«Енергію» і Бортницьку станцію аерації реконструюють.

Але чи розв’язує це проблему загалом?

Столиця України дедалі більше перетворюється на смітник. Уже після полудня рідко де побачите не переповнені побутовими відходами контейнери, яких катастрофічно бракує.

У добу спорудження «хрущовок», в яких, на щастя, не було сміттєпроводів, архітектори подбали про приміщення для сміття. Вони й досі є у старих дворах. Але за призначенням не використовуються: під їх стінами стоять переповнені сміттям, смердючі контейнери, кришки яких не закриваються. Те, що в них не поміщається, громадяни складають поряд. Сморід від харчових відходів, пластикові пакети та папір, рознесені вітром, — звична картинка столичного життя. До речі, чому, зводячи навіть елітні будинки, ніхто не подбав про місце для сміттєвих контейнерів?

Збирання, вивезення і переробка побутових і твердих відходів — проблема для Києва не нова. Останнім часом, коли кількість населення дедалі зростає, як і споживання ним продуктів харчування, вона стає катастрофічною. Сміттєспалювальне підприємство «Енергія», яке переробляє щороку 250 тис. тонн відходів, не справляється з обсягами роботи. Тут працює три котли, вік кожного з яких — 20 років. Через постійну завантаженість їх неможливо зупинити, а на спорудження нових підприємств, як завжди, бракує коштів.

Днями прес-служба КМДА повідомила про рішення київської влади — в майбутньому реконструювати цей завод і Бортницьку станцію аерації. Але початок реконструкції заводу можливий лише 2010 року, коли збудують новий сміттєспалювальний завод, а станції — 2011-го.

Перший заступник голови КМДА Денис Басс повідомив, що завод споруджуватимуть, можливо, інвестори. За його словами, електроенергію, яку вироблятиме підприємство, можна буде продавати.

Бортницька станція аерації, яка перетворилася на об’єкт постійної загрози й довкіллю, і мешканцям навколишніх районів, уже не вміщує результатів природної і не дуже природної діяльності людини та її життєвого забезпечення. Ця бомба уповільненої дії може вибухнути будь-коли. Самотужки, запевняє міська влада, місто з цим об’єктом не впорається — через брак коштів. Тому й намагається до його реконструкції залучити зарубіжних інвесторів. Зголосилися начебто німецькі, які пропонують збудувати тут також мулопереробний завод.

Плани як обнадіюють, так і викликають запитання. Зокрема, чому збирати та перероблювати сміття у всьому світі — вигідно, а в Україні з її сотнями мільйонерів немає бажаючих робити зі сміття золото? Є й ще одне запитання — щодо браку коштів на ці, й не лише ці, життєво необхідні місту об’єкти. Скажімо, хто замислювався, наскільки виправдано Київська міська адміністрація витрачає бюджетні кошти? Приміром, скільки грошей вона вистрілює в повітря феєрверками з великого, не дуже, й зовсім без приводу? До речі, це щоразу — близько одного мільйона гривень. А, скажімо, цьогорічна ялинка коштувала платникам податків 1 млн. 200 тис. грн. А про величезну кількість усіляких гулянь, святкувань за рахунок платників податків годі й казати...

Автор не закликає перейти на казармений спосіб життя чи воєнне становище, або столичним чиновникам замінити «мерседеси» на «жигулі». Тільки чи не час нам усе-таки жити за статками? Або принаймні визначити пріоритети: що нам потрібніше швидше: ще один храм із золотими куполами чи сміттєпереробні заводи?

Фото Володимира ТАРАСОВА (Укрінформ).