Земля і люди — вічна тема

Дні «Голосу України» у Львівській області

Зустрічі та розмови з нашими читачами були заземлені й водночас окрилені. Ми спілкувалися із господарями, розпорядниками і користувачами земельних ресурсів, а окриленість їхня в тім, що ці люди прокидаються рано-вранці з одною думкою: як встигнути за часом? Як випередити його? Тут, погодьтеся, без натхненно-ідейних польотів не обійтися. Бо, як сказав один із наших героїв: «Якщо ми не встигаємо іти за прогресом, то це означає, що він піде без нас»...

Для Миколи Пшевлоцького, начальника Головного управління земельних ресурсів у Львівській області, земля — категорія багатовимірна: філософська, господарська, адміністративна, зрештою — духовна. І залежно від проекції «виміру» він діє, розв’язує ті чи інші проблеми на високому рівні відповідальності й компетентності. Микола Пшевлоцький і його колеги у районах області, як ми пересвідчилися під час спільних поїздок, належать до людей, які встигають реагувати — оперативно і фахово — на вимоги часу. Зважмо, що запас земельних ресурсів Львівщини «на душу населення» обмежений, що в правовому полі не всі механізми досконалі. Відтак зрозуміло, чому саме до Головного управління земельних ресурсів тягнуться ниточки численних програм, проектів, інтересів, звернень.

Журналістське дослідження на тему «Земля і люди» ми розпочали в Сокальському районі. Саме там М. Пшевлоцький показав нам проблемну територію — велетенський яр як «рану» землі.

— Ми знаходимося на території Стенятинської сільської ради, неподалік села Роятин. Як бачите, у цій місцевості дуже інтенсивно відбуваються процеси ерозії, — пояснив він. — Щоб мінімізувати їх наслідки, ми спланували цілий комплекс робіт. Передусім будуємо тут гідроакумулюючі ставки, тобто водойми, які візьмуть на себе надлишкову кількість водних потоків, зменшать їхню інтенсивність, а також у них нагромаджуватимуться тверді стоки з полів. У такий спосіб ми запобігатимемо утворенню ярів. Це робиться також і для того, щоб не замулювалися водовідвідні канали у ближніх селах. Стосовно історії яру, який ми бачимо, то він з’явився на території, котру було виведено з активного обробітку. Коли земля обробляється, фільтраційні властивості грунту кращі, бо значна частина вологи просочується на глибину. Та після того, як ця територія залужилася, фільтраційні процеси сповільнилися, збільшився поверхневий стік і водний потік набув достатньої сили, щоб розмивати породу. Роботи ці недешеві й виконуються за рахунок коштів обласного бюджету, які спеціально призначені для земельних охоронних заходів та забезпечення їх раціонального використання.

— Чи буде вигода від утвореного водного плеса? — цікавимося.

— Вигода буде для ТОВ «Стенятинське», яке нині є користувачем земель. Тут планують риболовлю, облаштування рекреаційної території, яку невдовзі буде заліснено. Це — оптимальний шлях.

Місцеві мешканці ревно спостерігають за роботами, бо кожний з них зацікавлений у результатах. Дорогою ми бачили, як господарі розкопували біля своїх обійсть геть замулені водовідвідні канали. Тож тільки-но біля ставків з’являється хтось незнайомий, він одразу потрапляє на око «народної охорони» й має повідомити представникам громади: хто такий, звідки, з якими намірами з’явився. А як же інакше? Земля — це материзна. Якщо її ранять, болить усім дітям.

Про корів, які люблять Моцарта

Те, що Сокальщина справді є аграрною «материнською платою», засвідчують цілком конкретні цифри і факти. Їх повідомив нам Ігор Шайнога, начальник районного управління агропромислового розвитку.

— У першому кварталі цього року на Сокальський район припадає 46 відсотків молока (від загальнообласного показника), виробленого у великотоварних сільськогосподарських підприємствах. Сьогодні у нас 26 приватних підприємств, 150 фермерських господарств. Вони ставали на ноги завдяки розуму, таланту їх керівників. Частина отримала внутрішні інвестиції. Цього року очікуємо їх близько 20 мільйонів гривень. Наприклад, дуже великі кошти вкладає Радехівський цукровий завод, який є співзасновником чотирьох господарств у районі, і у такий спосіб вирішує для себе проблеми сировини. Потужно розвивається свинарство. Загалом у районі — 19 тисяч голів свиней, а ще два роки тому було дев’ять. До слова, і тут район серед перших в області, бо, за даними минулого року, на Сокальщині сконцентровано 30 відсотків поголів’я свиней та 26 відсотків поголів’я ВРХ від загальнообласного показника.

Протягом 15 років районом керував Микола Іванович Пшевлоцький. Він розумів, що у ринкових умовах ініціатива керівника господарства відіграє значно більшу роль, аніж диктатура державного мужа. Завдяки такому підходу розвиток бізнесу був природнім, економічно доцільним. Нещодавно у районі була делегація з Євросоюзу, цікавилася тваринницькою галуззю. Бо при вступі в СОТ — великі вимоги. І вони побачили у нас підприємства, які можуть на сьогоднішній день конкурувати з Європою. Наприклад, у господарстві «Флора-С» застосовують голландські технології електронної годівлі свиней. Його керівник, Іван Шевчук, за освітою — лісівник. Щоб повчитися, поїхав до Голландії, влаштувався там до фермера звичайним робітником. Потім привіз дуже сильне генетичне поголів’я з Франції, Угорщини, запровадив електронну систему відгодівлі. Свиноматки пересуваються вільно, у вусі кожної — електронний чіп, тож комп’ютер, що обслуговує двісті свиноматок, зчитує, яка у свиноматки вага та скільки кожній потрібно комбікорму тощо. Люди, які займаються бізнесом, встигають за часом. Вони не чекають, що хтось їм щось підказуватиме.

Також делегації Євросоюзу сподобалося господарство «Білий Стік», котрим керує Олег Іванчина. Тут — тисяча сто голів ВРХ. Новітнє доїння, котре ми спостерігали, заслуговує кінострічки, яка була б найкращою рекламою якості молока. Корови чемно стоять у черзі, наче в передчутті задоволення. У доїльному залі їх зустрічає музика Моцарта чи Баха, яку вони дуже люблять. Протягом лічених хвилин корови віддають молоко і полишають «концертний зал» неохоче, тож деяких з них доводиться підштовхувати до виходу. Потім молоко без контакту з повітрям потрапляє в танкер. Саме такими є найвищі вимоги у світі, бо якісну продукцію можна зробити лише з доброї сировини. З нею аж ніяк не може конкурувати молоко, яке збирають від населення.

Поля господарства «Білий Стік» також мають усі прикмети європейськості. До прикладу, навіть польові дороги мають якісне тверде покриття, яке не поступається багатьом шляхам країни. Насамкінець ми не могли не сфотографуватися серед квітучого ріпаку. Він сягав нашого зросту. Що й казати, у талановитого господаря — все на висоті.

Прізвище Білак — візитівка району

Голова Самбірської райдержадміністрації Іван Білак розпочав свою трудову кар’єру в шестирічному віці: почав пасти бичків на хуторі Білаки й робив це до 11 років. У 22 роки прийшов на м’ясокомбінат робітником, у 26 — його обрали директором. Отже, дитинство, отроцтво, юність і нинішнє доросле життя — на видноті у громади. Нині він каже, що добре пам’ятає, «звідки вийшов». А вийшов із працьовитої селянської родини, яка не могла проторувати синові дорогу в світле майбутнє. Він не чекав від долі удачі — натомість вперто «вирощував» її у чорноземі буднів власними мозолями. І виростив — нівроку!

Нині його приватна фірма «Білаки» нагадує оазу, де є все, чого душа побажає: поля, ферми, м’ясокомбінат, унікальний екзотичний куточок флори і фауни. Поряд із господарськими будівлями — відпочинковий комплекс з рестораном, басейном. Тут усім добре — і людям, і рідкісним рослинам, і звірам (левам, ведмедям, вовкам тощо), і страусам та іншим пернатим.

Рано-вранці, перш аніж сісти за робочий стіл у райдержадміністрації, Іван Іванович Білак приходить «привітатися» із квітучими родендронами чи велетенським ведмедем. Нині усім цим господарством переймається 27-річний син Андрій, а ще — донька, дружина. Переоформив на них усе напрацьоване не тоді, коли став державним службовцем, а значно раніше. Свого часу його, кандидата на посаду міського голови Самбора, викрали бандити, вкинули в багажник автомобіля, цілу ніч протримали зв’язаним. Вирвався дивом, коли ті, п’яні, заснули. Така, вважає, була воля Божа...

— Сьогодні мені легко працювати, бо я маю повне моральне право говорити та звертати увагу і як керівник, і як спеціаліст, і як товариш. Район є аграрним і як керівник, депутат обласної ради, член комісії з питань АПК я уболіваю передусім за сільське господарство, дбаю про тих фермерів, які сьогодні працюють у нелегких умовах. Це розуміє голова Львівської облдержадміністрації Петро Олійник, який довірив мені цю посаду. Він приділяє багато уваги добору кадрів, розвитку галузі. Колись давали мізерні копійки на сільське господарство, а вимагали бозна-що. А сьогодні у районному бюджеті ми заклали 500 тисяч для підтримки фермерів, в обласному бюджеті — 9 мільйонів. Але, на превеликий жаль, сьогодні ще недостатньо керівників, з якими можна було б щиро поговорити: «Беріть кошти, вкладайте».

— Іване Івановичу, чи нема у вас внутрішнього роздвоєння: Білак як голова РДА має сприяти конкурентам приватної фірми «Білаки»?

— Ні. Хочу, щоб таких господарств було побільше. Я, вважайте, перший у державі приватник, став ним ще за Радянського Союзу. Це було в 90-х роках, коли я із державного м’ясокомбінату зробив колективне м’ясопереробне підприємство «Самбірчанка». Ми усім колективом викупили у держави підприємство, заплативши гроші, а вже згодом розкрутилися. Тут Союз розвалюється, як працювати? Я — на літак і до Москви, шукати ринки збуту. Знайшов і почав працювати. Звідти йдуть гроші, я купую худобу у населення, у колгоспів, розраховуюся. Але тут пішли депеші: «Білак годує москалів». Я починаю доводити, що Білак не москалів годує, а свій народ. Бо багата та держава, яка має що і кому продати. А ми, на жаль, інвестуємо Європу, бо купуємо товар, завезений звідти. Нас в Європу (я це казав ще тоді) не скоро візьмуть, а під лежачий камінь вода не тече. Тому я знайшов ринки збуту й почав працювати з Росією. І потягнулися до мене, як до керівника м’ясокомбінату, з Івано-Франківської, Львівської, Волинської, Тернопільської, Рівненської, Хмельницької, Вінницької, Закарпатської областей, повезли на м’ясокомбінат сировину. Я ж її переробляв, за рік сплачував до мільйона-півтора гривень податків.

Вважаю, що сьогодні сільське господарство —рентабельне. Навесні в господарстві «Білаки» 250 гектарів ярих зернових посіяли агроном, тракторист і водій, а колись це робили голова колгоспу, головний бухгалтер, завскладом, агроном з рослинництва, агроном з хімії, головний інженер, головний механік, обліковець, бригадир, а ще власне сівачі. Все це — великі затрати. А я, приватний господар, даю високі зарплати, техніка — відповідна. Якщо вкладеш 1,5 тисячі гривень на гектар землі, то й урожаю візьмеш потім по 40—50 центнерів з гектара і перекриєш витрати. Те, що земля повинна отримати, потрібно їй дати, бо землю не обдуриш. Мені телефонували з обласного управління статистики й цікавилися: як це так — ваші бички на відгодівлі мають по 1,5 кілограма приросту на добу?! А я що, приписав? Це — відповідна м’ясна порода, а завфермою — мій рідний брат, тож тварина отримує все, що потрібно. Це колись все списували «на бика», навіть врожайність зернових «піднімали» з розрахунком, що потім спишемо на бичка чи корову...

Сьогодні у мене є те, що є, і цього у мене ніхто не вкраде. А загалом наші проблеми в тому, що немає механізаторів, що ми загубили кадри. У 1998—2002 роках чимало людей виїхало на заробітки, особливо з наших регіонів. На мою думку, це був хибний курс — розвалити та зруйнувати колгоспи і роздати людям землю. Я в 1998 році пропонував: давайте оті господарські приміщення, які є, віддамо комусь безоплатно, хоч на збереження. Бо інакше — розвалять, порозтягують. Так і сталося. А тим часом, коли якийсь господар приходив до людей по приміщення, ті відмовлялися їх передавати, мовляв, «це наші паї». Тому потрібно повернути віру селянина у те, що земля відродиться, що село не буде залишене державою напризволяще. У нашому районі давали 70—200 тисяч гривень на підтримку сільського господарства, цього року отримали вже 500 тисяч. На область торік було 3,5 мільйона на сільське господарство, цього року — 9. Отже, перспектива є! Або ось дехто побоювався, що приїдуть голландці та відберуть землю. То що, вони її з собою заберуть! Нині приїжджають і беруть в оренду землю і датчани, і голландці, і наші українські фірми. Сюди везуть техніку, платять податки в районі. Оріть, сійте!

Я не дорожу кріслом голови райдержадміністрації. Дорожу авторитетом керівника, з яким прийшов на цю посаду. Ставлю в приклад своє господарство — без зайвої скромності. Коли пишуть заяви на земельні ділянки, сприяю з оформленням. Я сам пройшов через усе це, тому кажу підлеглим: ставте себе на місце тої людини, яка прийшла до вас...

(Сюжет про «візитівку» району не вичерпано. Ми зумисне зосередилися на особистісних моментах життя Івана Івановича Білака. А міркування керівника району, депутата обласної ради про перспективи розвитку села — в одному із наступних номерів газети).

Син повернувся. На білому коні...

Ярослав Кебал, генеральний директор підприємства «Галичина Захід» каже, що має один маленький «недолік», який іноді трохи заважає йому налагоджувати ділові контакти. Це — вік. Він і нам не одразу сказав, що йому лише 24 роки. Мабуть тому, що молодим спеціалістам донедавна належало рухатися поступово, услід за «старшими товаришами», за їхньою підказкою й наукою — не інакше. Часи змінилися. Випускник Житомирського агроекономічного університету Ярослав Кебал уже встиг три роки попрацювати в Данії, на фермі. Звідти повернувся зі знаннями менеджменту, зокрема у галузі тваринництва. А ще — з датськими партнерами, які, власне, й заснували підприємство і привезли у Стрийський район 26 мільйонів євро інвестицій. Їх планують вкласти у виробництво протягом трьох років. Ярослава надихнула на створення підприємства помаранчева революція. Тоді багато молодих людей повірили, що їхні талановиті мізки й роботящі руки потрібні в Україні. І годі «розбудовувати» чужі світи! На відміну від тих, що вже встигли розчаруватися, Ярослав Кебал не втратив ані ентузіазму, ані впевненості у завтрашньому дні.

По всій Україні шукали точку докладання зусиль, точніше — приміщення, які не були б «розтягнуті «на паї, чи просто пограбовані. Знайшли комплекс у селі Кавському на Стрийщині, який дуже сподобався інвесторам. Таких збережених приміщень залишилося мало. Тут свого часу планувався великий свинокомплекс із проектною потужністю 54 тисячі голів свиней. Але він так і не досяг її, та, власне, 15 років простоював. Отож у серпні 2006 року була підписана угода про продаж комплексу, а з вересня почалася реконструкція.

— Плануємо на 33-й тиждень 2007 року завезення свиней племінного поголів’я. Також почали у великих об’ємах брати в оренду землі, — розповідає Ярослав Кебал. — Маємо намір взяти до 10 тисяч гектарів. Хочеться подякувати за підтримку та сприяння управлінню земельних ресурсів Стрийського району, райдержадміністрації, районній раді.

— Яка команда працює на підприємстві «Галичина Захід»?

— Є технолог із вирощування свинини, який нині працює над створенням команди, а також технолог з питань будівництва. Буде близько 150 чоловік працюючих. Зараз люди зайняті на будівництві та польових роботах. Ми закупили нову техніку, зокрема трактор — один із найбільших в Україні. Плануємо вийти на потужність 120 тисяч свиней у рік. Нині економічно вигідно швидко виростити свинину, бо що вона молодша, то смачніша, чистіша. Використовуватимемо найновіші технології, тож витрачаємо багато грошей на обладнання. Орієнтуємося на український ринок, на великооптову торгівлю. Маленькі господарства не можуть забезпечити великі торговельні мережі. Втім, є місцевий сегмент ринку, і там маленькі ферми теж потрібні. Треба вміти конкурувати на ринку, адже в майбутньому чекаємо на вступ України до СОТ.

— Вас влаштовує законодавча база?

— Нас не влаштовує бюрократична частина законодавчої бази. Потрібно формувати досконаліше законодавче поле. Важко, коли живеш чистою ідеєю... Я прожив три роки за кордоном. Там — все досконало, правильно — і в адміністративному, і в людському відношенні. Нині мені багато речей важко пояснити власникові: чому так відбувається? Тож треба навести лад у державі. Отже, 33-й тиждень 2007 року (незвично точний відлік часу. — Авт.), на котрий планується запуск проекту, — не за горами. І тоді ми ще раз обов’язково зустрінемося із сином голови колгоспу з Житомирщини, який не захотів стати космополітом та працювати на досконалому Заході. Повернувся на Батьківщину, щоб рухатися тут наввипередки з прогресом.

— Якщо ми не йдемо за прогресом, то це не значить, що прогрес не піде без нас... Така проста «формула» нового мислення. Вона легко дається тим лідерам, котрим лише 24 і котрі вірять у те, що мрії збуваються в Україні.

Лірична післямова: ловися, золота рибко, мала і велика...

Баварцеві Манфреду Фішеру дещо більше, аніж 24 роки, але він теж щиро повірив у те, що мрії збуваються саме в Україні. А мріяв він оселитися і довікувати на березі озера. Недарма ж йому дісталося прізвище Фішер — у перекладі «рибалка». Самі розумієте, у Німеччині, де води й землі давно розділені між власниками «до клаптика», така забаганка для немільйонера — нечувана, фантастична розкіш. Попервах Манфред Фішер мав намір пошукати омріяне озеро в Канаді. Та сталося так, що 12 років тому приїхав в Україну й тут зустрів любов і Любов — так звати його нинішню дружину. Пані Люба допомогла знайти озеро у мальовничому куточку своєї малої батьківщини — на Сокальщині. Взяли його в оренду. Тут, поряд із сосново-дубовим лісом, звели дерев’яний будинок для себе, а ще — невеликий котедж на дві кімнати для гостей.

У гостьовому будиночку кімната праворуч — для тих, хто приїжджає ловити рибу, а ліворуч — для тих, хто хоче впіймати чудові миттєвості, жартують господарі. Втім, чудові миттєвості пізнають усі, хто потрапляє на «обійстя Любові». Бо тут усе зроблено, облаштовано з великою любов’ю — власноруч. Ось щойно винахідливий Манфред сам змайстрував зі старої цистерни сауну. У квітнику, що оточує будинок, ростуть поряд німецькі екзоти й українські чорнобривці. У навколишньому лісі сіра чапля облаштовує гнізда... на вершечку сосни. Тут — ціла колонія цих птахів. Мов у раю, без перебільшення, почувається чимале сімейство котів і собак. Ще б пак! У кожної тваринки — своє місце «під сонцем», щодня на обід — свіжа риба.

У Любові й Манфреда це — другий шлюб. Син пана Фішера від першого шлюбу приїхав із Німеччини погостювати і ... теж побрався з українкою. Одне слово, зійшлися в цій оригінальній сім’ї докупи романтизм і прагматизм.

Чи можна вирощування риби і облаштування садиби для відпочинку рибалок вважати інвестицією? А чому б і ні? Бо що важать гроші, коли нема гармонії. Отже, сюди, в мальовничий куточок Сокальщини, приїжджають у пошуках гармонії — з собою і світом. Ловися, золота рибко, мала і велика...