Політична криза та передвиборна ситуація в Україні знову зробили актуальною тему тлумачення політиками історії нашої держави. Президент під час свого виступу 9 травня акцентував на об’єднавчій функції історії і закликав усі громадські організації, політичні партії, громадян України «згуртуватися навколо спільних звершень минулого». Я, як учений, змушений констатувати інше: на жаль, сьогодні українська історія завдяки зусиллям політиків не стільки об’єднує, як роз’єднує націю.

Через відсутність єдиної стратегії державної гуманітарної політики та нинішнє загострення політичної нестабільності в Україні розгорнулася справжня, оголошена, з одного боку, політиками різних таборів, а з другого — посадовими особами, «війна» з національною історією, коли основні політичні гравці своїми діями намагаються «перелицювати» історію, нав’язати громадянам своє ставлення до неї та до визначних її діячів.

Згадаємо для прикладу укази Президента, що рекомендують органам центральної та місцевої влади до 100-річчя головного командира УПА Романа Шухевича «вивчити питання» про присвоєння окремим навчальним і науковим закладам його імені, а також перейменувати в установленому порядку вулиці, проспекти, майдани в населених пунктах України. Через шану до ще одного указу Президента на Полтавщині був створений конфлікт, коли голова облдержадміністрації закладав без згоди міської влади та громадськості пам’ятник отаману військ УНР Симону Петлюрі. Інший політик вирішив не зважати на думку старшого покоління і закликав знищити всю радянську символіку. Міський голова столиці України підписав розпорядження про встановлення пам’ятника Георгію Гонгадзе, незважаючи на те, що матір журналіста проти цього. У місті Сімферополі заклали камінь на місці майбутнього пам’ятника імператриці Катерині ІІ...

Можна і далі продовжувати наводити приклади того, що останнім часом до традиційної політичної боротьби за право на історичні символи долучилися «ініціативи» посадовців, які вважають за нормальне без громадського обговорення, без рішення місцевої громади нав’язувати населенню вшанування того чи іншого історичного діяча.

Штучний перегляд історії, маніпуляції недостатніми її знанням і, як наслідок, відсутність чіткої позиції громади можуть трагічно закінчитися для України. Політики мають зрозуміти, що сьогодні штучно «загнати» всі соціальні групи та регіони України в одну систему історичних координат — неможливо та перш за все небезпечно. Наше історичне минуле, на жаль, настільки різне і конфліктне, що для того, щоб воно об’єднувало Україну, потрібно пройти достатньо тривалий шлях загальнонаціональної просвітницької роботи засобами науки, освіти, медіа тощо.

На користь цієї тези можу навести результати соціологічного дослідження, що проводилося «Українським демократичним колом» наприкінці минулого року, де громадяни висловили своє ставлення до історичних подій, політичних діячів та перспектив розвитку країни. На жаль, мушу констатувати, що лише кілька державних діячів України сприймаються як загальнонаціональні лідери. Це — Богдан Хмельницький та Михайло Грушевський (щоправда, коли не враховувати того, що кожен сьомий українець не знає останнього).

Зауважте, якщо підсумувати відповіді «важко сказати» та «не знаю такого», з’ясовується, що 56% опитаних не знають Павла Скоропадського, близько 40% — Івана Мазепу, 37% — Симона Петлюру. З цього висновок очевидний — важливішу роль політична еліта повинна приділяти інформуванню населення про його історичне минуле, а не визначати указами на власний розсуд національних героїв.

Одна із серйозних тем сучасної політичної дискусії — місце і роль радянської історії. Сьогодні дедалі активніше дебатується визначення радянської історії для України як періоду окупації. На фоні цього, до речі, і з’явилася ідея створення «Музею радянської окупації». Переконаний, у разі, якщо такий музей створює громадська організація «Меморіал», то вона діє цілком зрозуміло. Проте, якщо подібну ідею ініціюють керівники держави, то це створює серйозну проблему.

Зрозуміло, що радянська історія неоднозначна, проте її перетворення на виключно т. зв. «окупаційний період» не сприймається громадянами. Так, згідно з опитуванням, лише 11,3% населення погоджуються з пропозицією демонтажу пам’яток, встановлених за часів радянської влади, 12,2% зауважили, що таке можливо тільки за згодою місцевої громади, а 66,5% виступили проти цієї ідеї. Тим більше, яскравих представників радянського минулого Леоніда Брежнєва та Микиту Хрущова (до речі, вихідців з України) позитивно оцінюють, відповідно, 52% та 44% громадян нашої країни.

Сьогодні не треба вже переконувати українців бути патріотами. Згадане дослідження свідчить, що на рівні громадянства ми маємо цілком сформовану самосвідому націю, яка пишається тим, що живе в Україні. Так, 65% опитаних пишаються тим, що вони є громадянами України, тоді як у грудні 2002-го таких було лише 49%. Тепер, слідом за громадянською гордістю, треба привести суспільство до розуміння національної гордості. Імперативним переліком «правильних» історичних діячів, знесенням чи встановленням пам’ятників цього не досягнеш. Національну гордість можна «виховати» системною, поетапною, еволюційною і раціонально обґрунтованою просвітницькою роботою.

Якщо мислити категорією загальнонаціональних героїв, то їх, як свідчить дослідження, не так багато. Натомість можна зафіксувати наявність т. зв. «регіональних» героїв, що користуються повагою у певних регіонах України. Проте вони не можуть наказами влади в один момент об’єднати всю країну. Так, наприклад, значною кількістю місцевих жителів було сприйнято спорудження пам’ятника Григорію Потьомкіну в Херсоні та відродження пам’ятника Катерині ІІ у Сімферополі. Проте для більшої частини України увічнення осіб, які, по суті, знищили свого часу Запорізьку Січ, є своєрідним національним ляпасом. Так само, постать Симона Петлюри, який для патріотичної української інтелігенції є визначною особистістю, загальноукраїнським героєм через різні обставини не стала. Як свідчить опитування, проведене «Українським демократичним колом» у травні цього року, навіть на батьківщині Петлюри ідея встановлення йому пам’ятника не підтримується місцевою громадою.

Таблиця 2.

Ви підтримуєте зведення пам’ятника у м. Полтаві Головному отаману УНР Симону Петлюрі чи не підтримуєте? (%)

Так, підтримую зведення пам’ятника 29

Підтримую зведення пам’ятника лише після

громадського обговорення і погодження з

міською радою 13

Ні, не підтримую зведення пам’ятника 40

Важко сказати 18

Унаслідок кризи в Україні ситуація із встановленням та пропозиціями демонтажу стала ще більш штучною і занадто політизованою. Недаремно і суспільство виступає проти цього. Не можна за рішенням влади чи партії штучно правити історію. Я добре пам’ятаю, як свого часу главою держави було поставлено завдання, щоб до 60-річчя Перемоги на Хрещатику в місті Києві помирилися воїни ОУН-УПА з ветеранами Великої вітчизняної війни. Я пам’ятаю, як радісно почали тоді звітувати деякі керівники областей про начебто семимильні кроки такого примирення. І треба було проявити політичну волю багатьом політикам, щоб переконати Президента, що до певної дати не можна підлаштувати історію, раптом в один день примиривши людей з абсолютно різним світоглядом, які, на жаль, досі вважають себе опонентами.

Тому переконаний, що влада і політична еліта не можуть ініціювати історичних конфліктів. Замість цього їм варто акцентувати увагу на беззаперечно успішних для нашої країни історичних фактах. Наприклад, на створенні на території нашої країни однієї з найпотужніших свого часу держав — Київської Русі, існуванні унікального войовничого феномену козацтва, втримуванні форпосту християнства з боку впливу інших релігій та доктрин на території Європи.

Логічним є пропагування в Україні тих загальнонаціональних цінностей та діячів, які позитивно сприймаються в усіх регіонах України. Так, очевидно, що такі державні діячі, як Ярослав Мудрий та Володимир Великий, Богдан Хмельницький та Михайло Грушевський, є вже сьогодні загальнонаціональними героями. А визнаними духовними лідерами для українців є Тарас Шевченко та Леся Українка. Цей, на жаль, короткий перелік ми зобов’язані розширювати та, відповідно, збільшувати сферу загальносприйнятної всіма національної історії України. Що стосується інших діячів, то ніхто не заперечує, що можна пам’ять про них увіковічити на місцевому рівні, де не виникає сумнівів щодо оцінки їхньої діяльності. Так, справедливим є вшанування пам’яті Романа Шухевича, скажімо, на Тернопільщині чи гідне відзначення ювілею Сидора Ковпака на Сумщині. Але це не означає, що вся країна зобов’язана святкувати їхні ювілеї, допоки ці історичні діячі не стали загальнонаціональними героями.

Тому непродуманість багатьох політичних кроків, штучність у створенні історичних героїв та їх неприйнятність суспільством внаслідок нав’язування спричиняє непорозуміння та агресію в суспільстві.

Сьогодні, на моє переконання, вкрай необхідно запровадити серед політиків своєрідний мораторій на «партизацію» історичного минулого та «рейтингування» історичних діячів, щоб суспільство без їхнього втручання змогло розібратися у справжній, непростій, але правдивій історії українського народу. Переконаний, настане час, коли до Тараса Шевченка не приходитимуть з партійними прапорами, а Лесю Українку та Івана Франка не записуватимуть в ідеологи сучасних українських партій. Настане період, коли цих людей цінуватимуть як ідеологів УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ і вшановуватимуть їх представники всіх партій єдиним НАЦІОНАЛЬНИМ ПРАПОРОМ нашої держави.