Коли зранку сусідка сказала Дарині Ліпській, що вибухнув атомний реактор, вона не одразу повірила. Як же так — сонце світить, трава зелена, пташки співають... Із трирічним Денискою майже цілий день гуляли по Прип’яті. Щоправда, над містечком весь час кружляли військові літаки. В обід багато сімей почали поспіхом залишати місто.
А вона і її чоловік Олексій нікуди не поспішали. Протягом дня гучномовець заспокоював: усе в порядку, без паніки. Надвечір Олексій піднявся на дах свого будинку, щоб побачити, як пожежники гасять реактор. Адже до станції — не більш як два кілометри.
Лише через добу сказали, щоб узяли документи і трохи харчів. Мовляв, на три дні треба залишити дім. Коли закривала двері, і в думках не було, що це — назавжди. А далі росло почуття тривоги...
— Спочатку не було страху. Та й нас весь час заспокоювали, — пригадує Дарина. — Лише по тому, як люди масово виїжджали з міста, ми зрозуміли, сталося щось справді страшне. А ми не відчували ознак ураження. Лише було нестерпно жарко, наче промені пронизують тіло. Глянувши на сина, помітила білий наліт на губах.
Тривога посилилася, коли стало зрозуміло: самостійно з міста не вибратися — дороги перекриті. У переповненому автобусі майже три години довелося простояти якраз навпроти розбитого реактора — заважали затори. Внутрішня напруга посилювалася тим, що Дарина була на сьомому місяці вагітності.
У сусідньому районі, куди їх доправили, родина затрималася ненадовго. Більшість людей зі співчуттям ставилися до біженців, однак спрацьовував підсвідомий страх бути ураженими радіацією. Далеко не кожен хотів пустити до себе в квартиру прибульців.
Кілька днів нервово виснажили Дарину так, що вона, підбігши до чиновника, який укотре вмовляв трохи потерпіти, зірвалась:
«Скільки ми будемо тут?! Невже ніхто не потурбується про людей?».Не дочекавшись, поки офіційна влада визначить місце їх перебування, Олексій вирішив прямувати у Славутський район на Хмельницьку АЕС. По дорозі зустріли знайомих, котрі дали грошей на квитки. Проте неподалік ХАЕС автобус зупинили на контрольно-перепускному пункті. Міліціонер, який зайшов з дозиметром, наказав Ліпським вийти з автобуса.
З’ясувалося, дозиметри зашкалювали. Усе їх вбрання спалили. Потім відправили до душових, встановлених посеред поля. Навіть після цього кожні три години на них змінювали одяг.
У Нетішині лікарі радили позбутися ненародженої дитини. Не погодилася, і дуже скоро у Дениски з’явилася сестричка Галинка. Але в Нетішині оселитися не вдалося. Згодом перебралися аж до Бельц (Молдова).
Здавалося, життя потроху налагоджувалося: отримали трикімнатну квартиру, підростали діти, народилася ще одна донечка — Маринка. Але доля підготувала нові випробування — у Молдові розпочалася війна. Стурбовані долею дітей, батьки, разом з іншими чорнобильцями, вирушили до Києва з проханням прийняти в Україні. Не відмовили, але й вибору не дали. Із Бельц їхали до Хмельницького з копією ордера на руках.
Поки добиралися, перебудовна інфляція
«з’їла» зароблене. Обживалися у новому домі й на новому місті знову з нуля.Пережила складну операцію. Ледве дочекалася
«чорнобильської» пенсії у 45 років. Тепер тяжко хворіє, але вдячна долі за те, що сім’я вижила.Чоловік Олексій, колишній атомник-монтажник, більше не працював за спеціальністю. Пробував трохи підробляти на різних роботах, але це стає дедалі важче. Розраховує на свою пенсію по інвалідності. Старший син також інвалід. Галинка за направленням центру зайнятості нині вчиться на перукаря. Найменша Маринка, як колись мама, освоює в училищі професію кулінара. Статусу
«чорнобильця» вона не має. Однак це слово стало своєрідним тавром для родини. Переконані, той день визначив усі їх страждання...Хмельницький.
На знімку: Дарина і Олексій Ліпські.
Фото автора.
