Я вірю в долю. А недавній випадок ще більше укріпив мою віру. Дякувати Богу. Зберіг. Якби не зайшла в аптеку, то потрапила б в епіцентр вибуху, який стався 2 травня в будівлі облдержадміністрації. Мій шлях саме проходив повз цей об’єкт, але дорогою зайшла купити мамі ліки. Ці п’ять хвилин мене й урятували. Я потім прораховувала, де могла опинитися у мить удару, проходячи через парк біля ОДА, і дійшла висновку, що, швидше за все, лихо наздогнало б мене біля дерева, поваленого чи то снарядом, чи то вибуховою хвилею. Пізніше бачила аматорську зйомку, яка зафіксувала лікарів швидкої допомоги, котрі вивозили з парку постраждалу жінку. Отоді мені й стало страшно. Дійшло. А в момент вибуху — ні. Перша думка, як не дивно, була позбавлена інстинкту самозбереження — сховатися, забитися... Подумалося інше: от би зафіксувати ці моменти — бойовиків, які бігають із автоматами й несамовито кричать, дим з розваленого вікна четвертого поверху й цікавість літніх пенсіонерок, які, ігноруючи небезпеку, буквально за п’ять кроків від виставлених постів збройних ополченців «Армії південного сходу» жваво обговорювали свої версії того, що трапилося.

Я ніколи не хотіла працювати в гарячих точках. Ні цікавості заради, ні з бажання заробити. І навіть якби мені напророчили такий момент у житті, швидше за все, просто б над цим потішилася. Але в долі свої зигзаги, і тут уже вибирати не доводиться. Працюєш, і все. Власне, навіть у перші дні, коли багатотисячний проросійськи налаштований натовп збирався в Луганську біля пам’ятника Тарасу Шевченку й прославляв Путіна, перебування людей моєї професії в цім середовищі вже було пов’язане з певним ризиком. Якщо, звичайно, висловлювати свою точку зору й розкривати рід своєї професійної діяльності. У найкращому разі тебе могли прогнати й образити. У гіршому — зламати теле- або фотокамеру. Таке траплялося. Сьогодні мирні демонстрації у Луганську не проводяться. «А навіщо? — щиро дивується одна проросійська активістка. — Ми свого добилися, створили народну республіку, а той, хто не хоче в ній жити, — нехай забирається до бендер і там мітингує!» 

Щось доводити таким людям — наживати собі ворогів. 

А зовсім не хочеться жити в собачнику.

У нинішніх умовах працювати важко. Керівник законної обласної влади віддав перевагу кабінету в спокійному районі на півночі регіону, де зосереджені українські війська, апарати обласної ради й адміністрації туляться в різних місцях, розкиданих містом. Якусь роботу ведуть, звичайно, але вона мало помітна, тим більше на тлі присутності іншої влади — не легітимної, але зі зброєю в руках. Як не крути, а з цим «аргументом» багато хто змушені рахуватися. І журналісти також. У таких умовах інформація з області надходить переважно з одного джерела — прес-служби «Луганської народної республіки». 

Всеукраїнські телеканали відключені, а місцеве телебачення показує ті новини, які хоче бачити й чути проросійськи налаштована частина населення області. 

Бізнес затих. Деякий час до «народного губернатора» Валерія Болотова журналістів українських ЗМІ не підпускали взагалі. На прес-конференціях були присутні винятково представники російських засобів масових інформацій. У цьому вдалося переконатися особисто. Волею випадку (досі не можу зрозуміти, як це сталося) я опинилася біля будівлі облдержадміністрації ще в перші дні після її захоплення. Побачила групу російських операторів, які збиралися на прес-конференцію з Болотовим, і прилаштувалася до них. Міркувала так: пройду «фейс-контроль» — добре, не вийде — отже, не пощастило». Але мені вдалося. Оскільки серед операторів і журналістів я була єдиною жінкою, мене не стали обшукувати, а провели «зеленим коридором», навіть не перевіривши документи. З моїм посвідченням мене вже точно б завернули. Сьогодні на прес-конференції керівництва «ЛНР» можна потрапити, пройшовши акредитацію. Але окремим журналістам дорога сюди все одно закрита.

Наша професія здасться небезпечною з тієї хвилини, коли ми самі починаємо відчувати страх. А так — 

звичайна робота, яка в певні моменти може так захопити, що забуваєш і про небезпеку, і про наслідки, і про свій стан. 

Нам з колегою довелося бути свідками штурму облдержадміністрації 29 квітня. Ми перебували всього за п’ять кроків від молодчиків, які битками, прутами, камінням розбивали вікна й двері будівлі, щоб увірватися усередину. Крики, матюки, дзвін розбитого скла, тупі удари по дереву, спотворені обличчя... Ми з Оленою бігали з фотоапаратами й намагалися все це зняти, ігноруючи небезпеку. Адже розлючений натовп міг нас просто затоптати. Шкода, що в нас не було гарної камери. Адже стільки цікавих моментів довелося побачити. От з вікна учасники погрому викинули ящик із сосисками, які розлетілися по клумбах, і маленька сухенька бабуся, злодійкувато озираючись, стала їх підбирати й класти собі в сумку. Кому політика, а кому — продовольство на тиждень. От молода черниця, закривши очі, тримає над головою ікону й шепоче молитву. Про що вона просить Бога? Фотоапарат дає можливість зафіксувати якісь важливі моменти, які пропустило око. Особливо, якщо йдеться про якусь подію.

Цього року моє професійне свято пройде скромно. Зберемося маленькою жіночою компанією, вип’ємо шампанського, поговоримо про політику (а як же без цього?) і про складності своєї професії. А я ще запропоную тост за те, щоб доля кожного з нас склалася вдало. Від нашої удачі буде вдала й країна.

Луганськ.

Сепаратисти біля будівлі Луганської ОДА, де 2 червня стався вибух.

Фото Станіслава МИХАЙЛОВА (Укрінформ).