У Рудні — дев’ятеро жителів. А навкруги — радіація

На правому березі Кам’янки вже понад чотири століття сіють хліб жителі Ксаверова Малинського району. До цього центрального села, де сільрада, туляться його сусіди — Савлуки та Рудня-Калинівка. Льон, жито-пшениця, картопля та ще й худібка — з цього жили споконвіку тутешні мешканці. Зазнавали утисків різних власників: то польських шляхтичів, то «своїх» панів. Пережили колективізацію і сталінщину, воювали на фронті і партизанили. Та лягла на ці землі чорна тінь, покалічивши долі. Чорнобиль спустошив оселі в Рудні-Калинівці.

— У Рудні живуть дев’ятеро людей — це чотири сім’ї, — розповідає секретар Ксаверівської сільради Наталія Комарчук. — А до нас у Ксаверів та в Савлуки прибилися самосели з Народицького району, з Коростеня та навіть із Кіровоградщини.

Покинуті колись будинки в Рудні-Калинівці перебувають на балансі сільської ради. Чимало з них списані або згоріли (ті, що в лісі), деякі хати люди розтягли на дрова чи якесь будівництво.

Немає в такому селі ні народжень, ні весіль, бо нікому одружуватися й давати початок новому життю.

Липінські, Лехи, Мудраки... Такі прізвища з-поміж розмаїття колишніх залишилися «догоряти» тут.

Деякі поселяни тримають корову чи коня, обробляють городи. Хліб і товари підвозять їм підприємці, місцева влада турбується про газ і дрова. Поштарка Катерина Маєвська велосипедом чи коником привозить листи, газети, чорнобильські виплати. А із Савлуків приїжджає, теж велосипедом, завідувачка ФАПу Людмила Гаращук, надає медичну допомогу.

Разом із секретарем сільради їдемо до Рудні-Калинівки. Село справляє дивне враження — неначе заснуло, як у сумній казці. Час і природа роблять своє: руйнуються сліди людського перебування, розростаються дерева, кущі, а чепурні колись хати старіють без господарів...

Напрошуємося в гості до тих, хто ще живе тут, — подружжя Лехів. Обоє поважного віку, та ще жваво пораються в господарстві. Ольга Юхимівна підходить, поправляючи на голові теплу хустину. Михайло Альбінович долучається до неї через якусь хвилину. Дуже зраділи, що ними ще хтось цікавиться:

— Ми вже думали, що забуті всіма тут віку доживаємо...

Нелегко жити самим, зізнаються старенькі, але ж земля — рідна, хоч і занапащена атомом. І така родить картопельку, овочі —прохарчуватися є чим. А чи не бояться різних там цезіїв, радіонуклідів у таких дарах природи? Ні, і рідня приїжджає, бере, буває, з собою цього «радіоактивного» сидора.

Лехи й дрова собі заготовляють на зиму з ближнього лісу, який теж побував під чорнобильським крилом. Ось тільки б хліб їм частіше привозили, каже Михайло Альбінович — інвалід війни. Та й подорожчав дуже він, цей хліб. Що ціни до неба скачуть, добре відчувають і тут, у цій глибинці. Ковбаса, риба, цукор — дедалі дорожчають. А чогось смачненького і їм хочеться купити.

У них телефон — один на весь куток. Наталя Олексіївна просить дзвонити в сільраду, коли треба щось, обіцяє: «Обов’язково допоможемо». Як хвороби припечуть, їдуть Лехи до лікарні автобусом аж до Малина. А грошей скільки на ліки треба! Михайло Альбінович операцію переніс, нині таблетки п’є і їздить на обстеження.

Тримають Лехи в обійсті корову, свиней, курей — неабияка підтримка їм і... дітям з онуками та правнуками, які живуть у Києві. Хоч і радіація тут, та приїжджають по підмогу до батьків часто.

У хащі, що наросли навкруги, кажуть старенькі, пускати корову бояться — ще якийсь звір з’їсть. До сусіда он кабани дикі навідувалися...

Колись, до Чорнобиля, згадує подружжя, в селі було 40 дворів. Нині привозять сюди ховати земляків з інших місць. Замолоду Ольга Юхимівна працювала в колективному господарстві, була й бригадиром. А Михайло Альбінович — механізатором. На фронті воював. Артилеристом. Польщу, Чехію, Австрію пройшов з боями. Поранило його — «осколок і досі в руці сидить».

Читають газети. Нещодавно новий телевізор купили. Чи настануть нарешті якісь позитивні зміни в житті простих людей, обом важко віриться: «Нічого не зміниться, тільки тривожать народ».