Ще півроку тому ти писав про діряві дахи і труби, а сьогодні — про діри від куль і снарядів. Ти складав плани на вихідні, вивчаючи театральну афішу, а сьогодні вивчаєш розклад мітингів і проводиш суботу й неділю під вигуки натовпу: «Росія! Референдум!» Над тобою в небі ширяють не птахи, а винищувачі. Навіть жіноча половина твоєї родини знає різницю між БТР, БМП та БМД і вже не називає їх по-дилетантськи «танками». У тебе під рукою — телефони редакції, кількох надійних друзів, прес-центру АТО та гарячої лінії так званої «Донецької народної республіки». Телефони керівників міської та обласної влади, місцевої міліції та СБУ ти вже видалив: кому вони тепер допоможуть? Тепер тобі дзвонять не обурені мешканці аварійного будинку, а шоковані родичі заручників. Скарги «стріляють!» зустрічаються так само часто, як раніше — скарги на водіїв маршруток. Їдучи по області, ти не милуєшся краєвидами, а пильнуєш, щоб не проскочити без зупинки блокпост і не почути автоматну чергу вслід. Ти видаляєш із фотоапарата знімки проукраїнських акцій і знімаєш з ключів брелок у вигляді прапора України. Ти — журналіст у зоні бойових дій.

— Ну що за люди у нас! Зупиняєш маршрутку на блокпосту — і десять пасажирів дістають телефони та починають знімати. А потім ображаються, коли їх забирають і видаляють відео. Вони що, не розуміють: іде війна! Про якісь закони мелють.

Лідер сепаратистів в одному з невеликих міст говорить про наболіле. Йому теж хочеться поскаржитися журналістові. «Зміни на блокпостах немає, хлопці працюють цілодобово. Бажаючих мало. Люди виснажені, вже думаємо про те, щоб організувати курс реабілітації в нашій лікарні. Для бійців на блокпостах», — обіцяє співрозмовник.

Після активної фази АТО в аеропорту Донецька телефонує обурена читачка: «А чому ви нічого не пишете про ополченців? Поїдьте до лікарні, поговоріть із пораненими, розпитайте, що їх змусило взятися за зброю... Це ж наші хлопці!»

Лікарні — окрема тема. 

Якщо раніше добро на спілкування з пацієнтами міг дати головний лікар, то тепер біля хірургічного корпусу — озброєні до зубів вихідці з Кавказу. Не те що розмовляти — дивитися на поранених не дають. 

Медики розділилися 50 на 50: одні підтримують «Донецьку народну республіку», другі — категорично проти. Втім, допомагають усім, не розділяючи на «своїх» і «чужих».

Озброєні люди з георгіївськими стрічками на одязі та автоматами Калашникова в руках заходять до газет і телекомпаній. «Сиджу в кабінеті, працюю, раптом прочиняються двері — і заглядає дуло автомата», — так змальовує візит колега. Бойовики вимагають «змінити редакційну політику» і писати про «ДНР» виключно позитив. Непрохані «гості» забирають із собою не лише головних редакторів, а й ноутбуки, фотоапарати, кавоварку, подаровану на ювілей газети, та гроші, відкладені журналістом на оплату комунальних послуг.

У центрі міста на під’їздах висить перелік найближчих пунктів евакуації та бомбосховищ. «Нас евакуюватимуть, оголосили вже!» — волає перед під’їздом літня жінка, яка сидить із кошиком та великим пакетом. «Якщо ви не вирішите мою проблему, я поскаржуся до «Донецької народної республіки!» — погрожує мешканець області, який звертається до корпункту газети.

Нерви здають у всіх. «Щойно людина з пістолетом прогнала чеських журналістів від входу до Слов’янської міської ради», — ділиться новинами колега, який перебуває в захопленому місті. Він скаржиться, що з кожним разом перевірки на блокпостах терористів стають дедалі суворішими.

— Спочатку на тебе наставляють автомат, а вже потім питають, хто ти і чого їдеш. 

Багажник не закриваю, бо постійно заглядають. Київські номери на моєму авто — це для них сигнал. Останнього разу не витримав: мовляв, що треба зробити, щоб мене пропускали, адже я журналіст? Сказали — ходи до НКВС. Моторошна абревіатура. І установа моторошна. Провів там годину. Розмовляли довго. Але таки видали пропуск.

Перелік телефонних номерів знайомих журналістів у гарячих точках різко худне. Колеги із Краматорська, Слов’янська, Горлівки, Костянтинівки залишають неспокійний регіон. Часто — після погроз і «профілактичної розмови» в застінках міськвідділу міліції чи СБУ. Інші тимчасово припиняють роботу в газеті, але продовжують ділитися новинами. Є й такі, хто вже працює на іншу «воюючу сторону».

Найбільше розчарування і найбільше відкриття — люди. Наші люди. У день позачергових виборів Президента України вирушаю подивитися, чи відкрилися дільниці в Донецьку. Біля одного навчального закладу, де зазвичай організовували голосування, сидять троє членів виборчої комісії. І поки голова комісії телефоном повідомляє до Києва про перешкоджання в роботі, розмовляю з членом комісії Вікторією. Молода жінка, яка чекає на дитину. Попри це, прийшла працювати, аби виконати свій громадянський обов’язок. Але школу не відчиняють.

На сусідню дільницю, де дивом комісія зібралася і розпочала роботу, приїхали півтора десятка озброєних бойовиків. Разом із членами першої комісії спостерігаємо за сепаратистами з-за дерева. Вартові біля мікроавтобуса спрямовують недобрий погляд у наш бік. Із найближчої будівлі — навчального корпусу вишу — визирає чергова. «Вони вас помітили, вже звернули увагу. Давайте сховаю, бігом до мене!» — умовляє жінка. Вона тягне вагітну Вікторію, мене та ще двох членів комісії до себе у підсобку. «Сидіть тихо, я запасний вихід відчиню». Чекаємо, доки бойовики поїдуть. Фу-ух, минулося...

До Донеччини з’їхалися журналісти з усього світу. Багато хто з них має за плечима досвід роботи в гарячих точках світу та престижні міжнародні премії. 

Іноземні колеги приїздять із сек’юриті, бронежилетами, касками та іншими засобами захисту. Ми, місцеві кореспонденти, опановуємо ази особистої безпеки на практиці. Я знімаю жилет із написом «Преса», щоб не привертати увагу агресивних людей. Я звикаю впізнавати в кущах кулемет, а на дахах — снайперів. Я працюю, їм, сплю з телефоном у руках. Треба бути готовим до всього.

Бувають моменти, коли потік тривожних новин настільки бурхливий, що хочеться схопитися за валізи і тікати з міста. Але знову озивається телефон, нагадуючи про роботу і про те, що ти — журналіст і ти потрібен саме тут, на інформаційному фронті, на війні. Яка колись закінчиться, і ти знову писатимеш про ремонт дахів і діряву каналізацію. Швидше б.

Донецька область.

Донецьк. Журналісти мирно виконують свою роботу.

Фото Олега ТОЛСТОВА.