувалося служби Пруса під командуванням Юрія Коцюбинського. Незважаючи на те, що матеріал повісили на дошку кращих, я журився: чому вилучили, адже в енциклопедії вже є Юрій Коцюбинський! І воював Прус, старий генерал, під його проводом!..

Костя Басенко, прекрасний романіст, котрий працював у нас фейлетоністом, утішав мене: ну що ти! Якби тільки це! Викидають частину історії! Та час прийде! Він прийде!..

Уже не жив я в селищі Кобюцинського — дали однокімнатну на бульварі Дружби народів. Помчався в селище, коли довідався, що Прус помер. На похороні було кілька стариків, котрі воювали у громадянську під командуванням Юрія Михайловича Коцюбинського. Сенсацією селище жило довго: спадкоємців у Пруса не виявилося, розбирали одне з підвіконь — калитка із золотом і заповітом. Точним, конкретним. Установити на його золото гарну в селищі поліклініку і справжню, а не сяку-таку лікарню. Що потім і було зроблено. І лікарню, і поліклініку.

Мені він колись, — ходили ми садом тихо, — ласкаво говорив: на цій землі я ніколи не помру. Я дещо їй зоставлю. Хотілося б тільки, щоб вулицю перейменували. Щоб вона була імені Юрія Коцюбинського. Щоб Юрія Михайловича, як і його батька, знали люди. Був бойовий командир. Я, звичайно, грішник. Рубав під його командуванням усяку нечисть. Але ж бо погань —не сіють, не орють... Вона сама лізе! Її і сьогодні — хоч греблю гати. Шкода! Був — як дубок! Устане з сідла на коні... Красота! Шкода! Не пробачу й у могилі за його по-зрадницьки вбите життя.

Оці слова тоді й відібрали в мене у «Старому саду!». Цензор казав мені, теж заспокоюючи: «Мій партквиток, він дорогий мені».

3.

...Щастя буває лише шматочок, а інколи його —повний оберемок. Невдовзі я потрапив до Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Михайловича Коцюбинського. Сталося так: у «Робітничій газеті» мене перевели до номенклатури ЦК Компартії України, я став власним кореспондентом по Київській, Житомирській і Чернігівській областях. Проходили пленуми обкомів партії, і мене «кинули» до Чернігова — подати звіт з пленуму. Здивувало і насторожило, що біля вагона мене зустрічає секретар обкому партії з питань ідеології. Високий, стрункий молодий чоловік із загадковою усмішкою. Його машиною, у супроводі недоумків, мене везуть спочатку до готелю, чекають сорок хвилин, поки я опоряджу себе після дороги.

Біля мого номера стоїть уже міліціонер. «Нікого не пускати сюди!» — кидає на ходу секретар обкому. — Ми тепер, — це вже до мене, — в гості до великого письменника Коцюбинського». «Боже, — по-дитячому вигукую , — цілу дорогу тільки і мріяв про це...»

«У цьому будинку 1911—1916 рр. провели свої юні роки український державний діяч Ю. М. Коцюбинський і командир Червоного козацтва В. М. Примаков». Ми проходимо повз дошку зовні спокійно. Але я вже знаю з архівів: Юрія Михайловича забрали в 1934-му —троцькізм. А Примаков?.. Згадую (теж з енциклопедії): Примаков Віталій Маркович. Народився на Чернігівщині, 1913 року за антивоєнні виступи його відправляли до Сибіру, у 17-му боровся за революцію. Відомий військовий командир, у 1935-му — заступник командувача військ Ленінградського округу. Дати: 18. XІІ.1897 —11. VІ.1937... Виходить, і його? Не тільки розстрільна цятка на тілі відданої партії людини, а й кепського чоловіка однієї з дочок Михайла Михайловича Коцюбинського — Оксани. Уточнюючи пізніше матеріал про цю трагедію роду Коцюбинських, я довго копався в архівах. І вже тепер, крім того, що назбирав, зателефонував з уточненнями Станіславові Реп’яху — його книги про Чернігівщину житимуть довго, якщо не вічно. Він підтвердив, що побіжно згадано в документах: вона поїхала до Москви народжувати до дядька по материнській лінії — Василя Устиновича Дейші. У ванній кімнаті впала, пологи одразу відбулися. Проте ніщо не врятувало: Оксана та її син померли через два дні майже одночасно.

Оксана була до пари своєму чоловікові. Міцно сиділа завжди в сідлі, рубала не тільки лозу в боях з ворогом. Вона і, будучи вагітною, скакала на коні, і рубала в січі, і стріляла. Шкода, що Віталій Примаков потурав їй.

Між іншим, про це говорив, коли вийшла від нас дочка Михайла Михайловича Коцюбинського, Ірина: вона була в музеї директором. Ми сиділи в кабінеті (я — не знаючи, куди себе діти, а мій співрозмовник —хазяїном). Адже тут Михайло Михайлович приймав гостей на свій розсуд. Мені було дуже незручно за все, що тут відбувається: якісь пляшки на столі, частування і коментарі кожного руху після того, як іноді заходив помічник секретаря обкому, і, нахиляючись до вушка секретаря, щось йому шепотів.

— Одна залишилася з роду, — коли ми зосталися самі, показав на двері секретар обкому. — Якщо по-по-людськи... все це ненормально. Всі служили Радянській владі вірно. — Вона, — знову кивнув на двері, маючи на увазі, звісно, покірливу Ірину Михайлівну, яка поглядом своїм ревно готова була виконати будь-яке доручення партії, — надто віддана. Нібито за всіх, кого покарала справедливість чи щось там інше...

Ми вийшли надвір. Мене одразу почали вчити, як треба писати звіт до газети з пленуму. І це раз, і це два, і це три треба врахувати. Треба завважити головне: до нас їдуть, із-за кордону також. Михайло Михайлович виконував і велику громадську роботу у просвіті. Треба, щоб — жодної плями!

— А взагалі — нічого ти не знаєш! — Він поплескав мене по плечі. — Найбільший тягар тут, біля цієї могили, — подвійне, так би мовити, кохання. Михайло Михайлович не кохав дружину. Усе в роду, виходить, було перемішано. Сам — це Він, з великої літери. Як з великої літери вся його література. А життя разом з дружиною...

Була вона солдафонкою-більшовичкою. Партія таких... такими гидує. Її хотіли порішити гайдамаки, коли захопили місто. Вони її заарештували, але оскільки для них був Він теж з великої букви, раз вона з ним жила, то відпустили...

Він заговорив узагалі про коханок. Вони мають бути обов’язково в нормального чоловіка! «У тебе ж були коханки, коли ти вчився в Ленінграді, були навіть коханки на шахті, де ти працював, прислухайся, інкогніто». «Прислухайся» він підкреслив. Партія знає все й будь-якої хвилини може захистити себе від даремних газетних інструкцій-вказівок...

Раптом утупився поглядом злісно:

— Але Йому, теж з великої букви, коханка не личила. Бачив, проходили: «Тут жив з 1898 по 1913 і написав найкращі твори Михайло Коцюбинський». Кажуть, ти жив у селищі Коцюбинського? У нас один тут колишній царський служака, що перейшов потім на наш бік, виїхав у те селище, щоб не плакати щодня біля могил командирів, під чиїм началом служив... Прізвище його забув...

— Прус, — сказав я.

— Так, тарган. Усе було не по його. Вам, — легко перейшов на «ви», — з обивателем-тарганом спілкуватися запросто не по-ло-же-но!

— Я й не збираюся, — заспокоїв я його.

Ми потім милувалися садибою. Я прочитав уже тоді всього Коцюбинського — спочатку в гарній бібліотеці станції Біличі, біля якої й розташовувалося селище з видатним садом Пруса. Сад тягся клином через три вулиці ближче до станції. Максим Горький казав про Коцюбинського: «Він дуже любив квіти і, маючи солідні знання з ботаніки, говорив про них, як поет. Було приємно бачити, як він, тримаючи в руках квітку, пестив її й розповідав про неї».

Про старого Пруса, з поставою гвардійського офіцера до останніх своїх 89, казали: «Він не поїсть хліба, натщесерце наковтається запаху свого диво-саду, всі квіти, насаджені його дружиною-кульбабкою, приголубить... Дивишся на нього, щасливого, і хоч співай найсолодшу пісню. Не помилишся! Біля нього тоді радісно дихати».

...Кого полюбила ця свята, осліпла потім від любові, віднятої в неї богами? Можна перелічувати й перелічувати літературні діаманти, злитки золота її коханого Михайла Коцюбинського. Але краще вирушити в гості до Сергія Єфремова (справжнє прізвище — Охріменко), до його історії української літератури. Надрукована вона в Україні в 1995 році за виданнями Київ—Лейпциг 1919 (Вецляр 1924) за редакцією і з передмовою доктора філологічних наук, професора М. К. Наєнка. Це не підроблений (під персону), справжній смак майстра, що вміє скласти про письменника ряд величин, гідних свого місця в літературі. Те, що до всього цього було в критичній частині літератури (особливо в радянській, з її культом одинаків), давно вже по-новому дивиться, пишеться. Коцюбинський, мабуть, вершина літературної вишуканості, великий майстер українського слова — так між рядків каже Єфремов. Він нами недооцінений. З ним не можна не погодитися. Навіть говорячи про великий фільм «Тіні забутих предків», ми забували сказати про автора тексту, що використовувався виробниками кіно і, зокрема, Параджановим — людиною, безумовно, рідкісного таланту.

Але Коцюбинський дав ауру фільмові, чудовий текст. Слово в нього — чарівне.

Вже у перших його творах «П’ятизлотник», «На віру», інших, за Єфремовим, — це стенографічна манера особливого письма, вона мовби стримує його, не дає показати своє, власне. Він близький до Мопассана. Але тільки скинувши з себе натуралістичну одежину, як і вчорашню етнографічність, Коцюбинський стає справжнім Коцюбинським...

Єфремов цитує Коцюбинського іноді довго — як показують діаманти, великі картини. Сучасний читач зі смаком завжди погодиться з цими цитуваннями. Бо в них — таємниця письменницького успіху.

Напевно, Аплаксіна відчувала, може, навіть більше за Єфремова розуміла таємницю слова свого коханого.

Вона любила все, що він писав.

Так пам’ятати все — від початку до кінця, мислити і змушувати хвилюватися інших, так поставити добре потрібні підзаголовки...

Звичайно, потрясала до глибини душі «Fata morgana», «Іntermezzo», а вже «Тіні забутих предків» їй снилися ночами, і вона йому розповідала, як була з ним усю ніч десь у загадковій країні, а він сидів біля великої гори, і люди в красивих каптанах танцювали для нього й співали. Це за те, що він сотворив для них чудо-слова. Вони так усі кажуть. Але він зробив те, що вони давно хотіли. Це слова великої людини, яка знає душі інших....

...Познайомилися вони в 1902 році. Отже, любила вона Коцюбинського, ще живим, рівно одинадцять років. Вони працювали в статбюро, Михайло Михайлович — невеликим начальником, вона — співробітницею бюро. Знала потім напам’ять усе його життя, тому що потай він слав їй листи звідусіль, зокрема з Італії.

У домі її коханого проводилися «понеділки». Тут ішла поглиблена увага до всього, що довкола. Адміністрація міста тримала бюро під особливою увагою. Невдоволення висловлювалося, коли збиралися добровільні пожертви для політичних вигнанців. У 1908 році надійшло навіть якесь розпорядження з приводу збирання грошей для галицького письменника Івана Франка: він після затяжної хвороби зостався зовсім без грошей.

На цих усіх «понеділках» зазвичай була присутня Аплаксіна. Вона слухала його завжди, затамувавши подих. Одного разу він читав напам’ять свій видатний етюд «Цвіт яблуні». Перечитайте цю перлину. Поруч навіть Набокову нема чого робити. Це про смерть маленької дівчинки, яку тримає на руках чоловік-батько. Коцюбинський подає цей етюд від першої особи, тобто від самого себе. Скільки непізнаної новизни в почуттях батька-чоловіка! Це його кровинка, але це — найвище за все, що було до її вмирання. Це щастя, коли все жило, цвіло, наповнювалося сенсом співіснування двох. Жодного натяку зайвого! Тільки таїна найвищої любові до цієї маленької вмираючої богині...

Вона спитала його потім: він бачив колись смерть своєї дитини? Відповів, після деяких роздумів: «Ні». Але як же, думала вона, так пророчо написати про свою дочку чи чужу доньку!? Тільки генієві підвладна таємниця, якої ще не було на світі, він придумує (може, піддивився) і відчув щось божеськи святе у вічній любові і в чоловіка до свого продовження. Чарівно все гарно і по-своєму завжди свіжо, незрівнянно...

5.

— 13 квітня (1913 року. — Автор), — написала Аплаксіна в спогадах, — Михайла Михайловича ховали... Я притиснула до себе кошик з гілками розквітлої яблуні і швидко сплела вінок із самого цвіту. Він був найкрасивіший з усіх вінків... Потім розповідали мені, що саме цей вінок хтось поклав у труну <...> Михайла Михайловича... А знаєте, — сказали мені, — Віра Устимівна наказала від вас не приймати ні вінків, ні квітів...

Микола Дмитрович Стражеско, великий цілитель, майбутній Герой Праці (1946), який лікував великого українця, розповідаючи про останні його дні, мимоволі розкриває таємницю кохання двох — Коцюбинського й Аплаксіної. «Кожного третього чи четвертого дня він (М. М. — Автор.) одержував листи безпосередньо в клініці через старого фельдшера Гурія Микитовича Прокопенка, з яким Михайло Михайлович був у дружніх стосунках. Завжди нетерпляче і хвилюючись чекав Коцюбинський цих листів і, одержавши, радів і веселішав <...>, починав мріяти про швидке видужання... Я спитав якось Гурія Микитовича, що то за листи він відправляє й одержує від хворого <...>, і почув відповідь, що це «справи сердечні»... Пізніше прочитавши в одному з видань при Радянській владі листування Коцюбинського з Олександрою Іванівною Аплаксіною, я довідався, що саме з нею йшло інтенсивне листування, яке так своєрідно охороняв старий фельдшер Прокопенко»...

Моя дружина, журналістка і письменниця Елеонора Блажко, в останній рік життя Аплаксіної була в її домі. Першою написала для «Дзеркала тижня» нарис про любов Коцюбинського й Аплаксіної (я друкував зазвичай її матеріали на машинці — вона погано теж уже бачила). Мимоволі навернулися сльози, коли йшла розповідь про зустріч дружини з Аплаксіною в Чернігові на її квартирі. Вона була зовсім сліпа. Намагаючись показати фотографії у своєму альбомі, вона водила долонею по порожніх сторінках. «Ось тут — Михайло Михайлович з нами, співробітниками статбюро, а отут його діти. Я їх любила, як і його...»