На цьому наголосив під час парламентських слухань «Освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку: проблеми та шляхи їх вирішення» заступник Голови Верховної Ради Руслан Кошулинський. Ми мусимо змінити ставлення до «особливих» співгромадян. «Не менш важливим є удосконалення нормативно-правового регулювання статусу дітей з обмеженими можливостями», — зазначив він.

В Україні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція до зростання кількості дітей з вадами розвитку: загальна чисельність дітей з інвалідністю збільшується щорічно на 0,5%. Передовсім, наголосив Руслан Кошулинський, необхідно вжити заходів задля реалізації соціальних потреб дітей-інвалідів, зняти перешкоди на шляху їх соціалізації та індивідуального розвитку.

«На парламентські слухання мало приїхати подружжя на візках, — повідомив голова Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій Сушкевич. — Але сьогодні вони обмежені навіть у праві втекти від вибухів, від терору, розв’язаного на Сході. Ще страшніша ситуація в Слов’янську — з міста не можуть виїхати діти з інвалідністю або батьки з інвалідністю, які мають здорових малюків. Хочу звернутись до керівників Луганської і Донецької ОДА, до Мінсоцполітики — треба терміново відреагувати, вирішити питання».

Звертаючись до повсякденних проблем дітей з інвалідністю, голова комітету висловився на захист спеціалізованих інтернатних закладів, хоча і зауважив, що є прихильником системи інклюзивного навчання: «Не можна говорити про перманентну ліквідацію цих інституцій... Перехід до інклюзивної освіти треба здійснювати обережно і на користь дитини».

На жаль, нині рівень викладання в інтернатах є просто «убогим», зазначає депутат. «Особливо це помітно у закладах Мінсоцполітики, — каже Валерій Сушкевич.— Ми повинні рухатись в бік надання якісних освітніх послуг дитині з інвалідністю для і її безболісної інтеграції в загальний освітній процес — після інтернату або під час її перебування в цьому закладі».

Найкращу атмосферу для виховання дітей з вадами психофізичного розвитку неможливо створити поза родиною, тому, на думку Валерія Сушкевича, першочерговим завданням і основою «загальної філософії у сфері освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення» має стати надання «реальної державної допомоги мамі такого малюка».

«Держава і далі сприймає людей з особливими потребами тільки як пацієнтів, яких потрібно лікувати, а не як громадян, яким має створити гідні умови для життя», — наголосила у своїй доповіді під час парламентських слухань голова Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти Лілія Гриневич (на знімку). Тим часом у ратифікованій Україною Конвенції ООН про права людей з інвалідністю «йдеться про обов’язок держави реалізувати інклюзивну модель освіти».

Формально дитиною з особливими потребами опікуються три міністерства і безліч інших державних структур, проте між ними треба налагодити належну співпрацю. «В європейських країнах над лікуванням і реабілітацією кожної дитини працюють злагоджено спеціалісти різних галузей, в Україні такої системи немає», — наголошує Лілія Гриневич. Зокрема, необхідно активізувати роботу центрів раннього втручання, що, за словами Лілії Гриневич, «створюються нині на базі навчально-реабілітаційних центрів». Цьому сприятиме ефективніша співпрацю між відповідними державними і недержавними структурами. «Таку координацію також треба здійснювати через мережу інклюзивних ресурсних центрів. Вони вже діють при деяких прихолого-медико-педагогічних консультаціях, а також при обласних інститутах післядипломної освіти, — пояснює Лілія Гриневич. — Маємо розробити положення про такі центри».

Міністр освіти і науки Сергій Квіт розповів про позитивну тенденцію до зростання кількості дітей з особливими освітніми потребами, які навчаються у звичайних шкільних колективах. «Цьогоріч їх стало більше на дві тисячі осіб, — розповів він. — У цілому у всіх типах навчальних закладів навчається понад 60 тисяч дітей з інвалідністю. Найбільше інтегровано «особливих» дітей у школи в Хмельницькій (25,4 тисячі осіб), Дніпропетровській (10,4 тисячі), Волинській (8,2 тисячі) та Чернігівській (5,4 тисячі) областях».

Кількість інклюзивних класів, де «особливі малюки» сидять поряд зі звичайними однолітками, зросла до 1350. Але чи може педагог приділити їм належну увагу? Знедавна МОН дозволив уводити до штатного розпису загальноосвітніх шкіл посаду асистента вчителя. Та в деяких областях є лише по одній чи по дві такі штатні одиниці, а, приміром, в Івано-Франківській області — жодної.

Запровадження інклюзивної освіти неможливе без відповідних кадрів. «Слід переглянути програми підготовки вчителів і вихователів, які мають прослухати курс «основи інклюзивної освіти», — упевнена голова профільного комітету Верховної Ради. — Це стосується і процесу підвищення кваліфікації вчителів-предметників та викладачів системи профтехосвіти. Крім того, треба розширити спектр сучасних методик роботи з такими дітьми і їх навчання. До прикладу, ми весь час говоримо про книжки шрифтом Брайля, але в усьому світі сліпих дітей вже навчають за допомогою аудіозасобів».

Передумови для запровадження інклюзивної освіти мають бути прописані у базовому законі про освіту, що нині розробляється, а також у законах про вищу та дошкільну освіту.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Цитата

— З усіх дітей, які потребують корекції фізичного або розумового розвитку, 40 відсотків випадають із системи загальної освіти, — підсумувала голова профільного комітету Лілія Гриневич. — В порушення законодавства і етичних норм дітям відмовляють у навчанні в загальноосвітніх навчальних закладах. Відправляють в спеціальні інтернати, часто — далеко від дому. Позбавляють найголовнішого — проживання у сім’ї, можливості і права брати участь в житті суспільства.