Тернопільська світлотехнічна корпорація святкує піввіковий ювілей

50 років для людини — час підбивати підсумки. Для підприємства — відносна молодість. Хоч у нинішній економіці з її різкими рухами рік варто зараховувати за два. У «Ватри» за піввіку були і злети, і падіння. За радянських часів підприємство злітало справді доволі високо: було на устах перших керівників держави, його ставили за приклад, нагороджували прапорами, сюди їхали вчитися... Можна сказати, що тоді «ватрівці» купалися у славі. Вона була заслуженою. Тут випробовували усе найновіше, стосувалося це техніки, менеджменту чи людських відносин. Звідси черпали кадри майже всі підприємства, що народжувалися у Тернополі. Слова «честь» і «гідність» тут ніколи не були порожнім звуком. Як і почуття колективізму. Людей шанували, і вони віддавалися роботі сповна. Але навіть для такого благополучного у всіх відношеннях підприємства перехід на рейки ринкової економіки став важким випробуванням. Більшість колись потужних заводів Тернополя його не витримала: хто давно зник з промислової карти, хто ледь животіє... А «Ватра», перебудувавшись на марші, зуміла віднайти свою нішу у ринковій економіці не лише України, а й зарубіжжя і напрацьовує авторитет. Вона знову рухається по висхідній.

Добре — зберегли, погане — відмели

Усе почалося з невеликого заводу «Електроарматура» — первістка промисловості області. Тоді, у 1957, робітничого класу як такого у Тернополі не було. Що вже казати про інженерів. Будувався завод, будувався й колектив. Незважаючи на труднощі становлення, вже у перший рік свого існування завод випустив перші світильники. Справжній розквіт підприємства розпочався з входженням до складу Мін-електротехпрому СРСР. Порівняно швидко тернопільська «Ватра» стала одним з провідних заводів світлотехнічної промисловості. За короткий час тут розробили, освоїли і почали виробляти апаратуру керування газовим розрядом (ПРА). 10 млн. штук ПРА на рік — це не жарти. Підприємство стало одним з провідних виробників такої апаратури у Європі. Далі було випробування Олімпіадою-80. Освітлювати спортивні арени доручили тернопільським світлотехнікам. Дуже оперативно вони розробили, виготовили і встановили принципово нові прожектори, зекономивши державі більш як 60 млн. у. о. Цікаво, що більшість стадіонів вже майже тридцять років експлуатують цю техніку. Уміли робити!

Паралельно «Ватра» розробляла і випускала світильники для промисловості, оборонної галузі, побуту. При цьому застосовувалися найновіші досягнення науки й техніки. Дуже часто місцеві конструктори й технологи вирішували завдання, які були проблемними не лише для Союзу, а й для зарубіжжя. Скажімо, їм вдалося подолати шум пускорегулювальних апаратів для люмінесцентної техніки.

Погодьтеся, нечасто буває, що до провінційного підприємства приєднують столичні, а саме Київський дослідний завод ПРА, Броварський світлозавод і два заводи у Тернополі утворили об’єднання під назвою «Ватра». Справжнім рушієм науково-технічного прогресу став створений у рамках об’єднання всесоюзний проектно-конструкторський і технологічний інститут «Світло». У 70-80-ті минулого століття на «Ватрі» трудилася майже тисяча конструкторів, технологів, менеджерів. Такого творчого потенціалу годі було пошукати на теренах Західного регіону України. Слід сказати, що тоді мало хто чув про комп’ютери, а «ватрівці» вже працювали з автоматизованою системою управління. І вчили інших. Відділ АСУ був доброю школою і полігоном формування кадрів програмування, спеціалістів у галузі обслуговування самих машин. У той самий період за сприяння «Ватри» було організовано кафедру світлотехніки у Тернопільському технічному університеті імені Івана Пулюя. До речі, це єдиний у Західному регіоні вуз, який готує фахівців усіх рівнів: бакалаврів, спеціалістів, магістрів за спеціальністю «Світлотехніка і джерела світла». Спеціалізована кафедра й сьогодні забезпечує підприємство інженерами. Інтерес до цієї професії останнім часом почав зростати. І не остання роль у цьому «Ватри», яка і в нинішніх умовах демонструє, що інженерна думка цінується.

Зрештою, тут завжди намагалися стимулювати людей до кращої праці, а отже, — до кращого життя. Багато користі принесла науково обґрунтована система мотивації праці. Вона гарантувала не лише пристойну зарплату, а й оздоровлення, культурне, духовне збагачення. «Ватрівці» збудували чудовий Будинок культури, розкішний спортивний комплекс, власну медсанчастину. І, що дуже важливо, зуміли їх зберегти. Адже коли більшість підприємств в ході приватизації намагалися усіма правдами і неправдами скинути з себе соціальну інфраструктуру, тут і сьогодні все утримують на належному рівні, все служить людям. Оновленим зустрічає ювілей Центр культури. Саме у його стінах працював відомий колись на весь Союз ансамбль «Медобори». Тут народився ансамбль камерної музики, який переріс у надзвичайно популярний Галицький оркестр. Мали свій театр, діяли 24 клуби за інтересами. Гостями «ватрівців» свого часу були Ліна Костенко, Ніна Матвієнко, Дмитро Гнатюк, Мирослав Скорик, Ада Роговцева... Це про них на зорі становлення української державності Ліна Костенко скаже: «Тут справді пахне відродженням української культури...»

Незалежність України колектив зустрів з піднесенням. «Ватрівці» брали участь у мітингах, «живому» ланцюгу, приймали у себе В’ячеслава Чорновола, делегували у перші демократично обрані міські голови свого головного рухівця В’ячеслава Негоду, котрий, до речі, два терміни керував обласним центром. Вони їздили пропагувати національні ідеї на Схід, відстоювали державність у столиці. Як могли, боролися за інтереси вітчизняного виробника. Але він у новій державі дедалі частіше відходив на задній план. Бодай не згадувати часи, коли склади були завалені нереалізованою продукцією, коли затримували виплату зарплати, а бал на виробництві правив бартер. Тоді розпалося багато колективів. Була на грані і «Ватра». Її також залишило чимало людей. Зрештою, це було логічно. Втративши ринку збуту, а ними були весь колишній Союз і країни соцтабору, підприємство не могло існувати у колишніх масштабах.

Щоб зберегти кістяк колективу, довелося запроваджувати трирівневу систему оплати праці. Ті, ким підприємство найбільше дорожило, отримували найбільші надбавки до зарплати. Ті, хто був йому потрібен, — трохи менші. Ті, без кого можна було обійтися, — ще менші. Система свою роль зіграла, однак цього було замало. Щоб вижити, треба було робити докорінну реорганізацію. Сказати, що це був ризик, означає нічого не сказати. На карту було поставлено все: славне минуле, невиразне існування і туманне майбутнє. Уявляю, яку ношу брав на свої плечі незмінний упродовж тридцяти років керівник підприємства Роман Юліанович Яремчук... Але «Ватра» ризикнула. І нині, образно кажучи, може пити шампанське.

Свого часу вона не могла залишитися осторонь приватизації. 1994-го було створено відкрите акціонерне товариство «Ватра». Воно нагадувало великий колгосп з тисячами дрібних акціонерів, які нічого не вирішували. Наступним кроком стало створення корпорації «Ватра», яка взяла на себе конструювання, виробництво і продаж широкої номенклатури світлотехнічних виробів, а ВАТ «Ватра» — забезпечення виробництва площами, обладнанням, енергоносіями. До корпорації увійшли десять підприємств, кожне з яких зав’язане на спільне виробництво і водночас вільно може займатися додатковими замовленнями. Обов’язок і свобода рухають прогрес. Усе геніальне просте. Але це видно тепер, коли механізм успішно запрацював.

Філософія Романа Яремчука

— Якби не Яремчук, ми не вижили б, — зізнався мені у приймальні керівник одного з підрозділів.

Член Академії економічних наук, заслужений машинобудівник України, президент об’єднання світлотехнічних підприємств «Корпорація «Ватра», голова наглядової ради акціонерного товариства — це все Роман Юліанович. Зрештою, сюди можна додати багато його нагород, але хіба в цьому річ? Він, образно кажучи, мозок підприємства, його стратег. І це найголовніше. Якщо помилки лікарів засипаються землею, то від менеджерів залежать долі колективів і навіть держав. Один непродуманий крок — і «маємо те, що маємо».

Досі на «Ватрі» збереглися «мозкові штурми» по суботах, коли збираються усі керівники і обговорюють не просто насущні проблеми (для цього є будні), а стратегію подальшого поступу. Тон задає генерал, як позаочі називають Романа Юліановича, але це не та ситуація, коли авторитет говорить, а підлеглі підтакують. Кожен висловлює свою думку, і якщо вона слушна, їй дають хід.

— Наша філософія управління «Ватрою», — каже Роман Юліанович, — дала змогу заглядати у майбутнє не лише у плані ринкової економіки, а й місця кожної людини у матеріальному виробництві. На жаль, у нинішньому суспільстві поваги до тих, хто створює додаткову вартість, дедалі менше. Хіба нормально, що банкіра, котрий перекладає гроші з купки на купку, підносять вище, ніж творця матеріальних благ? Тільки та країна, що може спертися на енергію прогресу, якою є додана вартість, має шанси вижити у складній геополітичній грі за місце під сонцем. Українське суспільство нині розшароване, те, що створювалось десятиріччями, розграбовано, люди зневірилися. А що можна збудувати без віри? Ми тому й вижили, що на «Ватрі» був не лише матеріальний, а й духовний стержні, які напрацьовувалися упродовж п’ятдесяти років, які не дали нам розхитатися.

Успішне підприємство — нині багатьом, мов більмо на оці. Рейдерських атак «ватрівці» зазнали ще задовго до того, як це явище стало масовим в українській економіці. Тридцять (!) судів виграла «Ватра» упродовж двох років, відбиваючись від непроханих компаньйонів. Вищий господарський суд поставив крапку у судовій тяганині. В результаті 21 відсоток акцій повернуто державі.

Час показав, що реструктуризація підприємства була правильним кроком. За останні чотири роки (2002—2006) використання енергоносіїв на гривню товарної продукції зменшилось у чотири рази, обсяг продаж зріс у 2,5 разу, продуктивність праці — у 2,7 разу, податкові платежі зросли у 2,6 разу, в тому числі надходження до державного бюджету — у 4,2. Щороку збільшується зарплата, середній рівень якої перевищив тисячу гривень, але на підприємстві визнають, що це мало, і думають над факторами її зростання. Хоч загалом рецепт простий — більше виробляти і продавати. «Ватрівці» заново утвердилися на російському ринку, куди вони відправляють 70 відсотків своєї продукції. При цьому витримують жорстку конкуренцію з дешевшою китайською продукцією, але замовники дедалі більше цінують якісну продукцію, а своєю маркою «ватрівці» дорожать. Працювати з росіянами, кажуть вони, — одне задоволення: оплата в день отримання продукції. А це світильники для шахт, рудників, хімічних і металургійних заводів, аеропортів. Вже сьогодні працюють над тим, щоб втиснутися у програму підготовки чемпіонату з футболу 2012 року. «Ватрі» цілком під силу на найвищому сучасному рівні освітити спортивні споруди. Але чи не віддадуть переваги організатори дійства, як це часто буває, зарубіжним фірмам?

Люди і долі

Гортаю книгу «Ватра». Патетична симфонія світла», яка вийшла у світ до ювілею, і разом з її героями ніби повертаюся у молоді роки. У багатьох «ватрівців» брала інтерв’ю, писала про них, дружила... Які це були яскраві особистості! Робітники Дмитро Морозович, Степан Сусла, Петро Кустра, інженери Отто Рейхерт, Ігор Гуров, Михайло Пелешок, Ігор Несторович, Любомир Задорайко і багато інших були героями моїх публікацій. Дехто вже відійшов в інші світи, але кожен залишив свій слід у душі. Нещодавно на одному з молодих підприємств зустрілася з колишнім «ватрівцем». Як він ностальгує за тими часами, коли на «Ватрі» пульсувала інженерна думка, за колективом. По-різному в кожного склалася доля. Багато з тих, хто пройшов ватрівський гарт, сягнули життєвих висот не лише на виробництві. Мій брат, який працював тут слюсарем, став генералом і досі добром згадує свій перший колектив. Приблизно такий шлях на виробництві пройшли і нинішні голова правління-генеральний директор ВАТ «Ватра» Орест Драган, і генеральний директор корпорації Василь Щиренко, і виконавчий директор «ВКП «Ватра» Андрій Іванів та багато інших керівників підприємства. Переконана, що ті, хто увіллється сьогодні у славний колектив, ніколи про це не пошкодує. Як розповіла мені фрезерувальниця Світлана Дронг, яка нещодавно почала працювати на одному з підприємств корпорації, про такі прості і щирі відносини вона й мріяти не могла, хоч досі працювала не в одному колективі.

У ці дні «Ватра» широко відкриває двері перед ветеранами, гостями, яких чекає ні багато ні мало — понад 600 чоловік з усієї України, а також з Польщі, Росії, Білорусі. Ювілей — привід підсумувати зроблене і рухатися далі. Свою дорожню карту «Ватра» напрацювала сама. Вона нічого ні в кого не просить. Аби лишень не заважали.

Тернопільська область.

Фото автора.