Для репресованих головне — відновити добре ім’я

У Кримській автономії планують видати шість об’ємних томів науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» про жертв політичних репресій в СРСР 30—40-х і 50-х років минулого століття та членів їх родин. Робота триватиме щонайменше три роки.

За роки тоталітаризму понад 60 тисяч кримчан було розстріляно, закатовано під час слідства, вислано на Соловки, у Середню Азію й до Сибіру. Із Криму було депортовано понад 180 тисяч кримських татар і 101 тисячу громадян інших національностей, зокрема, німців, болгар, греків. Члени науково-редакційної групи вже переглянули більш як 40 тисяч справ про «внутрішніх ворогів СРСР», старанно замовчуваних в радянські часи. За кожною текою документів — людські долі, найчастіше трагічні. Дослідники зазначають: найважче розібратися в пожовтілих аркушах допитів. Складно зрозуміти, в який момент людина не витримала й що саме змусило її підписатися під тим, чого насправді вона не скоювала. За цими матеріалами встановлюється, як у процесі допитів людину по-ізуїтськи «обробляли», аж до фізичної наруги і каліцтва, після чого багато хто підписував протоколи часто проти себе.

Голова комісії Верховної Ради АРК з питань відновлення прав реабілітованих Микола Козицький сам із родини репресованих. Він каже, що до нього на прийом приходить щороку близько чверті тисячі колись репресованих кримчан по відновлення прав, надання їм допомоги у отриманні необхідних документів для відстоювання справедливості, розгляду справ про повернення майна, будинків і виплати компенсації, відновлення інших прав реабілітованих. Здебільшого це діти чи онуки тих, хто постраждав від репресій на території Криму. Точніше, тих, кого до 1955 року включно було вислано за рішеннями несудових органів.

Звертаються й колишні кримчани, котрі нині живуть у Австралії, Німеччині, Кореї... Вони прагнуть довідатися, що насправді відбулося з їхніми рідними. Адже разом із документами про реабілітацію їм видають так звану архівну довідку. Про значення, яке надають депутати цій проблемі, свідчить те, що засідання комісії проходять за широкої участі представників органів місцевої влади й правозахисних організацій, а також і членів Президії ВР АРК. У 11 міських і 14 районних відповідних комісіях потік незаслужено постраждалих тоді людей не меншає досі. Розбиратися з кожною заявою доводиться уважно й сумлінно, робити численні запити. Комісії вже вдалося реабілітувати п’ять тисяч осіб, а звернулися сюди майже 20 тисяч громадян. Найчастіше людей цікавить, як нараховують і виплачують грошові компенсації за конфісковане (залишене) майно, який порядок надання пільг розкуркуленим, кого вислали за межі Криму. Не менше труднощів доводиться долати, щоб, наприклад, компенсувати конфісковане або залишене майно.

Пишуть і приходять до комісії також із питань повернення коштів за майно й репатріанти: кримські татари, болгари, вірмени, німці, греки, яких виселили з Криму в 1941, 1944 роках. «Хоча дія Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» не поширюється на депортованих, насильно переселених, репресовані народи, цій категорії громадян теж надаємо всі необхідні консультації та допомогу, — зазначає Микола Козицький. — Та чи ж можна тільки на плечі однієї України перекладати такий тягар, як відшкодування майна і моральних збитків депортованим за етнічною ознакою людей? Це питання дуже делікатне, і, дяка Богові, депортовані розуміють, що висувати Україні якісь претензії не можна, бо не Україна виселяла їх з півострова. Наша держава, навпаки, предметно займається процесом облаштування депортованих на прадавній батьківщині, виділяючи з бюджету кожного року значні кошти».

Коли вивчаєш архіви, мимоволі вражає відсутність навіть спроби довести провину людини, яку одноосібно чи у складі родини піддавали арешту, виселенню. Всі обвинувачення — це брудний донос із стандартним набором загальних фраз. Мотиви у «стукачів» були різні — найчастіше ниці й меркантильні. А розслідування мали з самого початку обвинувальний ухил. Під час розкуркулення вердикт виносило зібрання бідноти чи колгоспників, яких зазвичай ніхто не збирав. Насправді такі зібрання «громадськості» всуціль фальшували, людей примушували приймати заздалегідь підготовлені у райкомах рішення.

— Мені це знайоме не лише за архівами, — каже Микола Козицький. — Адже моє раннє дитинство пройшло на спецпоселенні в Тюменській області, де батько працював на лісоповалі, а ми мешкали у землянці в тайзі. Двері бараків і землянок не зачинялися навіть у сорокаградусні морози — така вимога режиму спецпоселення: щоб будь-коли сюди міг потрапити для перевірки уповноважений НКВС. Нашу родину відправили туди з Кіровоградщини у 1947 році. Лише за те, що батько, який усю війну був на фронті, обміняв свою солдатську шинель на склянку пшениці, щоб порятувати дітей у лихий голодний час. А ще мав необережність у людному місці прокоментувати «мудру» політику партії за страшні голодомори на селі. Батьків поновили у правах лише після смерті Сталіна 1955 року. Я в автобіографії чесно писав, що батьки перебували на засланні. Але коли вирішив вступати до Одеського військово-технічного училища, мені відверто порадили цей факт не вказувати. Я так і зробив. Лише на третьому курсі училища мене з цього приводу викликав на бесіду «особіст». Але я йому відверто сказав: батька вислали незаконно, що підтверджено офіційно. Відтоді тим фактом моєї біографії більше не цікавився ніхто.

Чимало людей приходить до комісії не лише зі сподіванням вирішити найболючіші проблеми, а й просто по співчуття. Не грошей і слави просять безневинно постраждалі в результаті політичних репресій. Головне для них, зазвичай скромних людей, — їх добре ім’я.

Водночас роботу комісії ускладнює чимало чинників. Приміром, за законодавством Росії й ряду країн СНД, до жертв і постраждалих від політичних репресій віднесено дітей, що перебували в місцях позбавлення волі чи висилки разом із репресованими батьками, а також ті, хто народився в місцях ув’язнення, і неповнолітні діти, котрі залишилися без батьківської опіки внаслідок політичних репресій. А в Україні пільг для цієї категорії громадян ще не передбачено. Проблемою залишається й мізерна розрахункова величина одноразового відшкодування матеріального збитку репресованим за конфісковане майно і за час позбавлення волі — вона становить всього 7,5 гривні. А максимальна сума компенсації — не більше 482,5 гривні. Прикро, що й цього року поки що не передбачені зміни суми виплат і порядок надання пільг реабілітованим.

Тому чимало жертв політрепресій або їх нащадки призупинили надання документів для отримання грошової компенсації за колишню наругу, сподіваючися на можливі зміни у вітчизняному законодавстві з відновлення прав реабілітованих. Дедалі частіше постраждалі та їхні родичі звертаються у суди, держоргани, до Президента України та у міжнародні організації.

Крим.