Завершення політичної реформи — ключ до розв’язання гострих суспільних проблем

Може, це прозвучить дещо парадоксально, але я сьогодні знову висунув би і обстоював лозунг «Вся влада — радам», бо він набуває нового актуального звучання і стає визначальним під час вирішення проблем поточного моменту. Це мають зрозуміти і громадяни України, і депутати місцевих рад, керівники органів місцевого самоврядування. Альтернативи йому, ще раз підкреслюю, немає.

У чому суть другого етапу політичної реформи? А в головному, до чого вже давно нібито закликають лідери політичних партій і керівники держави. У децентралізації влади. Проблеми, що нині найчастіше виникають у суспільстві й державі, беруть свій початок від надто великої централізації влади. Переконаний, що багато питань, які нині так важко вирішують на центральному рівні, могли б бути розв’язані на місцях. Це ціла низка соціально-економічних, комунальних проблем, навіть такі конкретні справи, як прокладання водогонів, ремонт каналізаційних мереж, закупівля певної категорії ліків чи іншої продукції і багато чого іншого. Всі ці справи можна було б спокійно розв’язати на місцях, до того ж ефективніше, аніж так, як це роблять сьогодні. У такий спосіб підвищилися б і відповідальність місцевих органів влади, політична активність людей, а також значно розвантажились би центральні органи влади для серйозних справ. Тільки опора на власні сили, на потенціал нашої економіки, нашої землі, нашого народу відкривають шлях у майбутнє української нації. Оці сьогоднішні розмови про ЄС, НАТО, про мову тільки відволікають увагу людей від тих актуальних проблем, яких нині в нашому житті ціле море.

Ось нині ми знову заговорили про вибори, дату їх проведення... Не треба бути аж надто проникливими, щоб не розуміти, що вибори і їхня дата — це форма політичної боротьби певних політичних сил. А в цей час інтереси людей відступають на другий план.

Так, вибори потрібні суспільству. Але не ті вибори, до яких іде країна. Сьогодні потрібні вибори для переформатування всього нашого суспільства. Для цього необхідно внести зміни до Конституції України, цілої низки чинних законів, і, спираючись на нову правову базу, іти на вибори з тим, щоб внести докорінні зміни в наше суспільство. Де сьогодні є найбільша потреба проведення виборів, так це в місцевих органах влади, бо прогнози про недолугість пропорційної системи місцевих виборів, на жаль, цілком підтвердилися. Нині заполітизованість у місцевих органах влади настільки дається взнаки, що до органів районної чи обласних рад потрапили люди, які, м’яко кажучи, надто туманно уявляють свої прямі обов’язки. А все йшло від того, що закриті виборчі списки не дають можливості людям оцінити професійність і підготовку кандидатів у депутати.

Гадаю, що в цьому питанні теж треба переглянути низку законів і, як мінімум, повернутися на місцевому рівні до змішаної системи, щоб дати можливість територіальним громадам відстоювати свої інтереси у місцевих органах влади. Ми докотились до того, що нерідко районні ради формуються тільки з мешканців райцентру, інші ж населені пункти не представлені в них. Не дивно, що в радах деяких сільських районів, які прилягають до міст обласного значення, більше присутні мешканці міста, аніж представники сільських громад. Як приклад можу навести Теребовлянську районну раду, що на Тернопільщині. У цьому районі є 44 територіальні громади. З них 33 зовсім не представлені в районній раді. Схожа ситуація в Хмельницькій райраді, де з 39 сільських територіальних громад тільки 14 представлені в раді. Є факти, де в районній раді взагалі не представлені мешканці сільських територіальних громад. Цю ситуацію, безперечно, треба змінювати, і починати треба з того, що час уже узаконити виконавчі органи рад, які обираються. Однак у нас керівника адміністрації призначають зверху, і коли доходить до вирішення конкретних господарчих проблем, він, не довго думаючи, замість їх розв’язання показує пальцем на небо. Мовляв, ми нічого не можемо зробити, бо всі питання вирішуються вгорі.

Розмови про те, що настав час ліквідувати районні та обласні державні адміністрації, велися ще при Президенті Кучмі. Хоч як дивно, але ті, хто гостро критикував тодішню центральну владу, сьогодні з усіх сил чіпляються за збереження централізації, не випускають її з рук і не довіряють власному народу.

Дедалі частіше стикаємося з масовими фактами, коли районні (та й обласні) керівники призначаються, тільки виходячи з політичних мотивів, а не з їх професійності. Отож коли людина за своє життя навіть не керувала бригадою, а сьогодні береться за кермо цілого району, я їй не позаздрю. Як і тим мешканцям, де працює такий керівник.

Яскравий приклад цього — українська столиця. Хто нині біля її керма, відомо кожному. Як працює нині ця влада, видно хоча б по тому, що ніколи Київ не був так засмічений, як тепер. До того ж сміття останнім часом уже з дворів перекидається на вулиці. Я давно не бачив, щоб прибирали дороги біля бордюрів, як це було раніше, на моїй пам’яті ніколи так вільно не роз’їжджали машини по газонах. Я не помічав раніше, щоб стільки людей стояли на зупинках, чекаючи транспорту, щоб так, як сьогодні, були заблоковані вулиці автомобільним транспортом. Усе це йде від відсутності грамотного, досвідченого кадрового потенціалу столиці, від його нездатності розв’язувати елементарні господарчі проблеми. Хоч би що мені казали, але в 25—27 років, не попрацювавши до цього серйозно з людьми і спробувавши себе лише в якомусь бізнесі, важко керувати багатомільйонним містом з безліччю специфічних, суто господарських проблем. Як результат — нині бачимо зниження темпів будівництва мостів, шляхопроводів, зовнішніх інженерних мереж, житлового будівництва. Міський голова і його команда не раз заявляли, що активно візьмуться за ці справи. Однак бачимо, що в них і досі не доходять руки до цих проблем, бо їм бракує і знань, і професійності. Це при тому, що Київ — столичне місто, де є кому підказувати, допомагати. Та й із фінансами немає особливих проблем. Що ж тоді коїться на місцях!

Повернімося ще раз до теми виборів. Крім того, що конче необхідно реставрувати змішану систему, нині настав час відкривати списки, де фігурують кандидати в депутати. До того ж це треба робити на всіх рівнях — від місцевих рад до Верховної Ради. Люди повинні бачити, кого вони обирають, — не тільки лідера партії, а й кожну конкретну особу. Я глибоко переконаний, що попри будь-яку систему виборів треба робити так, щоб депутатів обирали по конкретних депутатських округах. Адже не тільки в Києві, а й на місцях сталося так, що людям немає до кого звернутися. Багато з них скаржиться, що раніше депутати проводили прийоми громадян, де можна було б хоч порушити якусь проблему, а нині замість цього у Києві, наприклад, створені якісь міфічні колцентри, куди людей спрямовують з їхніми скаргами. Що, ці люди, які телефонують до колцентру, одержать відповідь на свої скарги чи розв’яжуть свої проблеми?

Багато питань, з якими звертаються люди до влади, могли б розв’язати органи самоорганізації населення. Але вони фактично ліквідовані і в Києві, і в багатьох інших містах. А міський голова Києва з деякими своїми колегами розсипається в почуттях любові до киян.

Таке страшне явище, як відчуження людини від влади, набирає дедалі більшого поширення. Йому дуже добре «допомагають» і пропорційна система виборів, і кадрові помилки, і байдужість чиновників до долі простих людей. Ось недавно відбулося засідання координаційної ради з питань самоврядування при Голові Верховної Ради, де обговорювалися запропоновані зміни до Конституції, в контексті питань з розвитку місцевого самоврядування, проведення другого етапу політичної реформи. І що ви думаєте, на розширене засідання координаційної ради демонстративно не з’являються керівники рад міст, районів, окремих областей, мотивуючи це тим, що Верховна Рада нині нелегітимна, або тим, що певна політична сила, яку вони представляють, заборонила їм брати участь у засіданні. Як на мене, то ці керівники прийшли до влади тільки заради своїх власних інтересів. Бо вони були зобов’язані хоча б почути, яким шляхом пропонується розвивати місцеве самоврядування. Важко зрозуміти, як це можна відмовитися від обговорення питань, що надзвичайно цікавлять людей на місцях. Хіба це не гіркі плоди пропорційної системи виборів, політизації місцевих органів влади, багатьох з яких крім політики нічого не цікавить. А додайте до цього гризню, яка то там, то тут спалахує в місцевих радах, ініційована політичним протистоянням, що призводить до недієздатності такої влади. Що тоді ми побудували, що робимо?

Останнім часом у державі дедалі відчутніше загострюється проблема керованості, навіть у сфері економіки. У країні є Кабінет Міністрів, який розробляє постанови, спеціальні директиви, що мають виконуватися на місцях. Є адміністрації, підпорядковані Президенту України, які нерідко роздумують, виконувати чи ні урядові розпорядження. Ця некерованість останнім часом набрала катастрофічних розмахів, що особливо відчутно в перебігу недавніх політичних подій.

В Україні існує два, а то й три центри влади, які весь час ведуть боротьбу за сфери впливу, натомість інтереси держави відходять на другий план. Хіба це не підтверджує те, що треба привести наші закони у відповідність і дати більше можливості виявлятися місцевому самоврядуванню, знявши напругу з центру, який не може з різних причин розібратися в деяких питаннях.

Сьогодні для створення в Україні держави добробуту та становлення її в якості рівноправного члена світової спільноти є лише один шлях — якнайшвидша побудова інформаційного суспільства та запровадження нових форм демократизації, пов’язаних із активним залученням широких верств населення до процесів керування економікою, соціальним та культурним життям, використанням новітніх засад самоврядування громадян та досвіду країн Європейського cоюзу. Для цього в Україні є всі передумови: освічене й соціально активне населення, розвинені демократичні традиції, що сягають часів Київської Русі та Козацької республіки.

Та, на жаль, 15 років незалежна Україна тупцює на місці, обростаючи всіма негативними рисами типової олігархічної республіки, а саме: корупцією, бюрократією, гіперцентралізованою владою та заорганізованим суспільним життям. Ми бачимо, що ніяк не викорінюється стійка психологія негативних явищ радянського державотворення, коли розглядали місцеву владу як другорядну частину державної влади, а владу народу заміщували посиленням влади бюрократії. Наразі спостерігаємо такий негативний процес, як підміну місцевого самоврядування владою політичних партій, що теж прагнуть керувати місцевими громадами.

Місцеве самоврядування тісно пов’язане з довір’ям до людей. Згадаймо, що і перед виборами 2004, 2006 років часто звучала тема судової реформи. А що сьогодні бачимо? Просто судову вакханалію, де продажність судів дійшла критичної позначки. Звідси і рейдерство, і рішення судів, які спростовуються іншими судами.

Чому тоді ми не хочемо довіряти людям, які, навіть виходячи з іноземного досвіду, мали б обирати суддів, цим самим висловлюючи своє ставлення до їхньої діяльності? Скільки ще затягуватимемо питання виборності суддів, чому ми топчемося на місці у розв’язанні такої нагальної проблеми? Отож, якщо ми йдемо до європейських стандартів, повинні перейти не тільки до виборності усієї місцевої влади, а й суддівського корпусу.

На жаль, ті сподівання, які зародилися в процесі помаранчевої революції, не збулися. Очищення суспільства, зміна системи координат так і не сталися, обіцяні реформи не відбулися. Політичні партії, як і раніше, успішно обслуговують інтереси великого капіталу. А звідси і відповідь на те, чому деякі політичні сили демонструють очевидну незацікавленість у реформуванні суспільства та економіки. Кожному зрозуміло, що на чолі перетворень з поглиблення реформ, доведення їх до логічного кінця повинен був стати Президент України, до того ж з перших днів свого обрання.

Утім, поточні проблеми, вибори-перевибори, боротьба за владу не дали цього зробити. Отож, чим скоріше керівники держави, політичні партії, що входять до парламенту, все суспільство зрозуміють, що без цих перетворень, без якнайскорішого другого етапу реформ, без децентралізації влади, без розвитку місцевого самоврядування країна не може далі зростати, тим паче йти до світової спільноти, тим скоріше будуть зрушення на краще. А тим часом місцеве самоврядування уже проривається з місць, показує, які колосальні резерви в ньому закладено. Прикладом цього може бути розвиток самоврядування в курортному місті Миргороді. Там завдяки енергійним пошукам міського голови Олександра Паутова, депутатів міської ради у всіх районах міста створено прямі органи самоорганізації населення, які навіть залучають кошти населення для розв’язання місцевих проблем. Подивилися б ви, яким охайним і красивим став Миргород, як він розквітнув останнім часом.

З цього прикладу видно, що санітарний стан наших населених пунктів, навколишнього середовища, проблеми, пов’язані з комунальним господарством, у тім числі з впровадженням комунальної реформи, не можливі без розширення прав і повноважень територіальних громад, без того, щоб вони самі не взялися за розв’язання цих проблем. І якщо тепер так модно говорити про голосування законодавчих актів в пакетному порядку, то я негайно взявся б за законопроект 22-22, тобто той, завдяки якому пропонується розширювати повноваження органів місцевого самоврядування, створювати виконавчі органи в містах, областях і районах, а також проекти законів про комунальну власність, про вибори судових органів. Іншими словами, дати людям нову законодавчу базу, яка забезпечила б їм широку участь у державному управлінні. Не на словах, а на ділі.