Автор цього матеріалу — журналістка одного з міст Східного регіону. Донедавна працювала в обласній газеті «Донбасс», але після візиту озброєних бойовиків видання припинило свою роботу, всіх журналістів відправили в неоплачувану відпустку. У донецьких ЗМІ такий матеріал тепер з’явитися не може.
Розповідь жителя невеликого містечка Північного Донбасу складно було навіть уявити ще якихось півроку тому. Ну хто міг повірити, що на вулицях наших міст і сіл масово зникатимуть люди, яких потім утримуватимуть, катуватимуть і принижуватимуть у підвалах приміщень колишніх державних установ за те, що не так думаєш або не тих підтримуєш, чомусь не бажаєш брати зброю в руки або маєш нахабство любити свою Батьківщину?! Ім’я співрозмовника з міркувань безпеки не називаємо.
«Доводити неможливо, ліпше мовчати»
Хлопець, про якого йдеться, особливим активістом навіть не значився. Хіба що був патріотично налаштований і готувався стати представником однієї з проукраїнських партій на позачергових президентських виборах. Можливо, саме це й стало причиною несподіваного нічного візиту, який відбувся через день після того, як у місто ввійшли озброєні люди, котрі закликали до створення так званої «Донецької республіки».
— Пізно ввечері в будинок постукали, — розповідає хлопець. — Я виглянув, запитав, хто прийшов. Голос гостя здався знайомим, тому відкрив хвіртку, за якою стояли невідомі люди. Вони бризнули мені газ в обличчя, я вирвався й побіг у будинок. Але двері майже без зусиль вибили й на очах ридаючої мами мене скрутили, завантажили в багажник легкового автомобіля. Так я потрапив у полон...
Хлопця привезли в місцеве відділення міліції, де люди у військовій формі, які представилися ополченцями, почали допитувати з тортурами.
— Звідки вони отримали інформацію про мою громадянську позицію, не знаю... Напевно, зі списків членів комісії, — каже колишній бранець. — Одні били, змушуючи зізнатися, що я «правосек», якими нажаханий увесь Донбас. Другі мучили, намагаючись дізнатися, чому я «з Донбасу, а в такі партії вступаю». Спочатку намагався якось виправдатися, пояснюючи, що не маю жодного відношення до радикалів, що я — місцевий і абсолютно мирний, а любити Батьківщину — не злочин. Але потім зрозумів, що даремно: щоб залишитися живим, ліпше просто терпіти й мовчати...
У підвалах постійно змінювалися люди
Потім хлопця відвезли у сумнозвісний підвал приміщення слов’янської СБУ, де він побачив десятки таких само заручників, багато з яких навіть не розуміли, чому там опинилися.
— Були і місцеві жителі зі Слов’янська, які розповідали про те, що прийшли добровольцями, а їх чомусь посадили сюди. Може, й лукавили, чогось не договорювали, може, відмовилися стріляти або щось украли. Але те, що вони були добровольцями, — точно. Були й приїжджі, котрих, як і мене, намагалися оголосити «Правим сектором» і «бандерівцями». Сусіди змінювалися часто: одних випускали, перевіривши дані за якимись документами або навіть за сторінками у соцмережах, других, мабуть, викуповували рідні. Когось, можливо, обмінювали на полонених ополченців, — згадує хлопець.
Найважчим часом для людини, яка провела в катівні рівно місяць, став перший тиждень. Важко було і фізично через побої, і морально: лякала невідомість і очікування:
— Я перший тиждень узагалі погано пам’ятаю, — каже колишній в’язень. — Мабуть, час від часу непритомнів. Спали на бетонній підлозі, іноді нам підкидали якесь ганчір’я, щоб ми могли зробити собі постіль. Мабуть, найстрашніше — повний інформаційний вакуум. Не знали, що відбувається зовні, шукають нас чи ми вже нікому не потрібні. Телефони забрали одразу, тому подзвонити мамі можливості не було. Коли я уявляв, що вона переживає весь цей час, сльози текли по обличчю...
Охоронці останнім часом стали чемніші. І сумніші...
Заручників вивозили із зав’язаними очима
А для порятунку його, як і багатьох зниклих, у цей час докладалися чималі зусилля. Доведена до розпачу мама дзвонила тоді в усі правозахисні організації, зверталася до волонтерів і громадських активістів, журналістів, які не втомлювалися передавати списки зниклих у найвищі інстанції. Розкривати всі нюанси звільнення не можна, але завдяки спільним зусиллям наприкінці травня заручник почув: «На вихід!»
Зруйнованого Слов’янська, як і блокпостів, побачити не довелося: його і ще одного хлопця вивозили із зав’язаними очима. Вперше за останній місяць сонце колишні заручники побачили вже далеко від місця свого страшного полону. Нині, опинившись у безпеці, хлопець не приховує: таких відчуттів у нього не було ніколи!
— Це відчуття повної свободи, яка на контрасті з останніми тридцятьма днями мого життя — просто неймовірна! — каже хлопець. — Чи налякало мене це випробування? Тепер уже здається, що ні. Зробило сильнішим. Але те, що я став ще більше любити свою Батьківщину, — це точно!
У планах — не тільки покращити підірване здоров’я, а й допомагати іншим полоненим якомога швидше потрапити на волю. Співрозмовник вважає, що широкий розголос, у тому числі й через ЗМІ, допомагає тиснути на викрадачів і швидше рятувати бранців.
— У камері зі мною був Ярослав Маланчук — член окружної виборчої комісії №50 Красноармійська, якого викрали майже одночасно зі мною. Хочу передати рідним і знайомим — він живий і дуже сподівається, що обов’язково повернеться. І ми повинні зробити все необхідне, щоб цей конвеєр страху й жаху припинився. І в нашому рідному краї, нарешті, настав мир і спокій.
Донецька область.
